Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Термін “фонема” до української лінгвістики запровадив М.Г. Йогансен (1924 р.). Характеризуючи особливості вимови однієї української говірки (“Фонетичні етюди (замітки з нагоди фонетики м. Шишак на Полтавщині у зв’язку з літературною вимовою)”, 1927 р.) - учений застосував увесь комплекс наявних на той час методів фонетичного аналізу. В Україні зародження фонології також пов'язане з іменами Є.К. Тимченка ("Курс історії українського язика. Вступ і фонетика", 1929), О.Н. Синявського ("Спроба звукової характеристики літературної української мови", 1929) та О.Б. Курило ("До поняття "фонема", 1930). Далі фонологічні ідеї стосовно української мови розвивали І.З. Петличний, П.П. Коструба, Ф.Т. Жилко, Л.І. Прокопова, B.C. Перебийніс, Н.І. Тоцька та ін. Концепції теорії фонеми в українській лінгвістиці другої половини ХХ ст. характеризуються орієнтацією на положення Петербурзької (М.Ф. Наконечний, Н.І. Тоцька) і Московської (П.П. Коструба, Ю.О. Карпенко) фонологічних шкіл.

Так, у першому роздiлi “Поняття про фонему” розглянуто мінімальну одиницю звукової будови мови, яка служить для розпізнання і розрізнення значеннєвих одиниць — фонему.

Також визначено основнi етапи становлення i розвитку теорiї фонеми у свiтовому мовознавствi, здійснено аналіз фонологічних концепцій провідних лінгвістичних шкіл ХХ ст. Викладено аналiз теорiї фонеми, сформульованої наприкінці ХІХ ст. Яном Бодуеном де Куртене. Науковець запропонував розмежувати поняття “звук”, що позначає найпростішу одиницю вимови, та “фонему” як психiчний еквiвалент звука, комплексне фонетичне уявлення, котре є результатом об'єднання вражень від вимови певного звука.

Відкриття фонеми внесло корінну зміну в науку про мовні звуки, спрямувало увагу вчених на дослідження семантичних функцій звуків як значущих одиниць мови, а не тільки акустичних і фізіологічних властивостей їх.

РОЗДІЛ ІІ. Звуки мови як соціальне явище

2.1 Диференційні та інтегральні ознаки фонем

Предмети навколишньої дійсності людина впізнає за пев­ними ознаками, прикметами, а не за цілісним образом. Так само за певними ознаками ми впізнаємо в мовленнєвому по­тоці й окремі фонеми (звукотипи), незалежно від їхнього кон­кретного фізичного звучання. При цьому закладені в нашій пам'яті еталони фонем накладаються на звуковий потік, і та­ким чином за основними ознаками ми вихоплюємо з нього окремі фонеми, а відтак і слова.

Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чо­тири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких буду­ються фонеми української мови, є 20. [8, с. 74]

Голосні фонеми української мови розрізняються за 8 ознаками:

за наявністю чистого тону (1 ознака);

за рядом — передній чи задній (2 ознаки);

за підняттям язика — низьке, середнє чи високе (3 ознаки), причому тут ураховується не міжнародна класифікація звуків, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

за наголосом — наголошений чи ненаголошений (2 ознаки)
Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 ознаками:

за участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3 ознаки);

за місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4 ознаки);

за способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3 ознаки);

за палатальністю — твердий чи м'який (2 ознаки).

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми.

Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фо­немам, називаються диференційними (розрізнювальними). Оз­наки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними.

Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвін­ка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протистав­ляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) — зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зім­кнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) — ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фо­неми входять, але розрізнювального значення не мають.

Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише од­нією диференційною ознакою, то вони перебувають у напру­женій опозиції: б — п, д — т, з — с, з — ж, з — з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми від­різняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б — т, д — ж, з — ш і под.

Регулярні напружені опозиції творять кореляційні пари або ряди фонем, наприклад:

1) за дзвінкістю — глухістю: б — п, д — т, дз — ц, з — с і т. д.;

2) за твердістю — м'якістю: н — н', д — д', т — т', з — з' і т. д.;

за місцем творення: б — д — г, п — т — к і т. д.;

за способом подолання перепони: ц — с, ч — ш, дз — з, дж — ж;

за характерним шумом (шиплячі — свистячі): ж — з, ш — с, дж — дз, ч— ц.

Хоча фонема — найменша сегментно (лінійно) неподільна мовна одиниця, однак вона є складним явищем: має багато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). [4, с. 78-79] Пояснимо це на прикладі російських приголосних [д] і [г] (див. схему 1). Фонеми російської мови і мають по чотири ознаки. Для першої фонеми — це передньоязико-вість, дзвінкість, твердість і проривність, для другої — задньоязиковість, дзвінкість, твердість і проривність. Якщо у першому випадку всі ознаки використовуються для протиставлення іншим фонемам (передньоязиковість протиставляється губності (дар — бар), дзвінка має парну глуху (дом — том), твердість протиставляється м'якості (дома — Ц'ема [д'омт,]), а проривність — фрикативним, африкатам тощо (дам — зам), то в другому випадку для протиставлення іншим фонемам використовується лише дві ознаки — задньоязиковість (гор — бор) і дзвінкість (гол — кол). Усі перелічені тут ознаки фонем і є диференційними, бо саме за цими ознаками фонеми і протистав ляються відповідно фонемам , , , , і та .

