70017 (699138), страница 2
Текст из файла (страница 2)
З українськими книгами державних бібліотек поступили «геніально» просто – всі вони були спалені в 1933-ому. Та палали по всьому Північному Кавказі не лише книжки з українських державних бібліотек, а й книжки з бібліотек приватних. Наприклад, після арешту і розстрілу Григорія Митрофановича Концевича (1863–1937) всю його музичну і наукову літературу в кількості 12.846 примірників 10 вересня 1939 року було знищено [37].
Подібна доля спіткала й бандури репресованих чи розстріляних бандуристів. Гетьманську бандуру М. Вереси конфіскували під час арешту майстра (1937). Радянський активіст Трофим Семенний (1898–1989) беручи, очевидно, участь в арештах, забрав дві бандури в майстрів станиці Канівській і закинув на горище власної хати. Вже після його смерті племінник Семенного Василь, який, за словами В. Назаренка, «з тюрми не вилазив за крадіжки» (яке коріння – таке й насіння), одну «порубав та спалив у грубі»; другу сусіді Василя В.І. Крикливому вдалося вихопити з-під сокири й урятувати. Тепер ця бандура прикрашає одну з експозицій районного історико-краєзнавчого музею станиці Канівської.
По Кубані і всьому Північному Кавказу прокотилася хвиля антиукраїнського терору. Під час паспортизації населення в 1930‑х рр. Усіх кубанських українців козацького роду (і не тільки) було записано росіянами без отримання їхньої згоди. Це була, за визначенням І. Попки, чи не остання сатанинська безкровна акція, яка поставила крапку наднаціональним питанням Кавказької України [38].
Нам відомі імена лише деяких кубанських кобзарів-бандуристів, замордованих московським більшовизмом. Та, на жаль, сотні й тисячі імен до нас не дійшли. Першим, як прийнято вважати, розстріляли Кирила Крохмаля (1885–1918) [39]. Федора Діброву, як учасника першої державної капели бандуристів та національного симфонічного оркестру доби Гетьманату, забивають на початку 1919 року [40]. Миколу Вереса та Петра Гузія (1903–1937) – у Краснодарі в 1937 р. [41]. Костю Лінського (1902–1942) – під час відступу Червоної Армії [42]. Никін Безщасний помер на Біломорбалтійській каторзі від виснаження [43]. Конона Безщасного заарештовували вперше 1931 року. Засудили на п'ять років далеких таборів [44]. 1932 року його родину депортували разом з іншими жителями станиці до Сибіру. Під час війни Конона Петровича «евакуювали» до Казахстану. Все витримав. Помер на рідній Кубані. Зот Діброва попрощався з життям на вигнанні в Казахстані [45], Тарас Строкун – бандурист і бандурний майстер-відбув десятилітній термін ув'язнення і помер в Краснодарі. Докія Дарнопих та Маркура Кочубея безслідно поглинули енкаведистські нетрі. Старого і немічного М. Богуславського закатували в Краснодарській тюрмі близько 1933 року [46].
Для чоловічої капели станиці Канівської 1932–1933 роки стали фатальними. Капела тоді практично припинила свою діяльність. Ще 1931 року всіх її 17 учасників енкаведисти вивели в плавні й імітували розстріл. «І розбрелись ми після того, – каже Володимир Лазаренко, – як руді миші». Пантелеймон Шемет (1905–1984), рятуючись від голодомору, завербувався на Далекий Схід (до м. Владивосток), батьки його померли [47]. Семен Лазаренко – до Середньої Азії [48]. 1943 року Степан Жарко – керівник капели – був заарештований на концерті перед пораненими червоноармійцями. Помирає він у Марійському таборі інвалідів (Красноярський край) [49]. Бандурист Семен Бриж пішов у плавні і застрелився напередодні «визволення» краю Червоною Армією [50]. Решта капелян – за винятком П. Шемета та братів Лазаренків (Семена, Володимира, Дмитра) – або померли в голод, або загинули на фронті. Доля декотрих досі є не з'ясованою.
