71715 (700672), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Криниця та з чудовими струями —
То люду мого дух, що хоч у сум повитий,
Співа до серця серцем і словами.
В майбутньому поет присвятить ще не один вірш народній пісні.
Після закінчення гімназії І. Франко прагне пізнати все більше нових людей, неабияких співаків і знавців народної пісні, чарівна сила якої тамує болісний настрій, єднає, бадьорить людей. І він активно продовжує записувати її.
Перебуваючи в с. Лолині, де засвітилося його перше кохання до Ольги Рошкевич, І. Франко і сам, і разом з М. Павликом записує пісні від талановитої співачки Фенни Лучкійової, водночас залучивши до цього й Ольгу Рошкевич. Результатом такої праці була упорядкована І. Франком збірка «Весільні обряди та пісні українського народу в с. Лолині Стрийського повіту».
У перші роки студентського життя у Львові І. Франко глибше вникає в суспільне значення пісні, вбачаючи в ній силу, здатну підносити дух мас і єднати їх до громового протесту проти неправди.
В поезії 1876 р. «Наймит», уособлюючи свій народ в образі наймита на чужій ниві, поет так говорить про його пісню:
Сумує німо він, з тужливим співом оре
Те поле, оре не собі,
А спів той наче брат, що гонить з серця горе,
Змагатись не дає журбі.
А спів той то роса, що в спеці підкріпляє
Напівзів’ялий цвіт;
А спів той грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще здалека гримить.
Щирою супутницею, порадницею стала для поета народна пісня в п’ятиріччя тяжких випробувань (1877-1882 р.р.), коли йому довелось двічі сидіти в мурах в’язниці, спершу львівської, потім коломийської, коли його розлучили з найдорожчою людиною, Ольгою, коли безробітний у Львові, він змушений був майже два роки жити у вітчима в с. Нагуєвичах (мати померла ще в 1872 р.) і займатися селянською роботою.
Під час третього ув’язнення в 1889 р. поет це висловив у присвяченому народній пісні сонеті:
В тих днях, коли, неначе риба в сіти,
Мій вольний дух в тісних тих стінах б’ється,
Смертельний холод в душу аж крадеться,
І нікому потішити, огріти.
Одним одна лишилася мені ти,
Мужицька пісне, в котрій люд весь плаче,
І моєму серцю легшає неначе
З народним болем в один такт боліти.
О ви, кристалізованії стони,
Ви сльози, перетоплені в алмази,
Зітхання, влиті у тужливі тони!
Не покидайте ви мене в тій хвили!
Кріпіть, щоб ті безумства, муки, врази
Мойого духа вглиб не помутили!
В 1877-1882 рр. Іван Франко виявив особливу пристрасть до записування народних пісень, до чого збуджував його не тільки душевний стан, а й самі життєві обставини. «Моє ув’язнення в р. 1877 і дев’ятимісячний побут у львівській в’язниці, - писав про це І. Франко, - пізніше (з початку 1880 р.), ув’язнення в Коломиї і мандрівка «шупасом» (етапом) із Коломиї до Дрогобича, а також численні екскурсії в різні сторони краю, чинені тоді й пізніше, зводили мене докупи з великою силою різних людей, від яких я мав нагоду записувати різнорідний етнографічний матеріал».
У львівській в’язниці І. Франко в 1877 р. записав чимало пісень від Михайла Теслюка з с. Батятичів, Кароля Францишкевича з с. Рогатина та Михайла Янковського з Жовківської округи. Пісню «Ой краче, краче чорний ворон по долі» він записав із співу двох незнайомих арештанток. У тюремних обставинах пісня-плач про долю і волю глибоко імпонувала і співакам, і слухачам, і записувачеві.
В коломийській тюрмі в 1880 р. на прохання І. Франка багато пісень проспівали йому Кароль і Францішек Батовські з с. Ценева Коломийської округи, Яцко Сидорук з с. Чортівців Обертинського повіту, Іван Васильківський з с. Уторопів Коломийської округи та ін. Записуючи тексти, І. Франко переймав мелодії і дуже довго їх пам’ятав. Тоді ж він записав багато коломийок від згаданих осіб і від в’язнів з сіл Тулукова, Матіївців та з Коломиї. Все це були здебільшого селяни та міщани, трудові люди, що любили пісню, шукали разом з нею правду, протестували проти несправедливості і за це потрапляли за грати. Очевидно, то були люди доброго серця й прямого характеру, бо тільки такі глибоко розуміють, люблять і знають народну пісню. Свій класовий, соціальний протест проти несправедливості вони часто висловлювали словами пісні.
