43180 (687310), страница 7
Текст из файла (страница 7)
У замітці 1852 р. з приводу «Опьіта областного великорусского словаря» на конкретних прикладах Ф. Буслаєв показує, що історія мови має зважати не тільки на явища, засвідчені у стародавніх пам'ятках, і на паралелі із споріднених мов, а й на факти живих говірок простого народу, форми і слова яких можуть кинути світло і на походження форм літературної мови.
Свої спостереження, висновки з дослідження історії російської мови Ф. Буслаєв підсумував у «Спробі історичної граматики російської мови» (1852), яка в пізніших виданнях виходить під назвою «Історична граматика російської мови» і є справді однією з перших історичних граматик слов'янських мов. Складалася вона з двох розділів: «Етимологія» (Звуки та відповідні їм букви. Творення слів. Зміни слів) і «Синтаксис» (Склад речень і значення частин мови. Синтаксичне вживання частин мови. Словосполучення у реченні простому і складному). Зауважимо, що Ф. Буслаєв, глибоко шануючи Я. Грімма, все ж, на відміну від його «Deutsche Grafnmatik», більше уваги приділяв значенню граматичних форм, а в історичному розвиткові мов убачав не регрес, занепад, а прогрес, поступ. Цінним надбанням тодішнього мовознавства була і його «Історична хрестоматія церковнослов'янської і давньоруської мов» (1861).
І. Срезневський (1812—1880), вихованець Харківського університету, перші роки своєї наукової діяльності присвятив вивченню української народної творчості та стародавніх українських пам'яток. 1831 р. він надрукував свої записи українських народних пісень разом із власними віршами в харківському «Українському альманасі»; з 1833 по 1838 рік видавав збірник «Запорожская старина» (6 книг), що відіграв неабияку роль у вивченні українського фольклору, етнографії, історії України та народної української мови. Повернувшися з наукового відрядження за кордон, де вивчав у Берліні під керівництвом Ф. Боппа санскрит, у Празі під керівництвом Ф. Челаков-ського, П. Шафарика, В. Ґанки чеську, словацьку та інші слов'янські мови і у Відні під керівництвом В. Караджича сербську мову, І. Срезневський у Харкові, а потім у Петербурзі створює і видає численні наукові розвідки із слов'янознавства. Із великої наукової спадщини. І. Срезневського потрібно виділити насамперед розвідки, присвячені окремим слов'янським мовам,— «Погляд на пам'ятки української народної словесності» (1834), «Про слов'янські наріччя — характеристика хорутанського наріччя» (1841), «Розвідка про межі слов'янських наріч» (1843), «Огляд спорідненості звуків у наріччях слов'янських» (1845). У період, коли вивчення слов'янських мов тільки-но ставало на міцний грунт, всі ці розвідки, побудовані на безпосередніх спостереженнях І. Срезневського під час подорожі по слов'янських землях, були особливо актуальними, цінними.
У промові на річних святкових зборах Петербурського університету 3 лютого 1849 року виступив тоді ще молодий (37 років) перший доктор слов'яно-руської філології професор І. І. Срезневський на актуальну тему «Мьісль об истории русского язьїка». На початку він заявив, що буде говорити про одне із завдань, «рішення яких повинно належати зусиллям нашої російської науки. Вона є,— говорив він,— ця російська наука. На неї, як на часткову долю науки загальнолюдської, має російський народ право настільки виключне, як і кожний інший народ, співчуваючий успіхам науки, на свою власну частку. Чим народ сильніший духом, самобутністю, любов'ю до знань, освітою, тим його частка в науці більша; але у кожного народу не чужого світла освіти, є своя частка, своя народна наука. Народ, що відмовляється від неї, з тим разом відмовляється і від своєї частки самобутності — настільки ж, як і відмовляючись від своєї частки в літературі ' і мистецтві, в промисловості і цивілізації... І головний обов'язок народної науки — досліджувати свій народ, його народність, його минуле і сучасне, його сили фізичні і моральні, його значення і. призначення. Народна наука в цьому смислі є сповідь розуму народу перед самим собою і перед усім світом... Таким чином, у тій частині науки, яку ми можемо назвати нашою російською наукою, необхідно повинні займати місце і дослідження про російську мову». Далі він говорив про об'єктивні закони мови: «Незалежна від часткових волей, мова не підвладна в долі своїй випадковостям. Все, що в ній є, f все, що в ній проходить, і сутність її і мінливість, все законне, як в усякому творі природи. Можна не розуміти, а тому й не визнавати цієї законності, але від того закони мови не перестануть бути законами. Можно *не розуміти їх, можна і зрозуміти,— і розуміння їх необхідно повинна осяяти своїм світлом спостереження подробиць мовознавства» .
