72941 (701820), страница 2
Текст из файла (страница 2)
На початку 70-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), «Лісова сторожка» — ці твори про прекрасний світ і гарних у ньому людей, про дива природа, вони по-новому розкрили талант письменника.
Герої цих творів постають у світі злагоди й любові серед свого звичного щодення, в якому автор уміє підкреслити небуденне, найістотніше з того, завдяки чому людина завжди просвічується тим особливим світлом духовності.
В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
В 1963 — 1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія».
А з якогось часу письменник покинув працю по редакціях і видавництвах, цілком віддався власній художній творчості.
У 70-х «застійних» побачили світ його книги новел «Батьківські пороги», «Крайнебо», «Коріння», повісті «Климко», «Вогник далеко в степу».
Найдорожчою темою, а отже й ідеалом, письменника були і залишаться доброта, самовідданість і милосердя людської душі в найрізноманітніших проявах...
Є в Григора Тютюнника оповідання, яке допомагає нам збагнути не тільки витоки його соціального досвіду, а й усю драматичну життєву біографію покоління «дітей війни», до котрого належав і сам письменник. Називається воно «Сито, сито...».
Незадовго до смерті письменника повісті «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) були відзначені в нашій республіці високоавторитетною премією імені Лесі Українки, що присуджується за найвидатніші твори для дітей та юнацтва. Повісті Григора Тютюнника стали в один ряд з художньо найсильнішими книгами про дітей війни.
Григір Тютюнник писав і для дітей, і для дорослих. Уже сьогодні класикою стали такі його «дорослі» твори, як «Смерть кавалера», «Оддавали Катрю», «Син приїхав», «Нюра», «Тайна вечеря», «Три зозулі з поклоном», «Холодна м'ята ».
Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстрування партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальшивого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі, Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався політики, не використовував публіцистичних засобів соціального аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села.
Воно постало в його новелах не причепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живописцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнутися болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидання власних висновків і оцінок.
Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою.
У 1961 р. журнал «Крестьянка» друкує оповідання Григора Тютюнника «В сумерки», написане російською. Тоді ж він перекладає його українською. Відтоді з рідною мовою не розлучається вже ніколи.
В останні мiсяцi життя письменник працював над повістю "Житіє Артема Безвiконного".
У школі с. Щотове на Луганщині у 1988 р. відкрито літературний музей Григора Тютюнника, а на шкільному подвір’ї йому споруджено пам’ятник. Оповідання й повісті письменника перекладено багатьма іноземними мовами.
Нещодавно (2006 року) у видавництві „Грамота” вийшли друком „Вибрані твори” Григора Тютюнника.
Фільми
Екранізованих творів Григора Тютюнника не дуже багато: короткометражні «Оддавали Катрю» Петра Марусика, «Скляне щастя» Ярослава Ланчака (за оповіданням «Син приїхав», обидва – 1980), «Грамотний» Станіслава Чернілевського, повнометражна – «Климко» Миколи Вінграновського (1984) і к.м. «Три плачі над Степаном» Володимира Шалиги (1997).
Першими до прози Григора Тютюнника звернулися молоді дебютанти Петро Марусик і Ярослав Ланчак, щойно закінчивши Київський інститут театрального мистецтва. Перший екранізував «Оддавали Катрю», другий – «Син приїхав».
3) Творча спадщина
Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий укладається у двотомник, що з'явився 1984 р. Жанрово одноманітний — це новели, оповідання, кілька повістей. Нешироке також і тематичне коло його творів. Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам, там жила мама.
Тому, безперечно, саме сільська тематика була дуже спокусливою для багатьох тогочасних прозаїків. Але в її освоєнні Г. Тютюнник іде власним шляхом.
Власні твори:
Біла мара Дит. Оповідання
Бушля Дит. Оповідання
Вогник далеко в степу Худ. Повість 1979
Громовик Дит. Казка
Додому, додому... Дит. Оповідання
Зав'язь Худ. Оповідання
Климко Худ. Повість 1976
Ласочка Дит. Оповідання
Лісова сторожка Дит. Оповідання
На згарищі Худ. Оповідання 1966
Нічний злодій Дит. Оповідання
Однокрил Дит. Оповідання
Степова казка Дит. Казка
Три зозулі з поклоном Худ. Оповідання
Як спіймали розбишаку Дит. Оповідання
Переклади:
Пригоди барона Мюнхаузена (авт. Рудольф Еріх Распе) Гум. Повість.
4) «Оддавали Катрю»
Однією з центральних у творчості Григора Тютюнника була маргінальна проблематика (в лат. мові marginalis – той, який знаходиться скраю. В літературознавчому розумінні йдеться про людей, які опиняються між селом і містом, тобто вихідців з села, які стають міськими жителями). Свого часу вона цікавила І.Франка, Панаса Мирного. У ХХ ст. маргінальні характери стають об’єктом художнього дослідження В.Підмогильного(«Місто», «Невеличка драма»).
Григір Тютюнник сам народився в селі, хоч більшу частину життя прожив у містах. Село постійно вабило його до себе. Тому йому близький і зрозумілий стан людини, яка опиняється між селом і містом.
Довколишнє життя давало поживу для роздумів над цими проблемами. В повоєнний час, а особливо в 50-60-ті роки, мала місце масова міграція сільської молоді до міста, до так званого кращого, легшого життя, подалі від важкої праці на землі. Це був об’єктивний процес, але його значно прискорював досить ганебний стан тогочасного села, зумовлений недалекоглядною, шкідливою політикою правлячої партії.
Г. Тютюнник маргінальній темі присвятив кілька своїх творів: «Син приїхав», «Оддавали Катрю», «День мій суботній». Маргінальні мотиви звучать і в інших новелах, оповіданнях.
