70329 (699397), страница 2
Текст из файла (страница 2)
В образотворчому мистецтві працювали Т. Шевченко, Л. Жемчужников (1828-1912), К. Трутовський (1826-1893). Одним із провідних жанрів мистецької творчості Шевченка був портрет (130 робіт). У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюлова та автопортретами Шевченка було удостоєно звання академіка гравірування.
Серед видатних співаків другої половини XIX ст. Соломія Крушельницька (1872-1952) та її сестра Ганна (1887-1965).
Серед архітектурних споруд цього періоду вирізняються оперні театри Одеси (архітектори Ф. Фельнер та Г. Гельмер, 1887), Києва (В. Шребер, 1901), Львова (З. Горголевський, 1900), Львівський політехнічний інститут (Ю. Захаревич, 1877).
Представники національної школи в скульптурі Л. Позен (1849-1921) та П. Забіла (1830-1917). Перший працював у жанрі скульптури малих форм (Кобзар, Шинкар); другий – в жанрі скульптурного портрета (пам’ятник Гоголю в Ніжині).
У поглядах деяких діячів, що претендували на роль виразників української культури (П. Куліш, М. Костомаров), містилися консервативні ідеї.
Пантелеймон Куліш (1819-1897) виступав як письменник, етнограф, історик. У ранній період приймав активну участь в боротьбі за розвиток української культури (член Кирило-Мефодіївського товариства), заснував власну типографію. Він видав два томи “Записок о Южной Руси”, альманах “Хата”, що одержали позитивну оцінку прогресивних критиків. Він же явився ініціатором видання журналу “Основа”. Куліш був одним з перших українських професійних критиків, що прийняли участь в обговоренні принципових питань розвитку української культури.
Абсолютизуючи національні почуття як основу “національного духу”, Куліш виборював ідею національної замкненості українського життя. В інтересах “вищої моральності” та “цілісності народної душі” він закликав до підтримки консервативних форм національного життя і розвитку на їх основі національної самобутності. З його ім’ям зв’язане виникнення погляду на українській народ як на буцімто безкласову національну спільноту людей, як на єдину демократичну масу, якій чужді класові протиріччя.
М. Костомаров (1817-1885) як письменник примикав до українських романтиків. В його поезії відбилися елегійні настрої, ідеалізація старовини, картини національно-визвільної війни українського народу з позицій національно-релігійної концепції.
Прямолінійно подаючи зв’язок фольклору з історією, Костомаров ідеалізував й історичне минуле, чим сприяв утвердженню концепцій “безбуржуазності”, “ісконної демократичності” української нації.
Прогресивні ідеї характерні були також для М. Драгоманова, П. Сокальського, О. Потебні. В центрі уваги першого були проблеми соціологічної критики, у двох останніх – проблеми психології творчості. Естетичні погляди Драгоманова спираються на досвід літератури та літературної критики, П. Сокальського – на досвід музичного мистецтва, О. Потебні – на вивчення мови та фольклору.
Діяльність композитора і музикознавця П. Сокальського (1832-1887) пов’язана із засвоєнням принципів реалізму, народності, національної своєрідності музичної творчості, а також з розкриттям психологічних основ музичного сприйняття. Його творчість становить взірець єдності російської та української музичних культур.
Завдання мистецтва автор вбачає у розкритті внутрішнього життя народу і окремої людини. “Искусство обнаруживает прошлое, пережитое народом, а поэтому не может не быть национальным. Искусство не может быть без отчизны… И национальное вне народного немыслимо. Оно еще может обойтись без государства, но никак без общества”.
Сокальський намагається підійти до розуміння сутності мистецтва і прекрасного як такого історично. Прекрасне, за Сокальським, не вічне й безумовне для всіх віків і народів, а відносне, що знаходиться у залежності від культури певного народу. Історичний принцип потребує розглядання розвитку музики у зв’язку з конкретними національно-історичними та суспільними обставинами життя народу.
На думку Сокальського, кожне мистецтво задовольняє тільки певні естетичні потреби людини і набуває повноти і влади лише при поєднанні з ідеями та обставинами суспільного життя людей.
Ідеї П. Сокальського стали визначним внеском у розвиток естетичної та музикознавчої думки другої половини XIX ст. взагалі.
Значним здобутком української демократичної літератури була творчість Марка Вовчка, чиї повісті й оповідання явилися першими зразками гостросоціальної прози в українській літературі. Письменниця глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини, її високі моральні якості (“Три долі”, “Кармелюк”, “Горпина”).
В цей час виступили зі своїми творами байкар Л. Глібов (“Вовк і Кіт”, “Вовк та Ягниця”, “Вовк і Вівчар”), поет С. Руданський (“Вечорниці”, “П’яниця”, “Сиротина я безрідний”, “Гей, бики”).
Культура українського народу не розвивалася ізольовано від культур інших народів. Посилюються зв’язки з російською, польською, чеською, болгарською, сербською культурами. Визвільний рух у слов’янських країнах сприяв посиленню культурних та політичних зв’язків між їхніми народами.
Всіляко розвиваючи літературну мову, письменники України блискуче користувалися нею для правдивого зображення життя. Її збагачення відбувалось і надалі на основі загальнонародної мови, використання усної народної творчості, неологізмів, які відбивали нові суспільні процеси в країні.
Українська духовна культура XIX ст. загалом продемонструвала свої високі можливості у відображенні найскладніших соціально-економічних процесів у суспільстві, показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне та національне визволення, в зображенні найтонших переживань і почуттів людини, її психології тощо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
