141355 (685225), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Згортання мережі об'єктів торгівлі та ресторанного господарства, практично повне руйнування служби побуту (її інфраструктура відсутня в 92,7 - 97,5% поселень) стали закономірною реакцією на стрімке падіння платоспроможного попиту і не компенсувалися поширенням легальних форм підприємництва. Обсяг товарообороту продовольчих і непродовольчих товарів, реалізованих на селі у 2001 р. в розрахунку на 1 чол., був у 3,5 раза меншим, ніж у містах. Наближення згаданих закладів (передусім колективних і приватних) до місць проживання селян є конче необхідним з точки зору підвищення комфортності середовища життєдіяльності, чому сприятиме спрощення процедури їх ліцензування та поліпшення податкових засад функціонування. Перспективи відродження зазначених ланок вимагають цільового виділення пільгових кредитів на оренду приміщень, на укомплектування пересувними засобами та обладнанням організацій малого і сімейного бізнесу такого спрямування; відновлення практики вивчення споживчого попиту, результати якого допоможуть регіональним службам зайнятості коригувати перепідготовку І професійну орієнтацію молоді та незайнятого населення.
В умовах економічної нестабільності розробка програм соціального розвитку ще не гарантує їх успішного виконання. Прикладом тому слугує регулювання житлово-комунального господарства. Незважаючи на вищу забезпеченість селян житлом (водночас 8,2% будинків порожні або використовуються сезонно; загальна житлова площа включає велику частку допоміжних приміщень), благоустрій житлового фонду, та, регіональних систем розселення досі є незадовільним, а показники обладнання комунальними вигодами зростають повільно [4; 27].
У зв'язку з реструктуризацією системи охорони здоров'я розвиток мережі медичних закладів відображався в зростанні кількості сіп, де діяли амбулаторії (з 1990 р. на 32,8%), тим часом як число населених пунктів з лікарнями скоротилося на 36,5%. Найтісніше пов'язані із системою розселення фельдшерсько-акушерські пункти втратили 3,2% об'єктів (частину ліквідованих перепрофільовано в лікарські амбулаторії). Забезпеченість селян медичними закладами та кадрами, обсяги та доступність лікарсько-профілактичних послуг не відповідають потребам і нормативам, багато закладів розміщуються у штучно пристосованих приміщеннях. Велика частка апаратури (в тому числі рентгенівської, для стерилізації та дезинфекції, лабораторної) у 2 - З рази перевершила свій технічний ресурс і застаріла морально. Сільських жителів обслуговує переважно середній медичний персонал. Бракує лікарів загального профілю, зокрема педіатрів, а також "вузьких" спеціалістів - гінекологів, стоматологів. Відомий організаторам охорони здоров'я факт, що розташування закладу на відстані 5 км знижує частоту звертання пацієнтів на 40%, а понад 10 км - втричі, не відвернув збільшення кількості сіл, позбавлених цих об'єктів (хоча найближчий знаходиться на відстані 5 км і більше), до 14,1%. З них понад половину становлять віддалені на 10 км і більше. Зростання радіуса доступності лікарень (з 1995 р. на 21,5%, до 13,5 км) не компенсується його скороченням до 8,8 км для амбулаторій (або на 8,2%), тоді як чисельність населення в пересічній зоні обслуговування останніх (6,4 тис) поки далека від науково обгрунтованої (4-5 тис. чол) Спостерігаються істотні регіональні відмінності радіуса доступності закладів [4; 46].
Погіршення стану здоров'я сільського населення супроводжується зменшенням реєстрованих показників захворюваності й охоплення його профілактичними оглядами, підвищуються рівні термінової госпіталізації та смертності, в позастаціонарних умовах.
Рівень доходів та якість життя населення сільської місцевості безпосередньо залежать від стану культурно-освітнього комплексу, що відіграє важливу роль у формуванні світогляду, піднесенні інтелектуального рівня та професійно-кваліфікаційних характеристик. Село зробило "головний внесок" у скорочення суспільного дошкільного виховання: частка дітей, які відвідували дошкільні заклади, серед усіх їх потенційних вихованців за 1990 - 2001 рр. зменшилася від 43 до 18%. Непопулярність суспільного виховання, покликаного соціалізувати та розвивати особистість на ранніх етапах, пояснюється збільшенням частки незайнятих працездатних жінок (зокрема, через подовження строків відпусток по догляду за дітьми) та осіб пенсійного віку, неплатоспроможністю селян та зростанням вартості послуг, згортанням мережі закладів та браком позабюджетних джерел їх фінансування. З початку 90-х років кількість закладів скоротилася на 31,7% [5; 13]. З іншого боку, простежуються недоліки територіальної організації та незадоволеність попиту: 18,3% дошкільних закладів переповнені.
