64284 (695623), страница 4
Текст из файла (страница 4)
І — виділимо спеціально — випуски Наукового трьох та двомісячника українознавства — «Україна» (за ред. М. Грушевського), кн. 1 — 2, К., 1924; кн. З, К., 1924; кн. 4, К., 1924; Україна. Науковий двомісячник українознавства. Кн. 1 і 2, К., 1925; книги від 3 до 6, К., 1925; книги 1 — 6 (історичної секції), К., 1926; та підсумкові видання журналу українознавства за 1925 — 1929 роки.
Поряд з узагальнюючими працями привертали увагу й дослідження з окремих галузей українознавства: Український археографічний збірник (тт. І; II, 1926, 1927); Український діалектологічний збірник (1928); Українські народні думи (1927); Филипович П. Українське літературознавство за десять років революції (1928); Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників письменської староукраїнщини XI–XVIII вв. (1924).
І привертали увагу публікації не тільки з гуманітарних наук. Важливі аспекти українознавства висвітлюються в працях фізично-математичного (М. Кравчука, П. Тутковського, М. Крилова, О. Фоміна, І. Шмальгавзена, К. Симінського, М. Шарлеманя) та соціально-економічного відділів. Зокрема: Василенко Н. Матеріали з історії українського права (1929); Демографічний збірник (1926); Записки соціально-економічного відділу (1923 — 1927); Малиновський О. Стародавній державний лад східних слов'ян і його пізніші зміни. Нариси з історії права (1929); Праці Комісії для виучування народного господарства України. За ред. К. Воблого (1928); Туган-Барановський М. Влияние идей политической экономики на естествознание и философию (К., 1925), багато інших.
Не менш важливо, що праці і відділів академії наук, і окремих авторів відзначаються як масштабністю, так і науковою новизною, системністю та методологією.
Наскільки це важливо, засвідчує підрозділ з довідника С. Єфремова «Протиукраїнські праці». Він виявляє, що українофобська тенденція, розпочата Петром І, продовжена Катериною II, а далі й академіком Погодіним, редактором Катковим, міністром Валуєвим, не зникає й в XX столітті. І також як в декретах (заборонах) урядуючих інституцій (на рівні прем'єр-міністра Столипіна чи міністра закордонних справ Росії Сазонова, який, як зазначав у «Щоденнику» В. Винниченко, «у своїй урочистій промові перед... цілим світом назвав нас запроданцями.., наші прагнення, наші вистраждані здобутки названо мошенством», 2. II. 1915), так і в публікаціях філософів, політиків, літераторів, науковців, до того ж — як урядуючо-реакційного, так і рекламно-демократичного таборів. Однакова й методологія антиукраїнських виступів: як і царствуючі поборники «єдиної неділимої» імперії, усі вони стоять на засадах: Україна — лише окраїна Росії, її нація, мова, культура витекли з одного спільного джерела (етносу, держави), тому й повинні ми повернутися до первісного стану («воссоединиться»).
І не доводиться дивуватися неприхованим реакціонерам: їхня імперська позиція хоча б не маскувалася. Але не можна не дивуватися тим, хто атестувався як поступовці і демократи, але насправді були, по-перше, надто різномасними й всередині власного табору; а, по-друге, нерідко виявляли себе ще реакційнішими ідеологами, ніж представники офіціозного агресивного мракобісся. Були виразниками просто-таки печерно-дрімучого антигуманізму, однак прикритого фарисейською наукоподібною фразеологією.
Так, коли автор «Філософії свободи» М. Бердяєв, розвиваючи концепцію свободи як універсального принципу, зумовленого природою, навіть живучи в Києві, усе ж «не помітив» не те що національно-визвольних змагань українського народу, а й самого народу як суверена історії, то письменник М. Булгаков висміяв ті змагання. Мав величезні симпатії до співвітчизників В. Короленко; як і Бердяєв, він побачив та в листах до А. Луначарського ще 1920 року показав невідповідність гасел і практики більшовизму, його антидемократичний, навіть антисоціалістичний характер, жорстокий тероризм, нехтування елементарними правами людей і націй, однак не зміг уявити Україну як суверенну націю і державу. І вже зовсім не філософську позицію зайняли філософи П. Сорокін, Г. Федотов, політики Струве, Шульгин, які не тільки не засудили українофобію з «погляду вічності», а ще й заповзялися давати їй та російському месіанізму «філософсько-демократичне» виправдання.
