Smert (701242), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

До середини XX ст. в найбільш обуржуазнених і проникнутих індивідуалізмом частинах Заходу складається нова ситуація. Виникає впевненість, що публічний вияв скорботи, а також довге вираження горя втрати в особистій сфері є дещо хворобливе. приступ сліз рахується нервовим припадком. Скорбота – це хвороба. Проявлення її – означає проявляти слабохарактерність. Період траура – це більше не час мовчання людини. Ні, це період мовчання самого оточення: в будинку, де недавно хтось помер, не дзвонить телефон, люди їх уникають. Людина в траурі ізольована, вона немов би в карантині, наче заразний хворий.

Отже, подібно тому як декілька поколінь тому назад в суспільстві вважалося непристойним говорити про секс, так після зняття з полової сфери всіх табу ці заборони і заговор мовчання перенесені на смерть. Тенденція до витіснення її із колективного пізнання, постійно наростаючи, досягає апогею у наш час, коли, за твердженням Ар‘єса і де-яких соціологів, суспільство веде себе так, ніби взагалі ніхто не вмирає і смерть індивіда не пробиває ніякої брехні в структурі суспільства. В найбільш індустріалізованих країнах Заходу кончина людини обставлена так, що вона стає справою одних тільки лікарів. Похорони проходять простіше і коротше, кремація стала нормою, а траур і оплакування покійника сприймаються як свого роду душевне захворювання. Покійника бальзамують, наряджають і рум‘янять, з тим щоб він виглядав більш юним, гарним і щасливим, ніж був при житті.

Отже, досліджуючи досліджуючи книгу Ар‘єса “Людина перед лицем смерті” можна зрозуміти, що шлях, пройдений Заходом від архаїчної “прирученої” смерті, близько знайомої людини, до “медикалізованої”, “прирученої” смерті, смерть наших днів, “смерті забороненої” і оточеної мовчанням або брехнею відтворює коріння зрушення в стратегії суспільства. В цьому процесі суспільство бере на озброєння і актуалізує ті ідеї, які відповідають його несвідомим потребам.

Ар‘єс не міг не задатися питанням, чому мінялося відношення до смерті? Як він пояснює переходи від однієї стадії до другої? Тут немає ясності. Він посилається на чотири “параметра”, які з‘ясовували, на його думку, відношення до смерті. Це:

1. Індивідуальне самопізнання (яке значення надається індивіду і групі?);

2. Захисні механізми проти неконтрольованих сил природи, постійно погрожуючих соціальному порядку ( найбільш небезпечні сили – секс і смерть);

3. Віра в загробне існування;

4. Віра в тісний зв‘язок між злом і гріхом, стражданнями і смертю, який є базисом міфу про “падіння” людини;

“Ці “параметра” вступають між собою в різні зв‘язки. Але їх постійна “гра”, яка розгортається в пітьмі колективного несвідомого, нічим не обумовлена.” (1;17).

Розділ ІІІ.

Страшні трагічні картини XX ст., пов‘язані з двома світовими війнами і

численними локальними конфліктами, змусили звернутися до проблеми смерті багатьох сучасних дослідників. Як вдалося людству, що досягло висот у розвитку раціональної науки і технічних засобів, дозволити смерті захопити себе у її кістлявий кулак? Як могли дозволити люди стати маріонетками в театрі воєн, де головним лялькарем виступає смерть? Однім із тих, хто спробував відповісти на ці запитання, розібравшись у таємницях психічного життя людини, був Еріх Фром.

Він розглядав тенденції, які направлені проти життя і. які досить розвинуті у сучасній культурі. Як пише Фром: “Вони складають ядро тяжких психічних захворювань і створюють сутність зла”(24;30). А саме, мова буде йти про некрофілію. Але некрофілія не як сексуальне сексуальне оволодіння тілом, а як ненависть до життя і любов до мертвого.

Газети писали про те, як в США був створений клуб, де показували фільми для обраних. Демонструвалися документальні і художні стрічки, в яких жертва в муках прощалася з життям. Садисти приходили “покайфувати”. Для гурманів “кривавого видовища” знімалися особливі стрічки. Збиралися палачі і обговорювали, кого б вбити, але з найбільш “художнім ефектом”. Виникали кандидатури, деякі з них відхилялися по причині неповної відповідальності “високим некрофільським стандартам.”

некрофіл – антипод життя. Його нездержано тягне до всього, що не росте, не міняється до всього механічного. Але править його поведінкою не тільки потяг до омертвілого, але й прагнення знищити все, що земніє, все життєздатне. тому всі життєві процеси, почуття він хотів би опредметити , перетворити в речі.