Відомі імена деяких бандуристів, що з приходом «радянської влади» або в період боротьби проти неї залишили рідну Кубань. До Закавказзя виїхав Харитон Вівчаренко, до Києва – Кость Кравченко, до Москви – Сава Діброва, Петро Кузнецов, Сукач, до Аргентини емігрував Антон Чорний, до Франції – Дмитро Крикун, до Чехословаччини – Михайло Теліга. Повернулися П. Кузнецов (помер в м. Гарячий Ключ), М. Теліга (німці розстріляли в Києві). Частина, покалічених і морально, і фізично, доживала віку на рідній землі. Микиті Варавві (1870–1939) на останній стадії туберкульозу вдалося вирватись з соловецьких лабет смерті й прибитись до рідного куреня. Вдома, у ст. Старомінській, він влітку лежав у кожусі на даху погрібника, надривно кашляв, дивився на сонце й диктував неповнолітньому внукові козацьку думу «Невільницький плач» та історичні пісні. Одна з них – пісня про канальські роботи:
Ой за річкою та й за Синюхою
Та виросла ожина.
Гей, давай, давай, батько, переміни,
Бо, далебі, загинем.
Гей, не річ моя, славні запорожці,
Перемін давати.
Гей, просіть собі, славні запорожці,
У цариці заплати.
Гей, дала, дала славним запорожцям
Та цариця заплату,
Що понабивала на ноги колоди,
Дала в руки лопату.
Що понабивала на ноги кайдани,
Дала в руки лопати.
Гей, що послала на легку роботу
Та канали копати.
Олексій Обабко був педагогом, істориком, одним з найперспективніших бандуристів XX сторіччя. Опанував інструмент в дитячі літа. Закінчив Катеринодарську вчительську семінарію. Вів Другу кобзарську школу Миколи Богуславського. Поринув, як то кажуть, з головою у велике кобзарське відродження. Але не судилося! Після арешту батька – Петра Івановича (помер в 1929 р. в Соловецькій катівні) [51], він призупинив свою діяльність, ставши перед дилемою: або піти слідами батька, або… Зачаївсь, «повісив бандуру на кілочок», і вимушений був включитися в «колгоспне будівництво». Став навіть його співцем, виступивши в журналі «Путь Северо-Кавказского хлебороба» з великою статтею про колгоспи. Навчив сина Бориса грати на бандурі. Син, як зауважує Людмила Обабко, «перевершив батька, але прилюдно не виступав». Ще 1912 року О. Обабко написав й опублікував «Историю станицы Ахтанизовской». Продиктував журналістові В. Таранусі монолог-спогад про кобзарське відродження («Нарис», 1966, машинопис). З концертною програмою виступав вряди-годи. Нині його бандура (зроблена майстром А.К. Паплинським) перебуває в експозиції Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України. (Інв. №3075).
Олексієві Чорному всевидюща «влада рад» не подарувала того «злочину», що він мав щастя бути рідним братом знаменитого бандуриста Антона Чорного. До останнього, за океан, її руки не дотяглись. Але Олексій Петрович зник безслідно, мов би й не було його.
Бандурист Михайло Петренко (1882–1967) був великим знавцем українського національного епосу – дум, свого часу – навіть активним його пропагандистом. Але в своїй автобіографії (1961 р.) він жодним словом не обмовився про бандуру – так був нажаханий (І. Варавва від нього записав і пізніше опублікував дві думи) [52]. Михайла Івановича обминув репресивний молох. Упродовж свого життя він створював музей В.І. Суворова в рідній станиці Усть-Лабінській. Нині від цього музею не лишилося й сліду.
К. Німченка від репресій врятувало «пролетарське походження» («бедняк»). До того ж, він не брав участі в національно-визвольній боротьбі: в ті роки він «гриз граніт науки», навіть закінчив 2 курси Катеринодарської консерваторії (1920 р.) [53].
Гавриш Іван Степанович (1901–1985) – бандурист-педагог, політв'язень. На допитах енкаведисти його били в обличчя, особливо по щелепам, від чого непритомнів. Відливали водою і знову били. Не скоривсь. Не підписав фальшивого обвинувачення. Відбув два терміни ув'язнення (Біломорканал, Колима). Помер від раку щелепи в станиці Канівській.
З відходом у вічність двох останніх знаних кубанських кобзарів – Івана Гавриша та Семена Лазаренка (1985 р.) зупинилася давня кубанська кобзарська традиція. В кінці 70‑х років XX ст., хоч і розпочалось друге відродження бандури на Кубані, та воно формувалося на нових, інших засадах: це вже було не індивідуальне, традиційно-історичне, а насамперед колективне виконавство, в якому брали участь переважно школярі-дівчатка при навчальних закладах та студіях (міста Геленджик, Краснодар, Сочі, станиці Сіверська, Уманська).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
