Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Сприйняття перетворюється з часткового на цілісне, що стирає грані і відбиває категорію “раціонально-ірраціонального” розуміння. В іконописі України зміни сюжетної лінії, засобів зображення й передачі образу призвели до еволюції форми. Основу живописного враження складає світло-кольорова гра, площина і глибина. В українському іконописі відслідковується ідея психологічного трактування біблійних сюжетів. Також в Україні зміна символічно-образного простору призвела до зміни тектонічної форми на атектонічну.

Реалізація в українському іконописі цілісної єдності сюжетної лінії і впровадження ідеї постійної сюжетної динаміки призвели до ефекту безперервного руху всієї іконописної композиції. При цьому з’явилася можливість втілення функціональної подвійності (духовного й фізичного);

Категорія абсолютної та релятивної ясності предметної сфери знайшла відображення через прагнення відкрити внутрішній світ іконописного твору. Зміна чіткої ясності на ілюзорну дозволила за допомогою художніх засобів передати психологічне навантаження творів. Нові віяння дають можливість композиції, світлу й кольору не служити для прояснення форми, а мати самостійне навантаження, що сприяло розвитку об’ємного зображення та більш різноманітного світлотіньового ефекту.

Через боротьбу народу Богородиці перестає бути абстрактною покровителькою - набуває вигляду земної української жінки в національному вбранні. Цьому сприяли також розповіді про часті явлення Богородиці. Тому вона постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки, гетьмани Сулима, Богдан Хмельницький і останній кошовий Запорозької Січі - Петро Калнишевський (ікона "Покрова" з Нікопольського собору). Інша - з Переяслава - має серед зображених осіб Івана Мазепу та переяславського полковника Мировича. У Києві поширеним був образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської лаври - святих Антонія та Феодосія.

Вводяться й інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них заслуговують на особливу увагу "Пелікан", що кров'ю із своїх грудей годує пташенят. Цей сюжет найчастіше є деталлю різьбярського декору іконостаса. В живопису поширені євхаристійний "Спас-виноградар", "Спас - дитя - недремне око (який спить на хресті)". Деякі зміни спостерігаються і в іконографії "Страшного суду", а в сценах "Страстей Христових" велика увага приділяється одягові "власть імущих", завдяки чому сцени набувають підкреслено актуального звучання в умовах гострої боротьби українського народу. Щодо самого малярства, то суто бароковими рисами є майстерне використання в моделюванні форм гри та контрастів світла й тіней, приділення великої уваги антуражу, зокрема пейзажному.

Одним з перших провідних майстрів нового стилю у Львові 30-60-х років був Микола Петрахнович, творчість якого досліджена досі мало. Його живописна спадщина пов'язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його сцени "Страстей Христових". М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і ясного душевного стану своїх персонажів: чарівністю зрілості, діяльної доброти, наприклад, приваблює образ, створений Петрахновичем в іконі "Одигітрія". Можна вважати, що саме його твори зафіксували етнопсихологічний портрет українців того часу.

Твори Івана Рутковича відзначається багатою і насиченою палітрою та динамічністю композицій, особливо ряди жовківського іконостаса з циклом сцен на тему П'ятдесятниці. Вони урочисті і водночас заземлені і конкретні. Першорядний майстер-колорист, гармонійно зіставивши теплі кольори з перевагою червоного у різних градаціях, досяг тут величної і життєрадісної симфонії. Взагалі ж творчість І. Рутковича зумовлена насамперед естетичним світовідчуттям українського міщанського середовища з його практицизмом, спокійною діловитістю, органічним демократизмом. Художник розвивав ті традиції, які склалися у львівській школі живопису першої половини XVII ст.

Йов Кодзелевич більш класицистичний. Основне місце в творчості художника посідає образ людини, сповнений глибокого внутрішнього життя і благородної краси. Високі, прекрасного силуету постаті, стримані, виразні і граціозні рухи, самозаглибленість, поєднана із складними переживаннями - такі його апостоли з "Тайної вечері" богородчанського іконостаса. Окреме місце серед його творів займає "Нерукотворний Спас" із іконостаса Загоровського монастиря. Ідеальна пластика голови Христа в терновому вінку, прекрасно виконане світлотіньове моделювання, тонка оливкова тональність, глибока скорботна дума в очах під прикритими повіками, гуманістично-філософський характер всього твору ставлять його в число найвищих досягнень українського живопису цієї доби. Справжній шедевр Кодзелевича - "Успіння" того ж богородчанського іконостаса із ведутою на задньому плані.

