141957 (685276), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Міжнародне Товариство Свідомості Крішни ― модернізований варіант однієї із гілок вішнуїзму ― релігії чайтанітів. Утворення його за межами Індії припадає на 60-ті роки ХХ ст. Лідери стверджують, що це універсальний релігійний і культурний рух, мета якого ― пропаганда ведичного знання, поширення Свідомості Крішни та брахманічної культури, яка характеризується чесністю, контролем за почуттями, терпимістю [63].
Також орієнталізм в Україні представлений бахаїзмом.
Всесвітня релігія Багаї виникла в Персії в середині ХІХ ст. на основі розвитку одного з модернізованих ісламських напрямків ― бабізму. Основними заповідями релігії стали визнання рівних прав, можливостей і привілеїв чоловіків та жінок, необхідності обов’язкової освіти, знищення крайнощів бідності і багатства, заборона рабства, аскетизму, чернецтва, вживання алкоголю та наркотиків. Багаї дотримуються принципу одношлюбності й подружньої вірності, невтручання в політику, поваги до свого уряду, шанування всіх релігій світу. У багаїв відсутній інститут священиків. [16].
Синтетичні релігії. У догматиці та культовій практиці ці релігії спираються на поєднанні різних традиційних релігій, створюючи свої власні вчення, систему обрядових дійств, сильну церковну організацію, претендуючи при цьому на статус надрелігій. Такі релігійні утворення характеризує розвинутий культ лідера, ідея богообраності їхніх послідовників. [28]
Велике Біле Братство (ВББ) ― неорелігійна течія, що започаткувала свою діяльність у Києві у 1990р. Засновником і керівником її став Ю.Кривоногов. Церква має ще одну назву ― ЮСМАЛОС, де ЮС - Юан Свамі (сам Кривоногов), МА ― Марія Деві (в минулому його дружина М.Цвигун), ЛОС ― логос (Христос). Як свідчить науковий аналіз, ВББ основні свої ідеї запозичило із стародавньої ведичної релігії, буддизму, християнства, еклектично з’єднаних наукоподібною термінологією.
Церква об’єднання ― одна із найпоширеніших новітніх релігійних течій, в якій поєднано риси східних релігій та християнства. За іменем засновника Сен М’ян Муна, прибічників називають мунітами. Теологія Муна пропонує вчення про трьох Адамів і трьох Єв. У церкві діє сувора регламентація взаємин, чітке підпорядкування її членів керівництву. Церква надає великого значення масовим колективним вінчанням, роботі з кадрами, підтримці різних наукових, соціальних, навчальних проектів. В Україні незареєстровані громади діють в Києві, Донецьку та інших містах.
Неоязичництво. Неоязичництво (рідновірство) Україні представлено течіями Рідної віри, РУНвіри, Ладовіри, Ягновіри, орантійців, Собору Рідної української віри, Великого Вогню та ін., всього близько 77 громад. Для всіх них притаманна ідея відродження праслов’янських вірувань, які вважаються єдино автентичними для українця. Неоязичницькі громади діють в інших країнах де компактно проживають українці. [13].
Рідна віра ― неоязичницький напрям, започаткований у 1934р. професором В. Шаян. Максимально зберігаючи язичницьку обрядовість „Рідна віра” підпорядковує своє вчення вдосконаленню людської особистості, піднесенню її національної свідомості. Ґрунтується на язичницькому розумінні Бога як багато проявної сутності, що реально постає у вигляді багатьох імен богів. Українські рідновіри використовують автентичні язичницькі молитви і співи, мають свої вчення «Воловик» та «Православ», обрядовий календар «Коло Свароже».
РУНвіра (Рідна Українська Національна віра) ― одна із форм сучасної релігії українців. Засновник ― Лев Силенко, якого віруючі вшановують як посланого самим Богом Вчителя і Пророка. Силенко пропонує нову монотеїстичну систему поглядів на світ, згідно якої Бог українців ― Дажбог, який є свідомістю світу, вічною енергією, святою правдою. Християнство у Силенка ― релігія рабів, яка спричинила гірку долю колонізованої країни, яку мала Україна протягом століть. РУНвісти не визнають зображення Дажбога, символом віри є Тризуб на сонячному диску, наявні свої обряди вінчання, освячення дитини, поховання, специфічні молитви і свята.
Собор Рідної української віри ― виник в 1994р. на Вінниччині. Послідовники Собору признають Силенна и Шаяна своїми попередниками, але вважають що ті не змогли відродити «Рідну віру». Їхні праці, доповнюючи одна одну, в сукупності утворюють цілісне віровчення, поєднати і поширити яке і покликаний Собор Рідної віри. Така його місія зумовлена тим, що Поділля ― серце України ― оскільки саме тут найдовше Болохівські князі до 1620р. боронили рідну віру.
