69842 (699022), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Пізнє бароко поступово губило свої найкращі риси:монументальність, творче використання ордеру, різноманітність планів споруд.В будівництво прийшли митці, важко залежні від замовників, бо головними меценатами та користувачами бароко стають королівські родини, магнати-тирани, могутня та реакційна церква.
Замовник свого палацу в Празі Альбрехт Вальдштейн у 1624-1630 роках майже не втручався в будівництво.Тому італійські архітектори Дж.Пьєроні та А.Спецца творили у відносній творчій свободі.А палац Вальдштейна став неперевершеним зразком бароко в Празі 17ст. Архітектор Б. Растреллі (1700-1771) зазнавав таких утисків від імператриць, що по декілька разів переробляв проекти Зимового палацу або дзвінниці Смольного монастиря.Дзвінницю йому так і не довелося побудувати, а Зимовий палац вибудували лише зовні.
Накопичилася втома від постіних пошуків нових оздоб, засобів здивувати ( Відьма (Роза) , бородата матір - Хосе де Рібера тощо).Орнаменти та прикраси в творчості вийшли на перші місця.Особливо це позначилося у Франції, де позиції бароко завжди були слабкі. А Франція з кіця 17 ст. стає законодавцем мод. Бароко поступово перероджується у рококо-хвилясті лінії, мушлі, кола та овали і перенасиченість оздоб. В інтерьєрі рококо майже неможливо знайти пряму лінію. Бароко захворіло на рококо перед своєю смертю.
Важливими зразками рококо в архітектурі Україні стали споруди Бернарда Меритина.Його костел місіонерів в Годовиці ще має всі ознаки пізнього бароко.А план та зовнішні оздоби собору Св Юра у Львові майже цілком належать рококо.Проміжну позицію займала ратуша в Бучачі.Адже її тимпан наче охоплений полум'ям ліпнини, характерним виплеском стилю рококо.Тимпанів подібного роду неможливо зустріти а ні до рококо, а ні після.Хвилясту, нервову тему рококо підтримували й неспокійні скульптури Йоанна Пінзеля, наче хворі на судоми.Дивують і кам'яні ліхтарі на парапетах костелів у Наварії та Годовиці.Подібним ліхтарям місце лише в приватному садку чи на сходинках рококового ж паркового павільйону.
Важливішим зразком рококо в архітектурі стала й будівля єзуїтського колегіуму та костелу в Кременці Тернопільської об. (архітектор Павло Гижицький 1743р). Яскраві фарби фасадів, чотири башти, дивовижні сходинки з кам'яними ліхтарями роднять споруду з парковим павільйоном більше, ніж із зразками бароко в Олиці, Луцьку, Микулинцях, Старому Чарторийську. Декор і фарби колегіуму - від рококо, і лише величний размір костелу - від бароко.
Рококо як стиль на українських землях вивчений мало. До стилю помилково відносять усе, що не зовсім схоже на бароко, навіть в українських енціклопедіях. Українські єнціклопедії часів СРСР давно потребують ревізії та переробки.
Є багато прикладів, коли в соборі або в музеї збережена лише одна пам'ятка стилю рококо, наприклад, іконостас або посуд. Сама ж будівля ранішня або пізня за часом створення. На Україні нема пам'яток рококо, де б в інтер'єрі уся оздоба належала цілком до рококо, як це в деяких інтер'єрах палаців Франції чи Німеччини (Боффран, овальна зала готелю Субіз в Парижі 1730 рр., зали Нового палацу Фрідріха Другого в Потсдамі, плафон в апартаментах королеви палацу Реалє, Неаполь).Рококо Укаїни ще чекає на своїх прискипливих дослідників
Письменники та поети в епоху бароко сприймали реальний світ як ілюзію та сон. Реалістичні описи часто поєднувалися з їх алегоричним зображенням. Широко використовувалися в цю добу символи, метафори, театральні прийоми, графічні зображення (рядки віршів утворюють малюнок), насиченість риторичними фігурами, антитезами, паралелізмами, градаціями, оксюморонами. Існує бурлескно-сатиричне відношення до дійсності. Для літератури бароко характерне прагнення до різноманіття, підсумовування знань про світ, всеохоплюваність, енциклопедизм, який іноді обертається хаотичністю та колекціонуванням сміховин, намаганням дослідити буття в його контрастах (дух та плоть, морок та світло, тимчасове та вічне). Етика бароко тяжіє до символіки ночі, теми тліну і марноти, життя-сну (Ф. де Кеведо-і-Вільєгас, П. Кальдерон). Відома п'єса Кальдерона так і зветься: "Життя є сон". Утворилися жанри- галантно-героїчний роман (Ж. де Скюдері, М. де Скюдері), реально-побутовий та сатиричний роман (Фюретьєр, Ш. Сорель, П. Скаррон). Бароко як стиль дав декілька різновидиів, течій: маринізм, гонгоризм (культеранізм), консептизм (Італия, Іспания), метафізична школа та эвфуїзм (Англія).