“Некрофіл” дослівно переводиться як “любов до мертвого”. Людина з некрофільним орієнтуванням відчуває потяг до всього не-живого, до всього мертвого: до трупа, нечистоти і бруду. Фрам вважає, що “ некрофільні ті люди, які охоче говорять про хворобу, похорони і смерть. Якщо вони можуть говорити про смерть і мертве, вони стають жвавими” (24;31).

Некрофіла ми можемо порівняти з совою. Він не любить день і, навпаки, любить ніч і темряву. В міфології він представлений тим, хто тягнеться до печери, в глибину океану або ж сліпим. Все, що відвернуте від життя або направлене проти нього, притягує некрофіла. Він хотів би повернутися в темноту материнського кола і в минуле неорганічне або тваринне існування. Він принципіально орієнтований на минуле, а не на майбутнє, до якого відноситься з ненавистю і якого боїться.

За концепцією Фрома некрофільні тенденції проявляються у снах такої людини. Як він пише : “В них мають місце вбивства, кров, трупи, черепи і експерименти; іноді в них проявляються люди, перетворені в машини, або люди, які ведуть себе як машини ” (24;33).

Явними прикладами чисто некрофільного типу особистості являються Гітлер та Сталін. Вплив цих людей полягає у їх необмеженій здатності і готовності вбивати. По цій причині вони були улюбленцями некрофілів. Одні боялися їх і, не бажаючи признаватися собі в цьому, надавали перевагу ними захоплюватися. Інші не відчували некрофільності в цих вождях і бачили в них рятівників. Якби ці некрофільні вожді не складали хибного враження як захисників, кількість симпатизучих їм не досягло б рівня, який би дозволив їм захопити владу.

Для некрофіла характерна установка на силу. Сила – це здатність перетворити людину на труп. Фром говорить про це так: “Можливо я не хотів би людину вбивати, я хотів би тільки тільки відібрати у неї свободу; можливо я хотів би її тільки принизити і відібрати у неї майно, - але що б я не робив у цьому напрямку, за всіми цими акціями стоїть моя здатність і готовність убивати”(24;32). Так як і сексуальність може породжувати життя, сила може його зруйнувати. На цій основі некрофіл прямо-таки закоханий в силу.

Ще одним видатним типом некрофільного характеру був К.Т.Юнг. В опублікованій після його смерті автобіографії є багаточисленні підтвердження цьому. В його снах часто з‘являлися трупи, кров і вбивства. коли будувався дім Юнга, там були знайдені останки французького солдата. Юнг зробив фотографію трупа і повісив її на стіну. Це одна з тих дій, в якій полягає некрофільне орієнтування. також до цього Фрейду кинулось в очі орієнтування Юнга на мертве. Коли вони разом направлялись в США, Юнг багато говорив про трупи, які добре збереглися і були знайдені в болотах під Гамбургом. в Юнгових симпатіях до Гітлера і в расових теоріях також знаходить своє вираження схильність до людей, які люблять мертве.

Але… Юнг був надзвичайно творчою людиною, а творчість являється прямою протилежністю некрофілії. Отже, Фром робить з цього приводу такі висновки: “Він вирішив свій внутрішній конфлікт завдяки тому, що врівноважив диструктивні сили в собі своїм бажанням і здатністю лікувати і зробив свій інтерес до минулого, мертвого предметом блискучих умозаключень” (24;34).

Дуже часто людина сама не відчуває некрофільні нахили, не усвідомлює свого потягу до мертвого; вона робить жорстоким своє серце; вона веде себе таким чином, що її любов до мертвого стає логічною і розумною реакцією на те, що вона переживає. тому дуже важливо не тільки розпізнати, наскільки сильні некрофільні тенденції в людині, але й до якої степені вони нею усвідомлюються.

Фром вважає, що “для дитини найважливішим для розвитку любові до життя являється її сумісне проживання з людьми, які люблять життя” (24;39). Така любов знаходить своє вираження скоріше в поведінці, ніж в ідеях, скоріше в інтонації голосу, ніж в словах.

Фром наводить декілька умов для процвітання біофілії – це теплі стосунки з людьми в період дитинства; свобода і відсутність погроз; введення в “мистецтво життя”. Протилежні умови, слугують розвитку некрофілії: життя серед людей, які люблять мертве; відсутність ініціативи; умови, які роблять життя нецікавим; механічний порядок замість раціонального устрою життя.

