3287 (684907), страница 6

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 6)

Таблиця 3.1

Структура доходів банків України, %

Необхідно відмітити, що рівень чистої процентної маржі (відношення різниці процентних доходів та витрат до середнього обсягу активів) наділений властивістю вловлювати посилення конкуренції та ступінь доступності банку до недорогих зовнішніх джерел фінансування.

Слід зазначити, що різні за величиною банки мають неоднакові рівні процентної маржі. Так, процентна маржа дрібних банків є, як правило, більшою, ніж у крупних, за рахунок великої частки у зобов’язаннях «дешевих» депозитів порівняно з великими, яким часто доводиться купувати значну частину пасивів, а також надання позик клієнтам з вищим ризиком, що обумовлює підвищення процентної ставки.

З метою досягнення більш детальної картини прибутковості, задля уникнення впливу на процентний прибуток банку з боку активів, за якими не отримуються проценти (особливо якщо вони фінансуються за рахунок процентних пасивів), а також з боку депозитів, за якими не нараховуються проценти (особливо якщо за їх рахунок фінансуються процентні активи), банківським менеджерам доцільно визначати величину чистого спреду:

Процентні доходи Процентні витрати

Чистий спред =------------------------------ – ----------------------------- (3.1

Середні доходні активи Середні платні пасиви

У боротьбі за клієнта зарубіжні банки часто проводять політику демпінгу, встановлюючи процентну ставку за кредитами на декілька пунктів нижче ринкової. Внаслідок цього прибутковість таких операцій може дорівнювати нулю, що компенсується збільшенням на банківських рахунках оборотних коштів клієнтів, обслуговуючи які банки отримують значні та стабільні комісійні надходження.

Так, якщо «на початку 1990-х років комерційні банки економічно розвинених країн отримували приблизно третину своїх доходів від торгівлі на валютних біржах у вигляді плати за надані клієнтам послуги», то в сьогоднішніх умовах у деяких країнах, зокрема, у США «комісійні доходи за здійснення платежів, прийом депозитів та інші послуги клієнтам забезпечують до 40% усього прибутку банків». Необхідно відмітити збільшення питомої ваги непроцентних доходів у загальному їх обсязі і у вітчизняних банківських установ (табл. 3.1).

Деякі автори стверджують, що подібна тенденція може може свідчити про поганий менеджмент у банку та зниження його конкурентоспроможності, оскільки банк може втратити свою частку на ринку.

З таким твердженням важко погодитись. Не дивлячись, як правило, на вагому частину процентних доходів банку в загальному їх обсязі, спрямованість фінансового механізму банку не може зводити лише до орієнтації на прибутки процентного характеру, оскільки це підвищуватиме залежність його доходної бази від однорідних операцій (кредитних, інвестиційних).

Стабільно висока питома вага процентних доходів банків України на початку 1990-х років була, передусім, наслідком високої інфляції. Зниження темпів інфляції (за інших рівних умов) змушує банки переглядати процентні ставки, здійснювати пошук нових клієнтів, розширювати асортимент послуг, що врешті-решт відображається на зростанні питомої ваги комісійних доходів. Останнє, думається, у найближчі роки відбуватиметься не за рахунок зниження процентних доходів (оскільки вітчизняна економіка перехідного типу відчуває гостру потребу у банківських кредитах), а доходів від діяльності, що незначним чином впливає на стійкість конкурентних позицій банку (валютні операції, інші операційні доходи). В цілому ж, зростання процентних та непроцентних доходів є вагомим свідченням посилення позицій банку на конкурентному ринку, збільшення його ринкової частки. Як справедливо зазначається, «здатність фірми заробляти задовільний обсяг грошових коштів визначається її конкурентоспроможністю».

При плануванні обсягу та структури процентних операцій банківським менеджерам доцільно враховувати певну специфіку ціноутворення у банківській справі: із вартості фінансування випливає вартість кредитування. По цій причині, процентний доход банку, як правило, зменшується в умовах підвищення процентних ставок на ринку (за рахунок часового лагу між підвищенням депозитних та відповідним збільшенням кредитних ставок) та зростає на тлі тенденції до їх зниження (за рахунок часового лагу між зменшенням депозитних та відповідним зменшенням кредитних ставок).