Дії романів часто переносяться у вигаданий світ античності, у Давню Грецію, палацові кавалери та дами предстають у вигляді пастухів, виникла й окрема назва пасторалі (Оноре д’Юрфе, «Астрея»). В поезії розквітли примхливість або вигадливість, складні метафори. Розповсюдились такі форми, як сонет, рондо, кончетті (невеличкий вірш з обов*язковою дотепною думкою), мадригали.
Бароко Заходу породило в сфері роману видатних представників - Г. Гріммельсгаузен (роман «Сімпліціссимус»), у сфері драми — П. Кальдерон (Іспанія). В поезії уславились В. Вуатюр (Франція), Д.Маріно (Італія), дон Луіс де Гонгора-і-Арготе (Іспанія). Носіями бароко Росії в літературі були С. Полоцький, Ф. Прокопович, ранішній М.Ломоносов.В Іспанії барокова течія в літературі одержала назву «гонгоризм» на честь помітного представника (дивись вище).
Розум Бароко – явище складне і суперечливе
У XVII столітті закладалися основи нового європейського раціоналізму. Менш відоме те, що тоді ж формувалася й оновлена ірраціональна система мислення. Розум уславлювався голосно, урочисто, демонстративно.
Двозначний епікуреїзм Бароко формує дивні характери, породжує майже фантастичних людей, подібних до описуваних у педагогічному трактаті Дж. Локка джентельменів, що живуть у розкішних, але скупо опалюваних апартаментах, їдять зі срібних тарелів, але раз на день, ходять серед зими в легенькому взутті.
Багато в чому загадкові і дивакуваті баракові характери полишили свій слід і в українському мистецтві XVII-XVIII ст.
Серед етапів розвитку українського бароко слід виділити такі віяння, спричинені добою: аскетичні, мілітаристичні і кончетистські, лібертичні.
Багатієм-аскетом, фанатичним подвижником ідеї людської солідарності й водночас володарем числених “замків” й “городів” зображено, наприклад, знаменитого запорозького ватажка у нещодавно знайденому Ю. Мициком анонімному “Короткому описі Сіркових діянь”. Могутнього громадського діяча й видатного повководця тут названо “хробаком божим”, а очолювана ним Січ порівнюється з монастирем або церквою. Смиренне, самовіддане служіння визвольній ідеї Сірко ставить поднад усе:
В Запорожжі, на Дикому Полі, де бистрії води,
В січах жив, островах, мав там замки собі й городи.
Не прожиток, а відпочинок з воєнної праці,
Не спочинок, а монастир мав, коляштор по признаці.
І не тілько не може тут буть спокусна білоголова
Але й думка про теє нелюба, не плине й розмова.
У такому пуританському дусі змальовано й портрет Б. Хмельницького у “Розмові Великоросії з Малоросією” С. Дівовича. Цю драматичну поему написано 1762 року, тобто через 100 років після “Короткого опису Сіркових діянь”, а ідеал героя-ченця, всевладного аскета, людини, що вершить долю світу, а сама вдовольняється малим, зневажаючи цілком доступні їй земні блага, залишився тим же.
Для С. Дівовича непересічність вдачі великого гетьмана виявляється не лише в громадській діяльності, а й в особистому житті, не позбавленому деяких аскетичних рис:
Гетьман великомудрий, моторний і сміливий,
Невтомний у потребах, у праці умілий,
Готовий тяжари він воєнні носити,
Жар, холод, нестатки уперто терпіти,
Пізнавши многотрудні в життті непокої,
В трудах усякі зміни, також перебої,
Він мало дбав про себе, хотів догодити
Громаді й Вітчизні і їх захистити.
Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох освічених українців. І тому не дивно, що багато хто з авторів вкладав свої моральні концепції в його уста. Показова щодо цього знаменита “Милість Божа” (1728) Інокентія Неруновича, де у формі гетьманського заповіту викладається ціла система життєвих правил.
Можна припустити, що І. Нерунович, як і пізніше його однодумець С.Дівович, засуджував захоплення сучасної йому козацької старшини розкішним життям, вважаючи це за зраду ідеалів козацької демократії. Тільки цим можна пояснити, чому лише в одному з восьми пунктів “заповіту Хмельницького” козакам не радиться нехтувати достатком, дбати про хазяйство (бо ж інакше, “де коня добути, рушницю узяти чи іншії прибори з чого придбати”).
Інші пункти мають виразно полемічний характер: “міцніше між собою у мирі живіте”, “шукайте славу, гроші в ніщо завше майте”, “що є, задовольніться, тримайтесь такого: нічим не ображайте в житті брата свого”, “ в житті не купцюйте”, “дітей своїх, як тільки відправлять науки, такої научайте козацької штуки”, “свою подяку Богові посилайте, велику милість відтак величайте!”.
Створений у першій чверті XVIII століття фіктивний “заповіт Хмельницького” має виразно бароково-пуританський характер.
Він послідовно обмежує природне прагнення людини до достатку, розкоші, насолод, привілеїв, різноманітних життєвих благ і пропагує ідеал самообмеження, самовіддачі громадським справам та інтересам. Програма, слід сказати, сувора, але благородна і мудра в головній своїй думці: найпрекрасніше в людині – її розуміння свого духовного призначення, відтак – свідоме заперечення в собі егоїзму тваринної пожадливості, “боротьба з собою”, тобто зі своїми стихійними пристрастями.
З іншого боку, у XVIII столітті вже з’явилося чимало людей, які вважали, що життя дається людині “один раз” і тому слід взяти від нього якомога більше насолод і радощів, незважаючи на всілякі хитромудрі теорії. Схоже, що до кола українських лібертинців XVIII століття належав і М. Довгалевський, який на своїх лекціях, читаних у стінах Київської академії в 1736-1737 роках, навчав студентів, що “нікого з простих людей не можна вважати щасливим, а щастя вимірюється шляхетним походженням, посадою та багатством”.
Але таких сміливих проповідників ситого благополуччя в ту “добуржуазну” добу було не так уже й багато. Навіть відомі київські багатії не виставляли на людські очі свої достатки. У середовищі, в якому вони жили, це могло викликати лише осуд, бо українське міщанство тривалий час дотримувалось ідеалів поміркованого, скромного і “простого” життя. Його “пуританство” пояснюється історичними обставинами, і насамперед тим, що населення міст єдналося в цехи, які за своїм устроєм мали багато спільного з церковними братствами. Тут високо цінувалися громадянські доброчинності, готовність жертвувати в ім’я громади, бути скупим щодо себе, але щедрим, коли йшлося про віру, Вітчизну, національну культуру, бідних одновірців. У такому психологічно активному, але не досить освіченому, середовищі відданість традиціям нерідко межує з консерватизмом. Адже завжди легше відкинути якусь новацію, аніж передбачити усі її можливі наслідки.
В своїх шуканнях сенсу життя мислителі XVII століття Л. Баранович зі своїми “пуританськими” віршами, К. Сакович і його дивні філософеми, йшли від ідеалу земних насолод своїх попередниікв доби Ренесансу до нового, одухотвореного, християнського аскетизму.
Наведених прикладів, мабуть, уже досить, аби дійти висновку, що в XVII столітті надійних механізмів психологічного захисту від світоглядних “штормів” у науці не було. Вони лише починали формуватись і відпрацьовуватись і не могли оберегти душі людей від іржі зневіри, а літературних героїв – від філософського самогубства.