При цьому важливими є кілька моментів. Перший — історіософський. Коли ідеологи російського месіанізму (Філофей, Спиридон-Савва) початок Росії (як третього Риму) відносили до XV–XVI століть, а філософ В. Зеньковський в «Історії російської філософії» вважав, що «Самостоятельное творчество в области философии, вернее — первые початки его — мы находим в России лишь во второй половине XVIII в.» , то Г. Федотов уже стає на ґрунт імперської традиційної ідеології, яка стверджувала: «Пролог в Києве» (с. 410) часу Київської Русі. І не тільки філософії, а й релігії, інтелігенції, культури (отже — й етносу та держави). Там все було «єдиним», там трапився й «трагічний розкол в руській — для Федотова — російській культурі» (с. 411), що окреслив дещо різні річища розвитку східних слов'ян, але дає підстави на неминучість їхнього «злиття». І, на думку філософа, не за внутрішнім тяжінням. Природно, цього може не статися. Тому необхідна не тільки «філософсько»-теоретична, а й фізично-примусова діяльність, спрямована на розв'язання українсько-російської проблеми: «воскрешение Великоруссии» (с. 457). Шлях? Вивірений століттями імперії: «Для малороссов, или украинцев... формула получит следующий вид: малорусское, русское, российское» — в свідомості, в політиці ж — «Задача эта для нас формулируется так: не только удержать Украину в теле России, по вместить и украинскую культуру в культуру русскую» (с. 458).
Свого часу В. Винниченко з гіркотою зауважував: «Чудні, їй-Богу, ці росіяни: здається, треба тільки радіти, що ідея шириться, а вони аж вороже ставляться, що в українців трошки сили набирається» (Щоденник, с. 62). Вихований на ленінських гаслах про відданість інтернаціоналізмові, український письменник не хотів повірити, що не будується велика співдружність вільних і рівноправних народів, а відбудовується імперія, аж доки не переконався: «У соціалістичній, советській Росії... стихія забиває ідею... Перспективи запорошуються... Найвиразніше це виявляється в українському питанні. В комісаріаті закордонних справ референт в українських справах... сказав...: «Ніякої України не було і немає; на Україні всі чудово говорять по-руськи і все це українське питання є вигадка» (Щоденник, с. 430). Коли ж були поставлені (ще в 1920 р.!) до молодої України й територіальні вимоги (щодо Криму, Донбасу, Кубані, заселених українцями), Винниченко усвідомив: «демократи» думають «не про комунізм, що вони в нього не вірять, що вони дбають про Росію, про себе як націю» (Щоденник, с. 431).
А шляхи реалізації планів — відповідні до мети: спочатку об'єднання ідейне, далі економічне («…за нас, — наголошував Федотов, — действуют еще старые экономические связи, создающие из бывшей империи, из нынешнего СССР, единый хозяйственный организм» // «Будет ли существовать Россия», с. 455), а зрештою й державно-політичне, — чому мають сприяти як освіта, наука, мистецтво, так і аграрно-промислова, демографічна, соціальна надбудова, а головне — національна політика.
Демократи бачили: залізна партія Леніна «поглощала человека без остатка, превращала его в гайку, винт, выбивала из него глаза, мозги, наполняя череп мозгом учителя, непомерно разросшегося, тысячерукого, но одноглазого», і так само внутрішньо руйнувала нації» — їхню самосвідомість, гідність, свободу, мораль, мову й культуру. Це вело до втрати морально-духовних цінностей, тотальної деградації. І проти цього «демократи» час від часу протестували. Але до певної межі, доки йшлося про інтереси російської імперії. Люди, мови, культури інших націй для них не існували. А коли й існували, то лише як рудименти, які не тільки можуть, а й яким потрібно допомогти відмерти. Жити має лише Росія і все російське, як і всі засоби для цього придатні, бо ж, на думку Федотова, «Россия не может равняться с Францией или Германией: у нее особое призвание. Россия — не нация, но целый мир. Не разрешив своего призвания, сверхнационального, материкового, она погибнет — как Россия... Мы должны показать миру (после крушения стольких империй), что задача империи, т.е. сверхнационального государства — разрешима» (с. 460, 459). А засобами реалізації цієї політики («філософії») мають стати російська мова, культура, освіта, наука, церква.
Здавалося б, дивна логіка: виступати проти політики партії Леніна, Сталіна й відстоювати її діяльність. Але так було: критикуючи керівництво СРСР, П. Сорокін виступав не проти його політики, а лише проти тогочасної влади. Бо також вважав: «Русская нация состоит из трех основных ветвей русского народа — великороссов, украинцев и белорусов, а также из «русифицированных» или ассимилированных этнических групп, вошедших в состав дореволюционной Российской империи и современного Советского Союза («Основные черты русской нации в двадцатом столетии», с. 469). Ця сумарна єдність має стати органічною, а для цього необхідно використовувати всі фактори: економічні, політичні, духовні. Аж до цілеспрямованого змішування чи й... знищення цілих етнічних груп.