Більш всього кидається в очі, що ми знаходимося в ситуації, в якій різко протистоять один одному надлишок і нестача як в економічній, так і в психологічній області. Доки люди будуть затрачати основну енергію на те, щоб захистити своє життя від посягань, і на те, щоб не вмерти з голоду, любов до життя згасає, а некрофілія процвітати. Другою важливою соціальною ознакою для розвитку біофілії є усунення несправедливості. “Під несправедливістю я розумію таку суспільну ситуацію, в якій людина не є самоціллю, а лише засобом для досягнення цілей інших людей” (24;40)

Підводячи підсумки, слід сказати, що любов до життя буде розвиватися найкращим чином, якщо в суспільстві будуть слідуючі умови: небезпека в тому смислі, що матеріальні основи людського існування не будуть знаходитися під загрозою; справедливість в тому смислі, що ніхто не зможе використовувати людину як засіб для цілей інших, і свобода в тому смислі, що кожна людина має можливість бути активною і свідомо відповідальною перед суспільством. Якщо суспільні умови призводять до існування автоматів, результатом буде не любов до живого, а любов до мертвого.

Ми можемо прослідкувати значну схожість між анальним характером в фрейдистському розумінні і некрофільним в розумінні Фрома. Як він сам пише: “ Я вважаю некрофільний характер злоякісною формою такої структури характеру, доброякісною формою якого є “анальний “ характер”, описаний Фрейдом” (24;42). Фром підкреслює, що не існує суворо окреслених меж між анальним і некрофільним характером, і часто буває важко розрізнити, чи ми маємо справу з тим чи з іншим.

Якщо ж знову повернутися до соціальних умов некрофілії, то виникає питання: який зв‘язок існує між некрофілією і духом сучасного індустріального суспільства? І далі: яку рол грає некрофілія і байдужість по відношенню до життя в якості мотивації атомної війни?

Які б причини не приводилися для минулих війн – чи то захист проти нападу, економічні переваги, слава, збереження певного образу життя, - всі ці причини не являються достатньо вагомими для атомної війни. “Не можна говорити про захист, перевагу чи славу, якщо “в кращому випадку” половина населення на протязі декількох годин перетвориться в попіл, якщо всі культурні цінності будуть розбиті, а життя тих, хто залишився буде настільки жорстоким, що вони будуть заздрити мертвим”(24;42).

А яку роль грають вбивства в наших розважальних програмах? Фільми, комікси, газети діють в вищій мірі збуджуюче, оскільки містять велику кількість повідомлень про розруху, садизм і жорстокість. В збудження люди приходять тоді, коли бачать, що хтось вмирає, або коли вони читають про це, і зовсім байдужі : чи йде мова про вбивство чи про нещасний випадок.

Коротше кажучи , інтелектуалізація , квантифікація, абстрагування, бюрократизація – відмінні риси сучасного індустріального суспільства – не є принципами життя: вони являються механічними принципами, якщо їх приміняють до людей. замість того, щоб приміняти їх до речей. Люди, які живуть в такій системі, стають байдужими до життя і відчувають потяг до мертвого. Правда, самі вони цього не помічають. Вони приймають збуджуючі спокуси за радість життя і перебувають в ілюзії, що ведуть дуже живе життя, якщо володіють і можуть користуватися багатьма речами. Скупі протести проти атомної війни і дискусії наших спеціалістів по атомній війні про рівновагу тотальної напівтотальної розрухи показують як далеко ми зайшли в “темну долину смерті”.

Роблячи висновки, хочу зазначити, що все таки залишається найвищою цінністю, не дивлячись на те. що життя може бути порожнім і беззмістовним, хтось сказав: “ Те, що вмер, не доказує того, що жив”. Сама по собі смерть як наслідок насильства, нещасного випадку, п‘янства виступає символом жорстокості, примітивізму. Але і тут смерть пересікає якщо не істинний зміст, то потенцію такого змісту, надію на його створення, спрямовується в майбутнє в силу надії і віри. А надія і віра явно чи не явно містять в собі моральний зміст, так як звернені в найкраще майбутнє. Коли проекції в майбутнє пересікаються, наступає кінець, життя втрачає зміст.

Відсутність, ліквідація змісту, атрофія здібності творити людський зміст значать абсурд. Ми спостерігаємо наростання абсурду в сучасному світі – наростання беззмістовності людського життя і діяльності, беззмістовності, яка вінчає їх смерть. Ось образи абсурду: квітучі яблуневі сади в Чорнобилі, вражені радіацією. Замість трагічного апофеозу життя смерть стає банальністю, простим перетворенням в труп, зникненням.

Але ніхто, крім нас самих, не в силах надати нашому життю істинний зміст. це досягається тільки нашими творчими актами, напруженням духовних сил, відповідальністю перед собою і людством, так як усякий істинний людський зміст повинен бути вселюдським . І це повинно заповнюватися всім нашим життям, а значить і смертю.

Характеристики

Список файлов реферата