Під час короткого перебування на Покутті в 1880 р., що закінчилось арештом і ув’язненням в коломийській тюрмі, І. Франко спинявся в Березові Нижнім в родині Геників. І тут поет не поминув фольклорних надбань народу. «У вільний час, - згадував Степан Геник, - ходив на ниву, сідав коло робітників і просив, аби співали, а він записував. Раз жінка, колишучи дитину, співала. Як побачила, що Франко сховався в сінях і записував, не хотіла більше співати, аж він увійшов до хати і ледве допросив її, аби доспівала пісню до кінця».
Винятково плідними для І. Франка, записувача фольклору, були 1881 і 1882 рр., коли, опинившись поза університетом, грубо відштовхнутий галицькою реакційною інтелігенцією в особі так званих народовців та москвофілів від культурних установ і видавництв, він залишився без жодних засобів до життя.
І. Франко поїхав жити на батьківську землю в Нагуєвичі. Працював тут у господарстві, на полі, живучи в тяжкій скруті. В листах до І. Белея він постійно просить «розкрутити якого гульдена» для нього, щоб купити лампу для праці, жаліється, що нема чобіт, що «довги стоять і гавкають» тощо.
І. Франко переживав тяжкий період, коли його було не допущено до викладання в університеті, підлими махінаціями забалотовано на виборах до парламенту, викинуто з польської газети і цьковано українськими націоналістами та польськими шовіністами. Світлим променем у цій похмурій атмосфері (і на початку 80-х і в кінці 90-х р. XIX ст.) було для поета спілкування з трудовим народом, з його колективною мудрістю і поезією. Недаремно ж у 1895 р. І. Франко так написав про це:
Як у хвилі сумніву і муки
Вчитель мудрий не найдесь тобі,
То приймай потіху і науки
З простих уст, загублених в юрбі.
Живучи в Нагуєвичах в 1881 та 1882 рр., поет пильно вслухався в слово та пісню з «простих уст». Як свідчать його численні записи пісень, приповідок, казок та інших жанрів, с. Нагуєвичі дало йому незрівнянно багатший матеріал, ніж інші місцевості. Це пояснюється не тільки органічним зв’язком поета з рідним селом, а й талановитістю нагуєвичан, їх співучістю, щедрою фольклорною атмосферою, що панувала в цьому мальовничому підгірському селі.
В Нагуєвичах І. Франко записує завжди: під час роботи в полі, під час гагілкових забав на Великдень, на вулиці всюди і від усіх, починаючи з брата Захара Франка та сестри Юлії Гаврилик і кінчаючи малими сільськими пастушками. Михайло Добжанський, один з близьких сусідів Франків та Гавриликів (це прізвище Франкового вітчима), згадував про поета в ці роки: «Живучи в Нагуєвичах, часто ходив на весілля і записував пісні. Записував не тільки від дорослих, але й від дітей». «Підкрадався не раз до робітників або женців, нотував їх розмови, співанки», - згадував інший односельчанин М. Хом’як.
Не випадково записні книжки часів перебування Франка в Нагуєвичах найбагатші на фольклорні матеріали. В цей час І. Франко починає активно вводити свої записи народних пісень у наукову сферу. Якщо в попередні роки окремі пісні або уривки з них він зрідка використовує в своїх публіцистичних статтях («Критичні письма о галицькій інтелігенції», 1878 р.) чи в художніх творах, то тепер значну увагу приділяє науково-пізнавальному розглядові пісень. В журналі «Світ» (1881-1882 р.р.) Франко відкриває рубрику «Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу», де обговорює нові коломийки про робітниче життя в Бориславі («Дещо про Борислав»), пісенні новотвори про поширення картоплі в Галичині («Дещо про картоплю») тощо.
Частину своїх записів, пісні про громадські справи, Франко надсилає в 1882 р. М. Драгоманову для використання. Тоді ж пише широку розвідку, переважно на основі зібраних ним пісень про жіночу долю «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883 р.). Поодинокі свої записи друкує в журналах «Зоря», «Киевская старина», «Житє і слово».
Слід особливо наголосити на тому, що І. Франко був не лише записувачем і дослідником народного пісенного багатства, він був його багатим володарем, носієм. До І. Франка як виконавця і носія народних пісень першим звернувся М. Павлик, потім М. Лисенко під час приїзду поета до Києва в 1885 р.
