VINITH (701553), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Що ж, кожна доба має свої символічні “коди”…
-
Психологія натовпу (“Салдатики!”, “Студент”).
В оповіданні “Голота”, писала Леся Українка, Винниченко “аналізував натовп, розклав його на особистості і, таким чином, поглибив і загострив його психологію". Як ключові в цій цитаті варто виділити слова про психологію натовпу. Лесю зацікавили в “Голоті” передусім прикмети неоромантизму. Якщо старі романтики показували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору, то неоромантиків з їхнім гаслом “визволення особистості” людський гурт цікавить як сума індивідуальностей. Адже, кажучи словами Лесі Українки, “кожна особистість – суверенна”. Ось і в “Голоті” В. Винниченка: дванадцять персонажів – і жоден з них не є другорядним. Історія кожного з героїв оповідання однаково важлива для розвитку сюжету. Це, між іншим, нагадує той принцип чеховської драматургії, про який писав режисер МХАТу В. Немирович-Данченко: “Приховані драми й трагедії в кожній постаті п’єси” (лист В. Немировича-Данченка до А. Чехова від 24 квітня 1898 р.).
І все ж серед ранньої прози В. Винниченка є твори, які зовсім не вписуються у сформульований Лесею Українкою новоромантичний принцип. Навіть навпаки: маса у Винниченка далеко не завжди постає як сума індивідуальностей; не зрідка бачимо її як “колективну душу”, цілісний організм із притаманними йому законами. Суспільна смута початку століття з її соціальними катаклізмами вивела маси людські на вулиці й площі. Таким чином, маса, натовп потрапили і в центр уваги літератури.
Класичною в українській прозі є та анатомія натовпу, яку здійснив М. Коцюбинський у повісті “Fata morgana”, – згадаймо сцени погрому панського маєтку і гуральні в другій її частині. Влітку 1908 р., відпочиваючи в Кононівці, М. Коцюбинський висловив у листі до В. Винниченка думку про його оповідання “Матвій Безодня” – цікаво, що серед побажань молодому письменнику було й таке: уважніше придивіться до психології натовпу.
Сам коцюбинський, вірогідно, був непогано знайомий з працями французького соціолога й психолога Густава Лебона, в яких досліджується саме масова психологія. У 1907 р. в Росії було, зокрема, видано його “Психологію соціалізму”, на якій, як зауважував згодом З. Фрейд, позначилося студіювання характеру, поведінки маси часів Великої французької революції. Винниченко радянську пору висновки Г. Лебона не популяризовалися, оскільки їх автор був переконаним противником революції і соціалізму, вважаючи революційні бунти “царством натовпу”, а соціалізм із його культом колективу – сходинкою вниз.
У масі, вважав Г. Лебон, стираються індивідуальні відмінності людей; ставши часткою натовпу, людина мовби потрапляє під гіпнотичний вплив, стаючи “як усі”. Маса – імпульсивна, легкозбуджувана, мінлива, не здатна до постійності прагнень і волі. Анонімність людини, загубленої серед великої кількості собі подібних, породжує пригасання почуття відповідальності й голосу совісті. Поведінка маси – афектована; у людини натовпу з’являється відчуття нездоланої сили; інстинкти (“первісні стосунки”, – каже Г. Лебон) оголюються, домінувати починають прості почуття, гору бере позасвідоме, ірраціональне…
Це тільки деякі із закономірностей масової психології, відзначені Г. Лебоном. Пізніше З. Фрейд доповнюватиме уявленя про цей психологічний феномен. Зокрема, на його думку, французький вчений мав справу переважно з “недовговічними” масами, які виникають у часи революційних бур, тим часом як існують маси й іншого типу. Можливі, за З. Фрейдом, і вищі вияви “масової душі”: виняткова безкорисливість і відданість великої сукупності людей, масовий ентузіазм, героїзм тощо. Зрештою, для з’ясування природи й особливостей масової психології З. Фрейд спробував застосувати поняття лібідо (воно, як відомо, охоплює ті первісні спонуки, які пов’язані з любовними прагненнями й відчуттями)). Мовляв, хіба е ерос об’єднує все у світі?
Спостереженя психологів перегукуються з тими даними, що їх містить художня література. Якщо навіть М. Коцюбинський і не читав Г. Лебона – суть справи від того не змінюється: зображеий ним натовп (у “Fata morgana”) поводиться “ідеально” з погляду закономірностей, сформульованих Г. Лебоном. Сама реальність, практика людського життя зумовлюють цю ідентичність. Причому, для характеристики української літератури початку століття висновки Г. Лебона мають особливу вагу саме тому, що він досліджував революційно збуджену масу (доповнення З. Фрейда про високі вияви “масової душі” більше накладаються на практику “соціалістичного будівництва” в 30-ті роки).