Він виділив в історії російської мови дві головні галузі: історію мові-ґпростонародної (тобто діалектної) та історію мови книжної, літературної.
Срезневський вказував на мінливість коренів мови, їх затрату, на потребу укладання історичних словників на основі письмових пам'яток, а також діалектологічних словників . Серед діалектів він виділяв соціальні і територіальні: «Є цілі маси слів і висловів,— писав він,— відомих тільки в деяких місцях (....) є цілі маси слів і висловів, відомих тільки людям одного класу, одного ремесла...» \
Цікаві спостереження Срезневського про мову, граматику і слово. Він розмежовував у мові граматику, словник, будову і склад. «Правда,— писав він,— граматика входить у словник, і навпаки; але тим не менше це дві сторони мови, суттєво відмінні. Кожне слово в мові — представник разом і будови і складу (тому, що всяке слово вже не голий корінь: воно має певне значення і утворене від кореня за будь-яким способом виведення), це так; але тим не менше будова і склад мови, утворення слова і його значення""— речі відмінні» .
Він вказував на те, що «схожість між усіма індоєвропейськими мовами величезна, особливо в коренях; але непомірна ніж ними відмінність особливо за багатством і вбогістю форм .
Майже все своє свідоме життя І. Срезневський працював над дослідженням пам'яток давньоруського і старослов'янського письменства. Він відкрив для науки дві важливі пам'ятки старослов'янської мови — Київські листки і Савину книгу. Вагомими для науки про мову були такі його праці, як: «Давні пам'ятки руського письма і мови X—XIV вв.» (1863), «Давні пам'ятки письма і мови південно-західних слов'ян» (1864), «Відомості і замітки про маловідомі і невідомі пам'ятки» (1866), «Давні слов'янські пам'ятки юсового письма, з описом їх і з зауваженнями про особливості їх правопису і мови» (1868). І. Срезневський перший уклав і підручник «Слов'янська палеографія» (1865).
Своїми численними працями з російського мовознавства І. Срезневський закладає міцні підвалини історичного вивчення російської мови, ставить її в живий і нерозривний зв'язок із вивченням усіх інших слов'янських мов. Особливо характерною з цього погляду є книга І. Срезневського «Мьісли об истории русского язьїка» (1849), що у виданні 1887 р. точніше так і називалася — «Думки про історію російської мови та інших слов'янських наріч». За словами І. Срезневського, «народ виражає себе в своїй мові. Народ діє; його діяльністю керує розум і діяльність народу відбиваються в його мові. Діяльність є рух; ряд рухів — це ряд змін; зміни, що відбуваються в розумі і діяльності народу, також відбиваються в мові. Отже, змінюються народи, змінюються і їх мови. Як змінюється мова в народі? Що саме в ній змінюється і яким шляхом іде ряд змін? Без розв'язання цих питань неможливо зрозуміти закони, яким підлягає мова як особливе явище природи. Розв'язання їх становить історію мови: дослідження про мову, які входять до складу народної науки, неможливі без напряму історичного. Історія мови, невіддільна від історії народу, повинна входити в народну науку як її необхідна частина» . Виходячи з цих теоретичних засад, І. Срезневський окреслює програму, конкретні завдання наукового вивчення історії російської мови, історії всіх слов'янських сучасників, і для майбутніх поколінь дослідників.
За глибоким переконанням 1. Срезневського, кожне слово для історика є свідоцтво, пам'ятка, факт життя. Лексика відбиває різні явища, зрушення в житті народу. Надаючи особливого значення вивченню лексики, І. Срезневський іще з середини 40-х років починає робити виписки слів та виразів із давньоруських пам'яток, залучаючи згодом до цієї праці і своїх учнів, як-от, наприклад, М. Г. Чернишев-ського. Так створювалася монументальна робота І. Срезневського «Материальї для словаря древнерусского язьїка по письменньїмь па-мятникамь», яку остаточно виготовити до друку він уже не встиг і яку видала Російська Академія наук після смерті автора: Т. 1 (А — К),— 1893, Т. 2 (Л—П), 1895, Т. 3. (Р — Я), 1903 p.; 1—3 томи цього словника (з доповненнями (А—Я), 1912 р.) були перевидані фотоспособом 1958 р. до IV Міжнародного з'їзду славістів у Москві. «Материальї» І. Срезневського — перший викінчений словник давньоруської мови, без якого не може обійтися дослідник усіх слов'янських мов.