І. Франко в статті 1904 р. «Лисенкове свято в Австрії» між іншим згадував, що тоді для Лисенка він співав деякі жалібні галицькі пісні і той впізнав у них ті тони голосінь, які він чув ще 1873 р., проїжджаючи під час холери через Галичину до Відня.
В першу зустріч з І. Франком М. Лисенко записав від нього ряд мелодій, тексти до яких І. Франко згодом надіслав композиторові окремим листом від 13 грудня 1885 р. Частина цих записів з’явилася в IV зошиті «Збірника українських пісень» М. Лисенка (1886 р.).
Багато сучасників І. Франка, підкреслюючи любов поета до народної творчості, відзначають його глибоко емоційне виконання пісень, хоч прилюдно він звичайно співав рідко.
1895 р., наприклад, поет проводив свій літній відпочинок в с. Циганах (тепер с. Рудка) на Тернопільщині. Ось який епізод з цього часу оповідала Дарія Глібовицька: «Любив слухати моєї гри. А коли вперше відіграла народні, мною зібрані коломийки, приступив, поцілував мене в руку і промовив: «Першу жінку в житті цілую в руку, а знаєте за що? Ви потрапили так гарно, вірно схопити, відтворити душу мого дорогого народу». Я тою честю дуже збентежилася».
В останні роки XIX і на початку XX ст. поет зробив небагато записів, але, як свідчать сучасники, не переставав цікавитися пісенністю краю. Тепер він головним чином займається організаційною роботою в цій справі, залучивши значні сили до записування народної творчості. Численні записувачі надсилали матеріал І. Франкові та очолюваній ним Етнографічній комісії Наукового товариства ім. Шевченка. Архів письменника містить велику кількість таких записів.
Музикально обдарований поет був глибоко переконаний, що пісня без мелодії, як птах без крил. В 1901 р. під час відпочинку в карпатському с. Буркуті в товаристві Лесі Українки і К. Квітки він проспівав багато мелодій. Окремі з них, особливо жартівливі пісні «Ой на горі лен поламався», «На воді човен вихитується», «Сабадашко моя», «Ой на горі біла глина», перейняла тоді від І. Франка Леся Українка. Квітчині записи мелодій з голосу І. Франка ввійшли в книгу «Українські народні мелодії, зібрав Климентій Квітка» (1922 р. ). Мелодію пісні «Чому, сину, не п’єш, чому не гуляєш» записав тоді ж від І. Франка М. Харжевський .
У 1912 р. І. Франко звертається до музикознавця Ф. Колесси і співає пісні для запису. «Франко співав приємним баритоновим голосом, - пише Ф. Колесса, співав зовсім просто й природно, так, як співають наші селяни, без афектації, без концертних манер, проте його спів чомусь глибоко зворушував».
В 1900-1915 рр. І. Франко вивчав найдавніші українські пісні, хронологію їх ритмічних різновидів, варіанти, історичну підоснову змісту і т. д. В його архіві збереглося дуже багато виписок з рукописних співаників XVII-XVIII ст., з друкованих джерел тощо. В ці роки вчений створює свою найбільшу фольклористичну працю «Студії над українськими народними піснями». Саме для цієї книги він і готував мелодії в записах Ф. Колесси, хоч, на жаль, із тридцяти в «Студіях...» вміщено всього вісім, а решта десь загубилась.
З роками не гасне велика любов поета до пісні народу, а стає ще більш зрілою і виливається в ґрунтовні дослідження народної творчості. Водночас чудові рядки про пісню знаходимо то в оповіданні «Дріада» (1905 р.), то в емоційно хвилюючому VI вірші з циклу «На старі теми» (1906 р.). Франків опис пісні «Плине качур по Дунаю» в «Дріаді» ніби й зроблений для того, щоб підтвердити такі слова С. Людкевича: «Франко любив народну музику, пісню. Любив з властивою йому пристрасністю. Він не був музикантом, але умів глибоко почувати аромат народної музики, виявляючи надзвичайно тонке розуміння мелодії, умів відшукати в ній душу».
Згаданий же вірш - це неперевершене за глибиною, лаконічністю та емоційною силою слово поета і вченого про народну пісню:
Де не лилися ви в нашій бувальщині,
Де, в які дні, в які ночі
Чи в половеччині, чи то в князівській удальщині,
Чи то в козаччині, ляччині, ханщині, панщині
Руськії сльози жіночі!
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