Це вже — повний псевдо-філософський канібалізм! І все ж історія засвідчує: коли депортувались чи й нищились не тільки мільйони людей, але й десятки (а не одиниці) мов, культур, цілих народів, філософ Сорокін задоволено констатував: «Согласно переписи 1926 г., в Советском Союзе проживало 194 различные национальности (этнические группы), а согласно переписи 1959 г. их число было уменьшено — в административных целях — до 108 различных языковых групп» (с. 469). Свого часу про такий шлях творення єдиної російської нації мріяв «демократ» Пестель. Здійснив тиран Сталін. Освятив філософ Сорокін, радіючи, що «значительная часть нерусских национальностей уже «русифицирована» и «ассимилирована» (с. 470), а 80% із них у 1959 р. вважали рідною мовою російську. Здавалося б, у кінці XX ст. є змога спокутувати не тільки помилки, а й злочини перед травмованими імперією народами, і цим хоч трохи очиститися.
Однак не захотів відстати від «патріотів» й «майже напів-українець» О. Солженіцин, думаючи про те, «как нам обустроить Россию», він знову запропонував: об'єднати й асимілювати! Бо, на його погляд, українці ніколи не були ні народом (нацією), ні державою, а відтак не мали й своєї мови (вона, мовляв, вигадана «при австрийской подтравке»), культури, ментальності. Окреслилася, на перший погляд, неймовірна ситуація: реанімація найреакційнішої доктрини. Адже, як свідчив генерал А. Денікін, ще 1918 р. російський монархічний центр, що згрупувався у Києві в час національно-визвольного українського руху, «ставил ближайшими своими задачами:
1) борьбу с украинской самостийностью,
2) поддержку добровольческой армии как организующего противобольшевистского центра и
3) осведомление союзников «об истинном положений дел на Украине». В своем обращении «к державам Согласия и руководителям добровольческой армии» центр развивал... идеи: Украинского государства никогда не было; «Украинцы» — не нация, а политическая партия, взращенная Австро-Германией; огромное большинство малороссии считает себя русским народом... и свято неизменно хранит верность союзникам растерзанной России; и Центральная Рада, и гетманское правительство совершенно оторваны от страны... Исходя из тех же взглядов, национальный (російський. — П.К.) центр вел борьбу против созыва гетьманом «Державного сейма», считая это «покушением на верховные права русского народа» .
Так було ще 1918 р. Був час осмислити і прозріти. Та переконання — то сфера не тільки освіти і розуму, а й віри та психіки. Ідентичні методологічні засади поклали в основу діяльності й російські «демократи» 30–80-х років, виразником стратегічних планів став автор трактату «Как нам обустроить Россию» О. Солженіцин, а сформував які російський месіанізм, жага: хай хоч «маленька» (у складі Росії, України, Білорусі), бо на велику немає сил, але імперія.
І все те оголює істину: українофобія — синтез «філософії» та політики, що формується ще з XVI століття, в XIX–XX ст. сягають частинами багатоаспектної системи, спрямованої на асиміляцію, а далі й знищення української самосвідомості нації та держави. Тому завжди мала значення не лише кількість, а й методологія праць, а також не тільки їх зміст, а й форма. Мало писати про Україну, українцем і українською мовою: необхідно писати з любов'ю до України, з кровною заінтересованістю долею її народу та об'єктивною науковою істиною.
Що ж до антиукраїнських видань, то вони, як підручники з історії України, з української мови, літератури, філософії, географії, етно- і психології, культури, писалися й українською мовою, з використанням окремих реалій, — однак в антиукраїнському дусі. Через призму мети: перелицювати факти історії в інтересах пануючих режимів, здискредитувати національно-визвольні змагання українців і їхніх вождів (починаючи від Мазепи й Орлика та продовжуючи кирило-мефодієвцями, душею яких був Т. Шевченко, керівниками УРН, Гетьманату і Директорії, тих, хто відстоював ідею суверенної України й за умов більшовизму та фашистської окупації), щоб відчужити покоління від тисячолітньої історії та культури, від традицій і світових надбань власної мови та землі, від батьківських святинь, а тим самим — від власної сутності та самосвідомості, отже — основ гідності, самодостатності, честі, визначеної природою історичної місії (без усвідомлення якої народ деформується у населення, суверени життєтворення — в сліпих виконавців чужої волі).
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