Класичним у цьому маргінальному ряду є оповідання «Оддавали Катрю». Восени з Донбасу приїздить молодша донька хутірського лавочника Степана Безверхого, щоб сповістити про своє заміжжя. В селі женихів нема, а Катрі пішов третій десяток – тож мусять о д д а в а т и.
Родина готується до весілля. В його розпалі, нарешті, з’являється наречений – зрусифікований жевжик. Дівчина мусить їхати з ним. Це фабула оповідання. Вона, як бачимо, досить проста. В центрі сюжету – підготовка до весілля і його опис. Оповідь ведеться у звичній уже для Тютюнника манері: непоспішливо, з детальними побутовими подробицями, які часто несуть у собі підтекстовий зміст, поглиблюючи думку, доповнюючи його поза сюжетною інформацією. Так, скажімо, про Катрину вагітність дізнаємося з її втомленості, «недівочої печалі в очах», «білого просторого плаття, що приховувало стан».
Звичайно, в центрі твору — доля Катрі, її родини. Це насамперед кидається в очі і найбільше хвилює читача. Але, розкриваючи внутрішній стан своїх героїв, показуючи їхні переживання, ретельно вимальовуючи характери, поведінку, письменник тим самим порушує ряд важливих, актуальних і сьогодні проблем. Серед них найболючіша – стан українського села. З катрями, що від’їжджають на донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, воно руйнується, відмирають віковічні традиції народу, на які він міг би обпертися в своєму відродженні. З цим болючим, складним, суперечливим і водночас неминучим процесом міграції нівелюються, вихолощуються людські душі, вони наче мліють.
Згадаймо опис Катриного весілля, той момент, коли гості починають співати. Навіть наречена забуває за свій стан непевності і тривоги. Молодий, який спочатку не викликав симпатії, посміхається – «виявилося, що сміх у нього тихий, м’який, як у захопленого хлопчака». Під час ритуалу виконання давньої української пісні всі присутні мовби перероджуються, повертають істинне своє єство: «Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа… Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі біля клубу п’яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу… Ще недавно Параска Жмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму…А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних і поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були – і не вони». Важливий зміст приховано за цими рядками. В них тривога автора за долю свого народу, який так невміло живе на своїй «не своїй землі», підрубує свої корені. В них – об’єднати і направити цей народ на праведний шлях і болюча реальність, від якої нікуди подітися. Але це все тільки у підтексті. Григір Тютюнник не вдається до моралізувань, не береться до вирішення проблеми. Він тільки будить думку читача, примушує його замислитись над долею героїв і, можливо, над своєю.
Утворені ніби непомітно, але постійно відбувається змагання між тим, як має бути, і тим, що є. Це, власне, протиріччя між старим і новим, хоч воно і розгортається у нетрадиційному ракурсі – авторська симпатія на боці першого. Тютюнник спостерігає неминучий наступ нового, вихолощеного радянськими порядками життя з глибоким сумом. Недарма на всіх сторінках звучить мінорна нота, весілля завершується від’їздом молодих, їхніми поспішливими зборами і снігом, першим осіннім ще снігом – всім стає холодно, незатишно, в душах з’являється якась непояснима пустка. Степаниха «заходиться плачем», Степан «згорблено йде до погрібника», а Катря з віконця машини все дивиться і дивиться на рідне село, «а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли». Вся ця невідомість попереду лякає, людина почувається самотньо і беззахисно, хоч сама вибирає собі такий шлях.
А все могло бути інакше, якби люди згадали про те старе, яке так прагнув опоетизувати письменник, і це йому вдалося зробити через блискучий опис Катриного весілля. Воно відбувається з дотримання майже всього давнього обряду, хоч молоді і противилися тому. Те старе і в образах батьків Катрі, їхньому бажанні бачити хоч наймолодшу доньку вдома. Те старе могло б відродитися випробуваним уже життям, могло б принести гармонію душам людей, витіснити звідси страх і непевність, стати єдиним надійним опертям. Згадаймо Катрю – вона постає сполоханим в світі звірятком, загнаним в сіті звірятком, навіть не може виплакатися перед батьками, повідати їм найсокровенніше – сором і страх заполонює всі інші почуття.
Прикметна з цього приводу алегорична деталь, на яку варто звернути увагу. Це стара, ще бабина хустка. Катря постійно кутається в неї, прикриваючи свій великий уже живіт. Ця хустка зберігалася на дні скрині «як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів…». Але чи візьме її вона з собою далеку дорогу, в чужі їй світи – тобто чи ж збереже пам’ять, чи не відречеться від себе у зросійщеному донбаському краї, соромлячись не лише своєї рідної мови, а й тієї пісні, яка здатна підняти на свої крила високо-високо? На ці питання автор не дає відповідь. Нам до роздумів лишається лише сумний-пресумний Катрин останній погляд.
5) «Три зозулі з поклоном»
В автобіографії Григора Тютюнника є такі рядки: «У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилося рівно сорок, його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських степах …». Тільки у середині 50-х батька письменника було реабілітовано посмертно.
Новела «Три зозулі з поклоном» має біографічну основу, але про репресії сталінського режиму за життя Григора Тютюнника заборонялося навіть згадувати, тому довгий час цей твір не публікувався. Коли ж його надрукували в журналі «Ранок», то цензура внесла правку: «Сибір несходиму» було виправлено на «цей світ несходимий». Цікаво, що в тексті новели – в останньому листі батька – є такий коментар від імені юнака: «Сибір несходиму» було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір несходиму». Якщо цензор у 30-х роках не побоявся залишити цю фразу, розуміючи її важливість для рідних репресованого, то в час написання новели навіть натяку на місце заслання не допускалося. Такою жорстокою була і залишилась радянська дійсність.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
