69757 (698974), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Міфологічна та релігійна, естетична та моральна, правова та політична свідомість давнього русича формувалась під впливом діалогу культур двох найбільших етносів Київської Русі – полян і древлян. Звернімося до історичних першоджерел, які описують міжетнічні взаємовідносини цього часу. У «Повісті минулих літ» Нестора Літописця описується подія мирного співіснування етносів: «І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати» [4]. Хоча перебіг подальших історичних подій, описуваних Нестором, засвідчує порушення принципів діалогу культур і насамперед загальнолюдських принципів, перетворює мирне співіснування етносів у вороже ставлення до Іншого. У 945 році, після успішного походу «у древляни», військо полян – Ольги та Ігоря повертається до Києва. Та чим керується князь Ігор, коли говорить Ользі про бажання повернутись до древлян – прагненням наживи та самовпевненістю чи легковажністю та політичною непослідовністю? У будь-якому разі князь Ігор порушує «неписані» правила оподаткування, що ґрунтуються на суто людському ставленні до Іншого, князь порушує міру встановлених взаємовідносин давньоруських етносів, за що й платить своїм життям. Така суто людська риса, як жадібність, у поєднанні з силою князя характеризує вже іншу, тваринну ознаку – хижість. Мабуть, тому древляни порівнювали ясновельможного князя з вовком, що внадився до овець, і тому як хижак, який прийшов з Іншого світу і який порушує закони цього світу, він стає на шляху фізичного знищення. Та чи набагато гуманніше за древлян чинить Ольга? Княгиня також діє з позицій сили, а більша сила перемагає меншу. Ольга мститься древлянам за свого чоловіка, вчинивши тризну, – вбиває землею, вогнем та мечем, опісля чого, не заспокоївшись, знову нищить місто та старійшин за допомогою вогню, інших б’є, інших – віддає в рабство та обкладає даниною. Так вчинив би, напевно, будь-який непересічний стратег Середньовіччя, для якого гуманістичні принципи зовсім не виступають в ролі принципів життєдіяльності, його світ – це світ жорстокого існування. У «Повісті…» звертає на себе увагу образність у відображенні винахідливості та «вишуканості» тортур (якими б міг зацікавитись автор «Наглядати й карати» М. Фуко), що могло бути художнім прийомом автора – полянина Нестора з ідеологічною метою залякування непокірних. Інші особливості описуваних подій свідчать про непримиренність до ворога, хитрість, обман, тортури вогнем (що, очевидно, за задумом автора, несе очищувальний ефект), вони артикулюють не стільки ідею смерті як спокути, скільки ідею страждання ворога, який все одно рано чи пізно буде слабший за ясновельможного князя. Чи у таких категоріях описується діалог культур? Напевно – ні. Очевидно – мова повинна йти про такі форми існування етносу, як акультурація й асиміляція. Говорячи сучасною мовою, Нестор Літописець описує процеси економічного та політичного тиску одного етносу на інший, примітно й те, що етнос древлян у «Повісті…» більше не згадується, що засвідчує факт його зникнення під впливом асимілятивного тиску.