Ладовіра ― неоязичницька течія, ідейно оформлена у працях О.Шокала та Ю.Шилова. В основі її лежить концепція українського світу як духовно-природної та геоетнічної цілісності. Ладовірство ― політеїстично-монотеїстична релігія, в якій разом з вірою у Всеєдиного Духа Світла ― Оря ― існує віра в інших богів і богинь, які іманентні світу. Засобом гармонізації людського життя з ритмами космічної енергії тут виступають спеціальні обряди. [48].
Езотеричні об’єднання та сайєнтологічні рухи. Езотеричні об’єднання, як правило, поза віросповідні містичні течії, що виникли на межі ХІХ – ХХ ст.(теософія, антропософія, вчення Гурджієва, екстрасенсорика) як опозиція традиційним релігіям. Ці напрями включають в себе віру в існування надприродного світу, містичні уявлення про нього, магічні засоби спілкування з ним, підкорення його своїм інтересам. Всі засновники езотеричних течій переконані, що тільки вони дають надзвичайно глибокі позитивні знання про світ, приховані від «непосвячених».
Теософія ― релігійно-філософське вчення про можливість містичного та інтуїтивного пізнання Бога шляхом безпосередніх контактів із надприродними силами. Найбільш відомий теософ ― О. Блаватська, уродженка України, яка розробила свою езотеричну систему, що претендує на універсальну релігію, є синтезом буддизму, ламаїзму, каббали і має на меті розкрити тотожність таємного змісту всіх релігійних символів. Сьогодні послідовники Блаватської є в багатьох країнах світу, в 1995р. в Україні при Київському коледжі ім. Муравйова-Апостола відкрита школа теософії[64].
Сайєнтологічні рухи (наукологічні) ― також одна з форм нетрадиційної релігійності. Сайєнтологічні вчення прагнуть поєднати в собі науку і релігію, адекватно віддзеркалити проблеми сучасного індустріального суспільства. Більшість сайєнтологічних рухів, які існують в Україні (Діанетика ― Фонд Хаббарда, Наука розуму, Християнська наука), мають іноземне походження.
Церква сайєнтології в Україні організаційно не оформлена, в світі має понад 6 млн. послідовників в 33 країнах. Заснована в 1954р. Л.Р.Хаббардом. Теорія Хаббарда викладена в його книзі «Діанетика: сучасна наука розумового здоров’я» і являє собою суміш уривчастих відомостей про комп’ютерну технологію з поверховим уявленням про буддизм та індуїзм і з практикою психоаналізу.
Сатаністи. Демоністичний культ, до якого належать прихильники обожнення сил зла, поклоніння Сатані (Дияволу чи Люциперу). Цей напрям не можна вважати виключно модерновим явищем, оскільки в нього досить тривала історія. Сатанізм як культ зародився у Стародавньому Іраці, а в Європі особливе поширення набув у середні віки. Під сучасним сатанізмом слід розуміти різновид напіврелігійного руху, заснованого Е.Кроулі на рубежі ХІХ – ХХ ст. і реанімованого в 60-ті рр. в Америці.
Сатаністи вшановують не Бога, а Сатану, читають Біблію «навпаки», проводять так звані чорні меси з використанням чорних свічок, перевернутих розп’ять, ритуальних жертвопринесень (тварин, відомі випадки жертвопринесень людей). Моральна програма сатаністів відзначається крайнім індивідуалізмом, прагматизмом, егоїзмом, що утверджує особистісні пріоритети, перевагу над всіма, культ сили [46].
Отже, ознайомившись в ході роботи з найбільш відомими новими релігійними течіями, спробуємо підсумувати вищесказане.
За роки незалежності в Україні набули поширення новітні релігійні течії та культи. Поширення їх відбувалося з певною особливістю ― найчастіше нові релігії приходили в Україну з учнями, послідовниками.
Серед офіційно зареєстрованих державними органами нових релігійних течій є й такі, які діяли в Україні ще в минулі століття. В часи масової атеїзації (за радянських часів) вони припинили своє існування, відродили їх місіонери, які прибули з-за кордону в перші роки демократизації України.
2.3 Про «релігійне відродження», секуляризації й фундаменталізм: до проблеми співвідношення понять
Останні 15 років відзначені в Україні та країнах СНД істотним пожвавленням релігійного життя, виходом релігії з «соціального гетто» і посиленням її впливу на різні сфери життєдіяльності суспільства. Багато чого вказує на те, що на рубежі тисячоріч ми зіштовхнулися з феноменом «релігійного відродження», логіка, масштаби й перспективи якого ще далеко не досить досліджені соціальними науками.