Посилення значущості базової освіти в досягненні професійних успіхів і поліпшенні соціального статусу супроводжується зниженням рівня охоплення навчанням у сільських школах підлітків 15-17 років, для яких законом встановлено обов'язкову повну середню освіту. Брак коштів на придбання одягу, взуття, шкільного приладдя поряд з відсутністю в поселеннях об'єктів освіти викликають поширення загрозливого явища, коли діти шкільного віку взагалі не відвідують школу. Залишається низьким загальний освітній рівень: повну вищу освіту мають 6,9% селян, середню спеціальну та професійно-технічну - 31,2% (з-поміж городян - 19,5 та 40,5%). Помітно відстає сільська місцевість і за розвитком закладів, які урізноманітнюють пропозицію освітянських послуг. Частка учнів діючих тут гімназій, ліцеїв та колегіумів у загальній чисельності в Україні в 2001/02 навчальному році становила 3,5%. Водночас на селі розташовуються дві третини всіх навчально-виховних комплексів (передусім це малопотужні школи-садки), актуальних через економічну ефективність їх будівництва й експлуатації.
Важливою причиною гіршої якості знань випускників сільських шкіл є істотні недоліки матеріально-технічної бази навчально-виховного процесу. Якщо в міських поселеннях 87,1% шкіл мають спеціалізовані кабінети з фізики, то на селі - 71,9%, з хімії, відповідно, - 81,9 і 53,0%, біології-76,4 і 48,8%, іноземної мови-78,6 і 41,7%, основ інформатики й обчислювальної техніки - 60,9 та 23,7%. Комп'ютерами оснащено лише чверть шкіл; кабінет з інформатики налічує в середньому 10 комп'ютерів, тоді як кожен із старших класів - 18 учнів. Бракує навчальної літератури: підручники в сільських школах становлять 36,1% книжкового фонду бібліотек (проти 47,1% - у містах). Інфраструктура освіти подекуди не забезпечує комфортного часу проведення занять: адже 1,9% школярів продовжують навчатися в другу зміну. Учні з ряду малих поселень відвідують школи, розташовані на відстані понад пішохідну або транспортну доступність [6; 43]. З метою врегулювання безплатних перевезень учнів та педагогічних працівників до місць навчання і додому започатковано програму "Шкільний автобус".
На послабленні позицій закладів культури у проведенні вільного часу селян позначилися техніко-технологічна відсталість, застарілість більшості форм культурно-просвітницької діяльності, вже не цікавих споживачам, згортання виїзного обслуговування, незадовільна територіальна доступність об'єктів, що посилювалася із скороченням їхньої кількості. У 2001 р. сільські жителі відвідали лише 1,0% кіносеансів, зареєстрованих на початку 90-х років; частка селян у загальній кількості глядачів театральних постановок і слухачів на концертах становила, відповідно, тільки 5,1 і 16,6%. Попри мізерну оплату праці (близько 60% зайнятих у закладах культури працюють менш як на півставки) та слабку матеріально-технічну базу, клуби продовжують підтримувати активність населення, що бере участь у роботі гуртків, хорів, ансамблів тощо: на селі проживає 61,6% членів таких утворень. Украй недостатні темпи оновлення бібліотечного фонду, в тому числі укомплектування літературою з ринкової економіки, підприємництва, новітніх інформаційних технологій, історії України та світу, зумовили його скорочення (на 19,1%), моральне і фізичне постаріння. Кількісно краща забезпеченість селян книжковим фондом "компенсується" гіршою відповідністю останнього читацькому попиту, який у зв'язку з нижчим освітнім рівнем та специфікою способу життя тут майже на третину менший за міський [5; 35].
Соціально-економічне становище населення або певної його частини визначається багатьма чинниками, вимірюється численними показниками, а для його оцінки можна використовувати кілька методів.
Унікальність збору інформації щодо рівня добробуту в ході соціологічних досліджень, на відміну від статистичних обстежень, полягає у можливості використання так званих оціночних показників, які дозволяють не лише отримати уявлення щодо диференціації населення за матеріальним статусом, але й зрозуміти ставлення окремих груп до свого місця на уявній "суспільній драбині [5; 56] ".