Полікультурні виміри соціального життя Київської Русі формувались не лише під впливом війни та миру двох найбільших автохтонів – етносів полян і древлян. Чимало етнокультурних й археологічних даних засвідчують факти поліетнічної наповненості соціальної сфери життя міст, особливо це стосується великих міст – Києва, Новгорода, Чернігова, Галича, Володимира та інших (до монгольського нашестя налічувалось близько 300 міст), що сприяло діалогу культур, налаштовувало культуротворчість етносів на спільну дію, в якій синтезувались різні культурні традиції. У спеціальному дослідженні М.Г. Рабиновича «Нариси етнографії руського феодального міста» (М., 1978) говориться, що етнічна специфіка міста полягає у тому, що «його етнічний склад неодмінно повинен бути значно складнішим, ніж склад сільського населення. Вона обумовлена самим характером міста як центру ремесел і торгівлі, центру культурного і політичного, військового і адміністративного, центру, що притягує до себе населення не тільки найближчих передмість, а й більш віддалених земель і країн…» [Цит. за 5, с. 20]. Отже, іноземці брали активну участь у соціальному та культурному житті міст Київської Русі, вони були тими «каталізаторами» діалогу культур, що привносили традицію Іншого у давньоруський культурний контекст. Великі міста Стародавньої Русі мали між собою міцні культурні взаємозв’язки. Пізніше, в умовах феодальної роздробленості ХІІ – ХІІІ ст., культурні зв’язки не розривались, вони продовжували духовний діалог давньоруських етносів у багатьох галузях наукової та художньої творчості. Вітчизняні дослідники відзначають культурну специфіку феодальної роздробленості давньоруського міста: падіння влади центру над регіонами супроводжувалось не занепадом (аграризацією) міст, як це було, наприклад, у Візантії, а розквітом міського життя, найвищим за доби староруського Середньовіччя піднесенням освіти, науки, мистецтва. Однією з причин найвищого культурного злету руських земель кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст., на нашу думку, є зміни у етносвідомості. Коли на світоглядному рівні не спрацьовує етностереотип «центр – периферія», з’являється рівноправність і повага до Іншого, що править за основу діалогу культур давньоруських етносів. Тісні культурні взаємозв’язки давньоруських етносів знайшли своє відображення у літописних джерелах, зокрема у Київському та Галицько-Волинському літописі.
Таким чином: 1) адаптація та асиміляція є основними формами існування етносу в полікультурних вимірах соціуму Київської Русі; 2) адаптація мистецьких здобутків візантійської культури по відношенню до давньоруського художнього контексту відбувалась у світоглядному синкретизмі язичницької та християнської віри, що, у символіці архітектури як синтезу мистецтв, виражалось у орнаментальному примиренні «верху» і «низу».
Література
1. Грушевський М.С. Історія України-Русі. К.1993, т. 1, с. 34–36; Баран В.Д. Давні слов’яни. К.1988, с. 211–218; Баран В.Д. Славяне в середине І тысячелетия н. э. // Проблемы этногенеза славян. К.1978; Баран В.Д. Сложение славянской раннесредневековой культуры и проблема расселения славян // Славяне на Днестре и Дунае. К.1983; Баран В.Д. Походження слов’ян. К.1997; Брайчевський М.Ю. Біля джерел слов’янської державності. К.1964; Брайчевський М.Ю. Походження Русі. К.1968; Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: «АртЕк», 1999. С. 7–13.
2. Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. М.1953; Седов В.В. Восточные славяне в VI–XIII вв. М.1982; Седов В.В. Древнерусская народность. – М.1999; Рыбаков Б.А. Славяне в Европе в эпоху крещения рабовладельческого строя // Очерки истории СССР: Кризис рабовладельческой системы и зарождение феодализма на территории СССР. III–IX в.в. – М. 1958; Нидерле Л. Славянские древности. – Л.1950; Трубачев О.Н. Название рек Правобережной Украины. – М.1968; Кухаренко Ю.В. К вопросу о славяно-скифских и славяно-сарматских отношениях: По данным погребального обряда // СА. – М. 1955, т. 22; П.Н. Третьяков. По следам древних славян. – Л.1982, с. 21–31; Третьяков П.Н. О древнейших русах и их земле // Славяне и Русь. – М.1968; Терпиловский Р.В. Киевская культура // Этнокультурная карта территории Украинской ССР в І тысячелетии н. э. – Киев.1985; Сєдов В.В. Древнерусская народность. – М.1999; Баран В.Д. Велике розселення слов’ян // Археологія. – К.1998, №2, с. 30–37; Баран В.Д. Давні слов’яни. – К.1988, с. 211–218.
3. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К.: «АртЕк», 1999. – 728 с.
4. http://litopys.narod.ru/litop/lit01.htm Нестор Літописець «Повість минулих літ».
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