Тоді ж, у XVII столітті, у філософів Східної та Західної Європи виникає також інтерес до поєднання формальної логіки, математичного мислення з живою цікавістю до загадкових явищ, зокрема видінь, одкровень, що виникають поза нашим бажанням, ніби несамохіть, у забутті, дрімоті, мріях, наяву або у снах. Виразні сліди захоплення тлумаченням підсвідомо-сновидних символів у стародавньому Києві знаходимо, наприклад, у першому східнослов’янському підручнику з філософії (1620 р.), написаному поетом К. Саковичем. Він вважає, що уві сні триває активна робота мозку, і саме в цей час створюються надзвичайно сприятливі умови для розвитку думок, бо, “вночі думка звільняється від усіх денних турбот, пов’язаних із зовнішніми чуттями, й може вільніше розглядати ті речі, які вона вдень мислила розібрати, але через різні перешкоди в той час, коли їх сприймала, не моглацезробити”.
Таким чином сновидіння – також мислення, але таке, що оперує загадковими і неясними для розуму образними формами. У “Трактаті про душу” (1625 р.) К. Сакович знову висловлює характерну для мислителя доби Бароко думку, що сновидна фантазія – частина аналітичної діяльності мозку і має багато спільного з логічним мисленням: “Сприйняті фантазією подібності, послані загальним чуттям, в ній міцніше затримуються, і уважніше випробовуються. Не лише вдень, а й уночі, вві сні вона розбирає ці подібності й відтворює багато спільних речей, особливо коли подібності приходять до неї від чуттів, афектованих або любов’ю, або страхом”. І далі – дивовижне спостереження, що випереджає на 200 років думку І. Франка про подібність виявів фантазії у сновидіннях і поетичній творчості. Звідси поети, створюючи фантазії, понавигадували числених нечуваних і небувалих химер, ахеронів, церберів”.
У віршах самого К. Саковича важко знайти фантасмагоричні сюжети й образи. Очевидно, він мав на увазі не себе й свої поетичні твори. Певна химерність і вишукана умовність були властиві поетичному мисленню його друга Мелетія Смотрицького. Він – цілком можливий адресат наведених слів. Але найкраще було б проілюструвати їх віршами І. Орновського. Знайомлячись з його віршем-трактатом “Піднесення”, одразу потрапляєш в атмосферу філософської думки XVII століття. Складається враження присутності на якомусь типовому для того часу диспуті (у даному разі – самого поета зі слухачем курсу філософії Києво-Могилянського колегіуму, небожем гетьмана Мазепи, Іваном Обідовським) з проблем раціоналізму. Що твердить співрозмовник поета, невідомо, а от сам він розвиває відому тезу Бекона і Локка, згідно з якою розум сам собі створює всілякі труднощі.
Важко переоцінити історичне значеня віршів І. Орновського. Перед нами – перші кроки української фантасмагоричної поезії, яка охоче використовує архетип “пташиного” сприйняття світу, що дрімає в глибинах підсвідомості. Такий стиль поетичного мислення утворюється завдяки поєднанню образної продуктивності сну й поетичної творчості і реалізується, як правило, у творах умовно-фантастичного чи міфо-поетичного жанру.
У XVII столітті такі фантасмагорії, як у Орновського, зустрічаються не часто. А от у XVIII столітті мотив уявного ширяння серед хмар у момент осяяння був уже досить популярний в українській поезії, що свідчить про підсилення в ній фантастичного начала. Те, що еволюція йшла в цьому напрямку, засвідчує, зокрема, й “Поетика” М. Довгалевського, де серед настанов щодо написання ліричних творів знаходимо й таку: “ Десятий спосіб: якщо поет пише, що він завдяки якомусь невідомому був спрямований або піднесений до небес і не знає, де він, що говорить, що бачить. Цей спосіб написання од є найкращим і найбільше поширенним”. Отже, на початку XVIII століття ірраціональний стан імітувався чи викликався цілком свідомо. Він став просто літературним прийомом. Тоді ж, у XVIII столілтті, зловживання ним з боку тих, хто перетворював поезію на піднесене марнослів’я викликало протести й кпини з боку літераторів. Так, звертаючись до музи в “Оді на перший день травня 1761 року”, юний поет-класицист Ігнатій Максимович просить її покинути “тьму глибоку” (царство Ереба, підсвідомості) й цуратися демонічно окрилених поетів. Він пише так:
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