М. М а ксимо в им (1804—1873) — видатний український природознавець, історик, етнограф і філолог — проблемам слов'янської, особливо східнослов'янської філології присвятив понад 50 наукових праць. Однією з основних тогочасних мовознавчих проблем славістики було питання про походження і розвиток давньоруської літературної мови, її зв'язок із мовою старослов'янською. Спочатку побіжно в статті про «Слово о полку Ігоревім» (1835), а потім і в книжці «Історія давньоруської словесності» (1839). М. Максимович аргументовано доводить, що книжна старослов'янська мова, спільнослов'янська за характером вживання і македонська з походження, вже на перших порах свого функціонування на Русі помітно відрізнялася від давньоруської мови, що церковнослов'янська мова, освячена вжитком богослужебним, визначена утворенням книжним і співплемінна мові руській, легко стала нашою письмовою мовою, потроху засвоїлася в нас, немовби рідна наша мова, і склала собою основу всієї письмової мови Русі. Проте ця співплемінність церковнослов'янської мови з нашою, а також і те, що її вивчали тільки із вживання,— було причиною того, що вона в нас, так як і в інших слов'янських народів, не збереглася в первісних, кирилівських формах. М. Максимович вважав, що на час виникнення старослов'янської мови слов'яни вже встигли поділитися на окремі наріччя. Руси, що писали нею, по-різному її змінювали, особливо у тих творах, які виходили з церковного кола і належали до предметів життя світського. Чистішою зберігалася церковнослов'янська мова. переважно в творах церковного змісту і в перекладах із мови грецької. Але в пам'ятках законодавчих, у літописах і пісне-творіннях світських паша стародавня письмова мова часто відступала від церковнослов'янської. М. Максимович посилається на такі свідчення вже найдавніших давньоруських пам'яток, як, наприклад: повноголосся (до речі, термін, уведений в мовознавство ним же): полоняник замість пл'Ьнникь; городовь замість градовь; серебро замість ср£бро; вживання ж замість жд: утверженіє замість утвержденіє; межю замість между, чужь замість чуждь; вживання ч замість щї усрячеть замість усрящегь та ін. З цією думкою добре узгоджуютьс і виступи М. Максимовича проти так званої скандінавської тсор походження назви, держави і культури Київської Русі.
Але й жива давньоруська мова, на думку дослідника, не була єді ною, а поділялася вже на південне і північне наріччя. Виходячи з топ що перші і більша частина наступних пам'яток руського письменгп були написані переважно південнорусами, наша давня письмова мої являє собою переважно приєднання південноруської мови до церко нослов'янської. Тому в давніх руських пам'ятках зустрічаються таї слова і види їх, що й досі існують у південноруській мові і безпосере, ньо нею пояснюються. А тим часом у писаннях новгородських, поміті такі особливості, які ще й тепер існують у наріччі верхньоруськоь* і безпосередньо ним пояснюються. Обласні різновиди давньоруські мови півдня і півночі М. Максимович убачав і в характері іншомовні лексики (тюркізми, грецизми, германізми) і у зв'язках літературі^ творів Київської Русі з народною поезією східних слов'ян.
-Цілком природним є вплив церковнослов'янської мови на письмов; а то й на живу мову східних слов'ян. Та з часом відмінність між кни^ ною церковнослов'янською мовою і живими місцевими наріччям збільшувалася: церковнослов'янська мова, обмежена культовою фуні цією, ніби застигає у своїх стандартних нормах, тим часом як жиі східнослов'янські наріччя зазнають найрізноманітніших фонетични: і лексичних змін. В історії розвитку руської мови і словесності М.Маї симович виділяє чотири основні періоди: 1) стародавній (IX—XIII ст. 2) середній (XIV—XVIII ст.), 3) новий (кін. XVIII—перша чвері XIX ст.), 4) найновіший, або сучасний період.
В історії формування й розвитку кожного народу величезна рол на думку М. Максимовича, належить усній народній творчості. Тво| цем фольклору є народ, і саме народна поезія є справжнім джерелс ^народності літератури, джерелом формування й розвитку літературні мови. Блискучою ілюстрацією до цієї тези М. Максимовича є вида і ним у 1827, 1834 і 1849 pp. три збірки українських народних дум і пісень, як і його «Дні і місяці українського селянина» (1856). Між іі шим, термін «дума» па позначення одного із жанрів української н, родної творчості упровадив в літературознавство М. Максимови'
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