Одним із питань, які стоять перед дослідником масової психології, є питання про взаємини вождя і натовпу. Якщо колектив піддається “гіпнотичному” навіюванню, резонно запитував З. Фрейд – то хто той “гіпнотизер”, який навіює? Відповідь очевидна: вождь, ватажок, лідер.
Оповіданя В. Винниченка “Салдатики!” (1903 р.) цікаве саме з погляду розкритя психології лідерства, взаємини особистості й маси. “Малюнок із селянських розрухів” – такий підзаголовок дав йому автор, маючи а увазі, що матеріалом для цього послужили епізои селянських бунтів 1902 року. Чимось цей твір схожий на оповідання “Суд”: і там, і там – село, збуджене прокламаціями; наростання невдоволення і нетерпіння простолюду, готового ось-ось скинути з себе стразх і піти проти пана, одібрати його добро собі.
Емоційне тло в “Салдатиках!” визначають тривога й нетерпляче очікування “чогось”. Почуття тривоги завжди пов’язане з неясністю, непевністю, невідомістю. Так і тут: кожен розуміє, що щось має статися, але що?! Проміння авторської уваги зосереджується на одному із селян – Явтухові. Саме йому судилося у відповідальну хвилину стати ватажком (лідером) і, зрештою, коли прийдуть покликані паном солдати, загинули.
В. Винниченко посилює ефект тієї метаморфози, яка відбувається з Явтухом, згадкою про те, що це був селянин, “якого мало навіть і примічали в селі”; тепер же Явтух – “мов староста або старшина між ними”.
Але чому таке сталося? Завдяки яким своїм рисам, через які обставини звичайнісінька людина вибилася із загального ряду?
Передусім, зауважимо, що в селі склалася ситуація, яку з повним правом можна назвати нестандартною. Порушено звичний, усталений плин життя. З того моменту, коли мало не коло кожної хати з’явилися прокламації, люд захвилювався, почав прислухатися до чуток і сам творити їх. Такого ніколи не було: “скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю”.
Йдеться, отже, про найсокровенніше. Про землю, про можливість зажити, нарешті, по-людськи… В. Винниченко вже в перших сценах чудово передає сільське багатоголосся – мистецтво масових сцен давалося йому з успіхом. Селяни в “Салдатиках!” – це не зовсім та недовговічна маса, про яку писав Г. Лебон. Вона більш-меньш організована. По-перше, її склад, по суті, постійний. По-друге, існують традиції і звичаї, які об’єднують жителів одного села в певну спільноту. По-третє, всередені себе самої ця маса диференційована – тут усі знають усіх і кожна група має свою “нішу”.
І ось цей більш-меньш організований гурт потребує ватажка. Сільський староста ним уже не є – з’явився неформальний лідер, і люди швидко це відчули. В. Винниченко кілька разів на перших сторінках оповідання повторює одні й ті ж деталі: у Явтуха твердий погляд, ясні очі, тихий, спокійий голос. Явтух весь час серед людей, його твердо-спокійний голос діє на них заспокійливо. У нестандартних ситуаціях лідером стає той, хто знає, що треба робити. За розгубленою людиною не підуть інші. Твердий Явтухів погляд виказує його рішучість і віру, ясні очі – чистоту й відкритість намірів. Усе це разом складає основу того, що Г. Лебон називав особистим престижем, тобто – загадковою, магічною владою над людьми, яку можуть мати над ними інші люди, ідеї чи дії. Адже це ніби про Явтуха сказао: “Він (вождь) повинен бути сам захоплений глибокою вірою в ідею, щоб пробудити цю віру в масі; він повинен мати сильну імпонуючу волю, яка переймає від нього безвольна маса”. І далі : “вожді стають впливовими завдяки тим ідеям, до яких самі вони ставляться фанатично”.
Явтух має оту “імпонічну волю”, заряджену вірою в правоту, праведність своїх дій. Автор оповідання підготував нас до сприйняття крутого повороту в житті героя. Явтух, прочитавши прокламацію, “дуже замислився”. Вражений, він довго ходив по селу, мовчав, прислухався до людей, “щось думаючи” напружено і зосереджено. Це теж важливий штрих: ватажок став той, у кого визріли переконання, хто глибше збагнув ситуацію, хто зумів побачити її в широкому контексті подій.
Вельми характерним є епізод, коли з ініціативи Явтуха збирається сільський сход і сам він починає (вперше в житті!) промовляти. Рефреном цієї схвильованої промови є заклик “убити неправду”. Свідомо чи несвідомо Явтух (сам – людина віруюча) апелює до християнської свідомості односельців. Просто і переконливо він доводить, що, працюючи на пана, вони самі творять неправду, гріх, бо порушують заповідь: “У поті лиця їж хліб”. Явтух, отже, пропонує відібрати в пана те, що ним самим не зароблено, і тим самим звільнити себе від мимовільного гріха, неправди, несправедливості. Селяни слухають, “як зачаровані”, адже, крім усього, їм кажуть те, що вони хочуть чути. У словах Явтуха вони знаходять украй важливе для них виправдання своїх наступних дій: виходить, що одібрати панське добро – то Божа справа.