У портретному жанрі значні впливи західного стилю, а також сусідніх слов'янських. На формування естетико-ідеологічного навантаження портретного живопису та його відокремлення від іконопису сприяли посилення національно-визвольної боротьби і тісно пов’язаний з нею просвітительський рух. Перехід портретного живопису в самостійний жанр - це звільнення суспільної свідомості від середньовічних богословських уявлень щодо обмеженості та нікчемності людини.

Література

Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною тематично як побачимо далі.

Початки барокової літератури заклала ще релігійна полеміка полеміка з католицизмом, що точилася протягом всього XVII ст. Через це розвинулася ораторсько-проповідницька проза - проповіді, "слова", "казання", "поученія" Л. Барановича ("Меч духовний", "Труби словес проповідних"), І. Галятовського ("Ключ разуменія"), А. Радивиловського ("Венец Христов"), С. Яворського, Ф. Прокоповича.

Були й мемуарно-історичні твори. Крім літописів Самовидця, Г. Граб'янки і С. Величка в кінці XVIII ст. з'являється анонімна "Історія русів".

Через те, що доба бароко припала на роки піднесення національного руху, то набувають популярності думи, пісні, плачі, панегірики, діалоги, різні драматичні форми були присвячені козацьким діянням - жанри, в яких могли відобразитися патріотичні почуття. Войовничий пафос, лицарське славолюбство, звеличення подвигу знаходимо у творах Стефана Яворського, Пилипа Орлика, Петра Терлецького.

Найбільшого розвитку досягла барокова поезія: жанрово та змістовно стала більш різноманітною - вірші полемічні, панегіричні, епіграматичні, морально-дидактичні, релігійно-філософські, сатирично-гумористичні, громадсько-політичні, ліричні. Основним її осередком була Києво-Могилянська академія, де ускладнювалися метафори й риторичні фігури, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони тощо. Було створено велику кількість культових творів: псалмів, кантів, поезій на теми Священного Писання - а водночас і пародій на духовний вірш, і травестій. Суто філософська поезія - це медитаційні вірші про людину, всесвіт, космос, богів, смерть, марність життя.

Цікавою є "вченість" української поезії: чим вченіша людина, тим незвичайнішою мусить бути її мова, тим більше книжкових знань і вражень мають містити в собі вірші. Наприклад, П. Орлик прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, екзотичних топонімів, алюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол.

Так, вчена українська поезія XVII ст. була розрахована на елітну, тоді освічену, частину суспільства. Належати до кола ерудованих було престижно, та й латинопольська освіта колегіумів та гімназій вже принесла свої перші плоди. Умовно-міфологічне мислення поетів, що зросли на латино-польських книжках - на Цицероні, Титі Лівії, Тациті, не могло бути зрозумілим для всіх. Йому належало спочатку стати надбанням вузького кола інтелектуалів. Вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси не було дурницею. Воно прищеплювало сучасникам смак до високої поетичної умовності, що є важливою рисою художньої культури. Коли поет того часу говорив, скажімо, про Христа чи Олександра Македонського, згадував море чи хліб, він не мав на увазі цих осіб чи ці речі. Це були певні словесні знаки, за якими стояли поетичні реальності.

Звичайно, вчена поезія XVII-XVIII століть сформувала і якийсь новий тип літературної творчості - інтелектуальну гру, змагання у дотепності. Однак поезія, яка ставала предметом інтелектуальної розваги, мусила мати якесь серйозне виправдання, адже нею захоплювалося ціле покоління літераторів. Від них вибудовують місток до таких майстрів XX ст., як француз Г. Аполлінер, українець М. Семенко та чех В. Гавел. Фігурні вірші, або, як їх назвав український поет, "поезомалярство", започатковані елітарною бароковою поезією України XVII ст., були надовго забуті.

Проте поезія загадки виявляється не лише в абсурдистській грі літерами, зображеннями, словами. Значно сильніші естетичні почуття викликають ті речі, що містять в собі принципову незбагненність. У вірші-загадці про сон Довгалевський пише: "Хто я такий, то не знає ніхто, хіба очі закриє". Такі загадки говорять нам про існування великої кількості незбагненних речей і наводять на думку про ілюзорність тієї "розумної реальності", яка доступна нашому здоровому глуздові. І тут барокова загадковість переходить у світ тривожних роздумів про сенс буття і про вічні загадки природи, що можна вважати "передвитоками" романтизму.