Концепт «релігійне відродження» («religion revival») одержав саме широке поширення ще наприкінці минулого ХХ століття й на сьогодні вже міцно ввійшов у науковий побут, про що свідчить уживання його без лапок провідними соціологами[38] і «прописка» у соціологічних словниках[31]. Тим часом, як відзначає Л.Н. Митрохин поняття, що відповідає, входить до числа тих, які при своєму ключовім значенні для аналізу сучасної релігійної ситуації, усе ще тлумачаться в довільному, піквикському змісті[37]. Тому одному з найважливіших завдань сучасного релігіоведення (насамперед — філософії й соціології релігії) представляється аналіз відповідних концептуальних конструкцій з метою їх науково обґрунтованого наповнення й уточнення. Ми пропонуємо тут спробу розв'язки цього завдання через теоретичне співвіднесення поняття «релігійне відродження» із двома найближчими сусідами по ряду - поняттями «секуляризація» і «фундаменталізм».
«Релігійне відродження» по визначенню означає процес, зворотний процесу секуляризації, «секуляризацію навпаки». Тому теоретичний аналіз цього явища доцільно почати зі звертання до сутності й змісту феномена секуляризації.
Секуляризаційний процес має два основні виміри: 1) наростання в культурі й суспільного життя світської частки й 2) зниження в тому й іншому релігійної частки. Ці модуси секуляризації не завжди зв'язані відносинами прямо пропорційної залежності, що відбилося в суперечливих трактуваннях секуляризації західною соціологією ХХ століття. Так, якщо одні провідні соціологи релігії зв'язували розвиток секуляризації, насамперед , із втратою того позитивного, конструктивного, що релігія несла суспільству й людині (П. Бергер), то інші, навпаки, наголошували на її конструктивну сторону, як-от: розвиток раціональності мислення, науки, техніки, утвору, політичної демократії і т.д. (О'Ді). Відповідно, у першому випадку в главу кута ставилася деградація релігійного початку в культурі, а в другому - розвиток у ній початку світського.
Отже, процес релігійного відродження теж припускає дві сторони, як-от: наростання в культурі й суспільстві «питомої ваги» релігійної складової, і зниження «питомої ваги» світської складової. При цьому й прихильниками, і супротивниками існуючих нині культурних проектів релігійного відродження часто мається на увазі, що дані процеси можуть відбуватися тільки за рахунок один одного. Оскільки ж сучасне суспільство засноване на репрезентації винятково розвитому версії світської культури, то за настанням релігії часто бачать страхаючі перспективи «нового середньовіччя» або навіть повного занепаду й загибелі сучасної культури й цивілізації. Проте , нам представляється, що, як і у випадку із секуляризацією, зв'язок між основними аспектами «релігійного відродження» більш складна.
Суть проблеми, на наш погляд, полягає в подвійності, двошаровості такого явища, як релігія. Об'єктивно семантика цього поняття включає, щонайменше , два ключові, але при цьому різнорідних і незвідних друг до друга значеннєвих шару. Ці шари можна позначити як «духовний» і «культурний». Перший припускає «релігійне» як якусь первинну даність, як життєву потребу, як важливу, якщо не найважливішу, область внутрішнього життя соціального суб'єкта (людину й спільності) — тобто свого роду об'єктивний «виклик», якщо скористатися термінологією А.Дж. Тойнбі. Другий же припускає соціальний «відповідь на виклик» — тобто відображення даної потреби й даної сторони людського життя свідомістю й діяльністю суб'єкта, її осмислення й організацію в деяких символічних, ціннісних, дескриптивно-пояснювальних і поведінково-регулятивних формах. Недостатнє усвідомлення відмінності цих модусів релігії у світському секулярному дискурсі (включаючи й науковий дискурс) породжує змішання й хаотизацию її значеннєвих аспектів, яка і є основною причиною туманності й різночитань похідних понять — у т.ч. понять «секуляризація» і «релігійне відродження».
Виходячи з даної обставини, світський і релігійний типи культурних систем принципово різняться й «розводяться» на зовнішньому, виявленому рівні культури, але схований, внутрішній, сутнісний модус їх духовного життя не підкоряється культурним закономірностям. У реальному житті будь-якої культури, так чи інакше, присутні релігійні інтенції. Однак принциповий, на наш погляд, момент полягає в тому, що вони можуть усвідомлюватися в адекватній їм концептуально-символічній формі, або ж, за браком таких форм, у репрезентативному вимірі культури, «витіснятися» на периферію її «життєвого миру». Знаходячи собі відповідний еквівалент у суспільній свідомості, вони, як наслідок цього, можуть до певного ступеня регулюватися людиною. Перебуваючи ж per se на периферії суспільної свідомості, вони перетворюються в спонтанно-несвідомі ментальні утвори, які випадають зі сфери контролю суспільної свідомості й, навпаки, самі одержують відчутну владу над ним.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