Секрет Явтухового успіху як оратора, таким чином, нехитрий. Перед нами той випадок, коли, за Г. Лебоном, “маса попадає під справді магічну владу слів, які здатні викликати в масовій душі страшні бурі або ж ті бурі приборкувати”. Виступ Явтуха остаточно утверджує за ним роль ватажка. Кульмінацією ж в оповідані є протистояння двох мас – селянської і солдатської (пан Партнер покликав для приборканя бунту військо). Вершина напруження – словесний і моральий поєдинок двох лідерів, в одному випадку неформального (Явтуха), а в другому – формального (офіцера). Стрілятимуть солдати в людей чи ні? Кого послухають вони – незнайомого їм селянина, який благає їх е брати гріх на душу і не піднімати руку “на своїх же, на батьків, на братів”, чи свого командира?
Моральна перевага – на боці Явтуха та його односельців. Справа ще й у тому, що існує закономірність: маса стає більш організованою, якщо вона вступає у взаємини з іншими подібними, але й відмінними водночас, масовими утвореннями, надто ж – якщо вона протидіє їм. Проти селинського гурту – “сірий тин” солдатів. Статутні вимоги, закріплені у звичці слухатися командира, зрештою, розбиваються об просту правду, якою попікає солдатські душі Явтух. Стріляти в невинних, у своїх – гріх.
Моральна сила селянського ватажка передусім у його правоті. І ще в тому, що він аітрохи не лукавить; він кладе на свої плечі страшну ношу відповідальності за долю односельців і чесно несе її аж до свого смертного кінця (розлючений офіцер зарубує Явтуха шабле, за що тут же розплачується і власним життям). Це ще одна особливість взаємин лідера і маси: той, хто веде за собою інших, перестає належати собі.
Напружена сюжетна інтрига, точно й колоритно змальовані сцени масового дійства, складні психологічні колізії – ці риси одного з перших оповідань В. Винниченка взагалі є прикметами для його ранньої новелістики. Логіка перетворення нічим не примітної, рядової людини в лідера цікавитиме прозаїка і пізніше, – варто згадати його блискуче оповідання “Талісман”. Таку психологічну проблематику, зрозуміла річ, підсказувало саме життя. Молодий Винниченко з його бурхливим громадським темпераментом завжди був там, “де вітру вітровіня”, кажучи словами П. Тичини. Його важко уявити в кабінетному самозаглибленні – як коваль вихоплює з вогню розпечений метал, так і В. Винниченко мав справу з гарячими “шматками життя”, узятими із самого виру суспільних подій. Завважимо його любов до парадоксів, до химерії життя, до дивовижних перетворень, за якими – безмежна загадковість людини.
Винниченко оповіданні “Студент” (1907 р.) дивні метаморфози відбуваються з масою людською. Палає село – і люди легко, піддавшись чуткам, вирішують, що винні у всьому… студенти. У їхній свідомості відклався стереотип, охоче підтримуваний владою, все зло -–від студентів. Це вони провокують безпорядки, це вони накликають гнів влади, спричиняють підпали… Влада стереотипу – величезна. Щойно селяни слухали зайшлого чоловіка, як свого захисника, називали його “голубчиком нашим”, – а як тільки дізналися від стражників, що чоловік той – студет, блискавично змінили милість на гнів. Красномовна репліка когось із селян: “Де ті студенти, давай їх сюди! Давай, я вимотаю їм жили, я наточу крові їхньої і буду гасити мою хату. Давай!”. Яка трагічно коротка дистанція між “голубчику наш!” – і “бий його!”…
І тільки коли хлопець стріляється на очах у гурту (смерть стає останнім його аргументом, який має довести: не ворог я!), М тільки тоді настрій селян знову круто зіняється. Цього разу – гнів змінюється на милість. Стражників проганяють, але ж студент уже лежить мертвий.
Тут доречно згадати кілька свідчень Володимира Короленка, який був сучасником і літописцем подій першої російської революції. Є в нього нарис “Студент” на деревенском горизонте”, де описано астрої, поширені в українському селі початку століття. Живучою тоді була “царська легенда”: люди вірили в доброго і безгрішного царя. Але з’явилася і ще одна легенда – про студента-революціонера, який бунтує по містах. “Постать студента, – писав В. Королеко, – виростає у легендарний образ”.
Проте масі, як уже було сказао, властиві марновірність і легкозбуджуваність, а це означає, що масова свідомість піддається маніпулюванню. Свого захисника селянський гурт – відповідно з накинутим стереотипом – приймає за ворога. Причому ця марновірність, піддатливість “міфотворчості”, яка вигідна режимові, – трагічна за своєю суттю.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