Самооцінка власного матеріального стану у порівнянні з так званою "середньостатистичною сім'єю", яку під час опитування інтерв'юери просили здійснити респондентів, звісно, належить до суб'єктивних показників добробуту і тому не може прямо використовуватися для будь-яких висновків та узагальнень щодо реального (об'єктивного) стану справ, адже такий показник є не лише відображенням добробуту, але й показником рівня домагань і стандартів для порівняння, які різняться. Цей показник слід використовувати скоріше як відображення рівня задоволеності населення власним матеріальним станом і соціальною ситуацією загалом [7; 9]. Але, як свідчить практика численних соціологічних досліджень, показник самооцінки матеріального стану завжди досить тісно корелює з такими об'єктивними показниками як рівень доходів за певний період часу або наявність тих чи інших матеріальних чи побутових благ. Тобто, розглядаючи отримані дані як суб'єктивні оцінки, надані респондентами власному матеріальному статусу, слід зважати, що диференціація за цією ознакою перебуває у прямій залежності від диференціації за об'єктивними ознаками добробуту (такими як дохід, майно тощо).
Більшість опитаних селян ідентифікували матеріальний стан своєї родини оцінками нижче середнього рівня: "дуже низький" (7%), "низький" (18%), "нижчий середнього" (32%), тоді як середнім вважають свій матеріальний стан 41% опитаних. Лише 2% респондентів назвали свій матеріальний стан таким, що відповідає оцінці "вищий середнього". Варто зазначити, що такий розподіл сільського населення за рівнем самооцінки матеріального стану їхніх сімей зазнав деяких змін протягом останніх кількох років.
Протягом 2005-2007 року знизилася частка тих, хто відносить себе до найнижчого щаблю матеріальної забезпеченості, й зросла частка тих, хто ставить себе на середні позиції. Ймовірно вплив на такі зміни у самоідентифікації мало не тільки і не стільки об'єктивне покращання умов життя сільського населення, скільки зміни у соціальному кліматі суспільства загалом останнім часом.
Дослідження стану та перспектив українського села за останні роки виявило, що самооцінка матеріального стану селян значною мірою залежить від віку респондентів.
Що старшим є мешканець села - то більшою є ймовірність того, що він віднесе себе до низьких щаблів добробуту. І навпаки молоді люди частіше відносять себе до тих, хто має середній рівень життя [10; 14].
Найбільш позитивно у порівнянні з іншими соціальними групами селян власний матеріальний стан оцінюють сільські підприємці, працівники соціальної сфери села і сфери обслуговування: серед цих груп найбільшою є питома вага тих, хто ідентифікує матеріальний стан своєї сім'ї як середній (63%, 58% та 55% відповідно) і майже немає таких, хто оцінює свій матеріальний стан як "дуже низький". Кожний десятий підприємець вважає свій матеріальний стан "вищим за середній" рівень. Найнижче ж оцінюють свій добробут пенсіонери.56% тих, хто оцінив рівень добробуту своєї сім'ї як "дуже низький", складають пенсіонери.
Дослідження виявило, що наявність особистого селянського господарства (ОСГ), безумовно, позитивно впливає на добробут селян і відповідно на його самооцінку. Так, серед респондентів, які не мають особистого селянського господарства, 70% розмістили свою родину на нижніх трьох сходинках шкали самооцінки матеріального стану, тоді як серед респондентів - власників ОСГ частка тих, що ідентифікують свій матеріальний статус трьома нижніми оцінками, є дещо меншою - 56%.
Рівень самооцінки матеріального стану мешканців сільської місцевості різних регіонів України дещо різниться. Помітно нижчою у порівнянні з середніми по країні є самооцінка мешканців Південно-Західного та Північно-Східного регіонів України. Натомість, більш "усереднено" оцінюють свій матеріальний статус мешканці Галичини та Північно-Західного регіону країни.
Оцінка матеріального стану залежить від джерел підтримки добробуту, які має родина. Так, серед селян, які отримують постійну заробітну плату, доходи від підприємницької діяльності, доходи від заробітчанства за кордонами України, оцінки добробуту помітно вищі.
Відмітимо, що протягом кількох останніх десятиліть спостерігається стійка міграція сільського населення у місто. Мотиви її різноманітні: ширші можливості для працевлаштування, кращі побутові умови, задоволення культурних потреб. З другої половини 80-х років міграція сільського населення дещо стабілізувалася. У 90-х роках у зв'язку з погіршенням рівня життя міського населення намітився зворотний міграційний потік - з міста до села. Загалом українське село за останні 50 років внаслідок міграційних процесів втратило понад 10 млн. осіб, тобто щороку з села виїжджало 100 тис. осіб, внаслідок чого сільське населення не тільки зменшилось, а й значно постаріло. Особливо складна демографічна ситуація у Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській, Київській, Вінницькій областях.
В останні роки на селі намітилися і певні позитивні зміни:
руйнування монополії колективних форм господарства;
розширення економічної самостійності та свобода вибору форм господарювання відповідно до потреб, інтересів і можливостей індивідів;
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