Серед українських інтелектуальних поетів - був Лазар Баранович, котрий віддавав свої сили для того, щоб побачити Україну колись в колі цивілізованих європейських країн. Література, як вважав він, не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя. У творчості як самого Л. Барановича, так і його учнів ми знаходимо і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання, що було природно для покоління, змученого нескінченними війнами й розбратом серед самих українців. Час Руїни самим Л. Барановичем втілюється в образі бурі, що ось-ось потопить корабель України. Водночас і у формальних експериментах елітарної поезії поети-чернігівці не бачили нічого страшного, бо вони прагнули засвідчити своє вміння мислити витончено і вишукано. Гострота розуму, блиск метафор, парадоксів свідчили про належність до європейської культури, а українець того часу напевне почувався європейцем, не страждаючи комплексом неповноцінності й провінціалізму. І в цьому теж виявлявся патріотом.

Письменники-демократи XIX століття були переконані, що Києво-Могилянська колегія псувала поетичний смак своїх вихованців і плодила безнадійно сіру й мертву поезію. Певною мірою це так, коли йдеться про тих вчених, поетів, що свято вірили у взірці й норми і писали згідно з академічними правилами. Поезія була для них не станом душі, а засобом пропаганди християнських ідей. Такі "правильні" дидактичні вірші писав у 1660-х роках ректор колегії, майбутній митрополит Варлаам Ясинський. Тому не дивно, що саме він не сприймав твори тих авторів, що керувались натхненням. Вони гуртувалися навколо Л. Барановича, який свого часу й сам викладав поетику в Київській академії, але як поет з часом відходив від неї все далі, бо писав дивні, не всім зрозумілі вірші, творячи світ якоїсь естетизованої містики.

Водночас був відчутний й реалістичні тенденції у Данила Братковського, мандрівного дяка Петра Гученського-Поповича і поета-ченця Климентія Зіновієва, цілковито заклопотаних справами "цього світу". Укладений рукописний збірник К. Зіновієва містить 370 віршів, написаних розмовною українською мовою, пройнятих симпатією до людей праці, народного побуту і звичаїв. Реальними рисами буденності, здоровим гумором пройняті вірші-травестії, автори яких - мандрівні студенти, бурсаки (подібні до європейських вагантів) - пристосовували біблійні сюжетні схеми до повсякденного життя. Пишуться і "Світські пісні", де домінують мотиви сирітства, гіркої долі і несправедливості (О. Падальський, І. Бачинський), а любовна лірика позбавляється поступово дидактизму і моралізаторства, стає щирішою й безпосереднішою (І. Пашковський, Ю. Добриловський).

Висновок

Отож, бачимо, що українська культура бароко досить феноменальне явище в всесвітній культурі. Воно має свої особливості, котрими більше ніхто не володіє. Козацьке бароко - взагалі виняткове, жодній країні не вдалося так трансформувати та перекласти на свою мову стиль. Крім того, він доповнився українським колоритом, своїми фарбами. Українське мистецтво іконопису ж являє собою національно-індивідуалізоване явище в європейській історії. Українські іконописці підтримували національні ідеї, використовуючи нововведення Заходу, зберігаючи мистецький досвід і народні живописні традиції. Однак вплив стильових ознак нової епохи призвів до зміни середньовічних іконописних канонів: підсилення реалістичних тенденцій в зображенні, підвищення інтересу до людської особистості, зростання ліризму і чуттєвого сприйняття образу. Барокові тенденції помітні в посиленні емоційності та психологічного навантаження релігійних сюжетів. Вибудовано схему трансформації західноєвропейського стилю на українському мистецькому ґрунті, визначено еволюцію бароко під впливом народних традицій.

Список використаної літератури

1. Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ ст. - Київ: Либідь, 1996.440 с.

2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини 17-18 ст. - К: Мистецтво, 1981. - 159 с., іл. - Нариси з історії українського мистецтва.

3. Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник / За ред. Черепанової С.О. - Льів: Світ, 1994. - 456 с., іл.

4. Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича / ред. Д. Антонович; упоряд. С.В. Ульяновська; вст. ст. І.М. Дзюба; передм. М. Антоновича; дод. С.В. Ульяновської, В.І, Ульяновського. - К.: Либідь, 1993. - 588 с.: іл.

5. Нарис історії культури України / М.В. Попович. - К.: АртЕк, 2001. - 727 с.: іл.

6. Крипякевич І. Історія української культури http://litopys.org.ua/krypcult/krcult.htm

7. Закович M. M. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навчальний посібник. Київ.Знання2007

8. http://ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/part3/323.htm

9. Чижевський Д. Історія української літератури. Київ 2003 (за виданням Нью-Йорк 1956) http://litopys.org.ua/

1 Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ ст.

2 Українська культура : лекції за редакцією Дмитра Антоновича

3 Степовик Д. Історія української ікони Х-ХХ ст

4 Автор користувався такими характеристиками як симетрична композиція, хроматична гармонія, помірна осяжність постатей та орнаменти для ренесансного стилю та рух, масивність, напругу та контраст для бароко.

Характеристики

Список файлов реферата