Схема 1.

Ознаки твердість і проривність фонеми не використані для розрізнення: в російській мові немає жодної пари слів, які б розрізнялися твердим і м'яким чи проривним і фрикативним [г] (заміна проривного г [гъл^ва] на фрикативний [γъл^ва] не впливає на смисл). Однак без цих ознак не може існувати фонема як така. Такі ознаки називаються інтегральними (заповнювальними).

Диференційні й інтегральні ознаки в різних мовах не збігаються. Так, зокрема, проривність в українській і німецькій мовах є диференційною ознакою (пop.: укр. грати і ґрати, гніт "гноблення" і ґніт "шнур, що використовується для горіння в освітлювальних приладах"; нім. Hans "власне ім'я Ганс" і Gans "гуска"). Вібрантність фонеми і плавність фонеми для української мови є диференційними ознаками (рак — лак, рама — лама, рай — лай, рук — лук, ром — лом та ін.), тоді як для японської мови — інтегральними (заміна на не зумовлює зміну значення слів). Та й самі інтегральні ознаки подібних фонем у різних мовах не збігаються (пop. вимову в українській, німецькій, французькій та англійській мовах).

У мовах світу використовується загалом 12 ознак. Отже, фонему можна операціонально представити як пучок диференційних та інтегральних ознак.

2.2 Позиції фонем, варіанти та варіації фонем

Позиції фонем бувають сильні й слабкі. [8, с. 76] У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій — фонема втрачає якусь диференційну ознаку або зовсім не чується.

Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом — у слабкій: весело — веселий, клен — кленовий. У слабкій позиції перебуває приголосна фонема з, якщо вона опиняється перед с {розсада вимовляється як [росада]) і перед ж (безжурний [бежжурний]), але перед голос­ними, сонорними й дзвінкими ця фонема звучить виразно {за-лізний, зліва, згода). Не чуються фонеми д і т (випадають), на­приклад, у словах тижня (від тиждень), пісний (від піст) тощо.

Втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки називається нейтралізацією опозиції (порівняйте вимову слів мене й мине, кленок і клинок).

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатні­стю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

- не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а (Олександр, Олексій, огірок — з грецького ahuros «недостиглий»), фонемою є (Олена, Ольга, Окрім, одиниця, озеро) тощо;

- не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови зву­косполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) — це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення сло­ва не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли під­ставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фо­нема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

У мовленнєвому потоці (в синтагматиці) фонеми потрапляють у різні позиції, які можуть бути сильними і слабкими [4, c. 80-81].

Cильними позиціями називають такі відрізки звучання, в яких протиставлення і розрізнення слів досягає найбільшої міри. Слабкими вважають такі позиції, де протиставлення є неповним або зовсім зникає. Так, наприклад, для голосних у слов'янських мовах сильною є позиція під наголосом, а слабкою - ненаголошена позиція. Порівняти; укр. сėла [сėла] і селá [се^илá]; рос. вол і воловой [въл^вóі]. Для приголосних сильною є позиція перед голосними і сонорними (голос, колос, зной, сниться), слабкою — перед іншими приголосними (укр. просьба [прóз'ба], боротьба [бород'бá], рос. сдать [здат'], легко [л'е^ихкó]).

Сильні й слабкі позиції в різних мовах не збігаються.

Варіанти фонем, або алофони, потрібно відрізняти від варіацій. Варіації — це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, не утруднюють розуміння (сприймання). Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимовляння звуків (тембр, шепелявість, картавлення тощо).

Яскравим прикладом позиційних варіантів може слугувати перехід [и] в [ы] в російській мові після прийменників і префіксів на приголосний (идейный — безыдейный, Я с Ирой [йа сыроі]), а також так звані акомодовані голосні (укр. няня [н'άн'ά], рос. мял [м'ал], мять [м'άт'] тощо).

На противагу варіантам, які призводять до утворення омофонів (рос. гриб і грипп, луг і лук, нім. Rad і Rat, Bund і bunt та ін.), варіації — це "невинні відтінки", які не впливають на розуміння. Якщо варіанти — це звучання сигніфікативно слабких позицій, то варіації — це звучання перцептивно слабких позицій.

Отже, фонема як недоступна безпосередньому сприйняттю абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовленні.

2.3 Система фонем сучасної української літературної мови

Фонеми в мові існують у певній системі. Фонологічна си­стема в кожній мові, зокрема в українській, своя й по-своєму організована. Вона є явищем змінним, історичним. Наприк­лад, колись у мові наших далеких предків було не 6, а 11 го­лосних фонем: крім відомих а, о, у, є, и, і, були ше й "Ь, ь, ь, носові б, є; шиплячі були м'якими звуками, навіть писалося кажю, чюдо, жяль тощо, тепер вони стверділи. Сучасні систе­ми голосних і приголосних фонем української мови усталені, чітко й логічно сформовані. . [6, c. 73—98.]

Фонеми завжди є складовими певної фонологічної системи, тобто стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови [4, c. 82-83]. Для того щоб описати фонологічну систему, потрібно протиставити кожну фонему всім іншим. Так, якщо взяти українську мову, в якій є 38 фонем, то кожну фонему можна схематично зобразити, як кульку з 37 дротиками, що відходять від неї в різні боки, які ілюструють протиставлення фонеми всім іншим.

Характеристики

Список файлов курсовой работы