Важливим фактором підвищення конкурентоспроможності банку є оптимальне (з мінімальним ризиком та максимальною віддачею) розміщення банківських коштів у різні види активів у відповідності з його стратегічними програмами, основна мета яких – максимізація та стабілізація банківської маржі у довгостроковій перспективі.

Однак сьогодні при управлінні активами прослідковується, на наш погляд, негативна закономірність – надмірна орієнтація багатьох банків на один метод, що виправдав себе, наприклад, на формування загального фонду грошових ресурсів (як правило, це крупні багатофілійні банки), оскільки він не потребує складних фінансових розрахунків. У цьому випадку, в одному фонді мобілізуються всі кошти, які надходять в банк з найрізноманітніших джерел. У подальшому їх розподіл відбувається за найбільш вигідними на даний момент напрямками, без будь-якої «прив’язки» до джерела ресурсів. Не дивлячись на те, що вказаний метод відкриває банку широкі можливості для проведення активних операцій, його використання не сприяє вирішенню дилеми «ліквідність–прибутковість».

Немало банків поки що управляють активами за методом конверсії (розподілу активів), який дозволяє подолати обмеженість методу загального фонду коштів, визначаючи вимоги до ліквідності щодо кожного з джерел ресурсів (найзначніші – для вкладів «до запитання», менші – для строкових, ощадних, найменші – для власного капіталу). У подальшому, розміщення коштів відбувається за напрямками, що відповідають стабільності певного джерела. Основною перевагою цього методу є оптимізація обсягу необхідних ліквідних активів та додаткове вкладення вивільнених коштів у кредити та інвестиції, що призводить до підвищення норми прибутку [46, c. 96].

Разом з тим, даний метод не завжди передбачає незалежність використання коштів від джерел їх формування. У вітчизняній практиці засновники і пайовики банку є подекуди одночасно і його позичальниками. В результаті немала частина вкладів, що відкриваються, йде на кредити власникам цих же вкладів. Загалом же, банківським менеджерам треба враховувати, що будь-який метод управління активами зорієнтований на середній, а не граничний рівень ліквідності, оскільки ці методи не враховують необхідність задоволення можливих заявок на кредити або проведення інших термінових операцій.

Крім того, визначення стабільності конкретного ліквідного джерела може бути ускладненим. Як показує практика, у разі виникнення фінансової кризи та паніки серед населення, динаміка порівняно стабільних ресурсів (якими є строкові та ощадні вклади) є самою непрогнозованою. З іншого боку, рух коштів за вкладами «до запитання» довгий час може бути мінімальним або не відбуватися взагалі. На нашу думку, визначення у межах клієнтських ресурсів «до запитання» частки умовно-стабільних коштів, через обрахування розміру незнижуваного залишку за всією клієнтською базою банку, дасть можливість доходного розміщення умовно-стабільних ресурсів.

3.3 Діяльність НБУ щодо урегулювання кризової ситуації у банківській сфері

Відносна прогнозованість макроекономічних процесів, що спостерігається в Україні упродовж останніх років, створює умови для розширення діяльності банків у інвестиційній сфері. Вигідним об'єктом інвестування за таких умов можуть бути цінні папери першокласних емітентів із зростаючою позитивною курсовою різницею, що властиве для періоду фінансової стабілізації в країні, а також цінні папери, що випущені безпосередньо клієнтами банку, що дає оперативну інформацію про стан справ партнера та можливість впливати на перебіг подій у його бізнесі.

Зокрема, для невеликих і середніх банків, що складають переважну частину вітчизняної банківської системи, враховуючи певну обмеженість їх фінансових ресурсів, на нашу думку, прийнятною стратегією у сфері здійснення інвестицій може стати більш-менш рівномірний розподіл ресурсів між цінними паперами різної терміновості, за яким при надходженні часу погашення найбільш короткострокового інструменту вивільнені кошти спрямовувались у активи з приблизно аналогічним терміном повернення, що і щойно погашені. Підтримка таким чином рівномірної диверсифікації активів за термінами сприятиме як стабілізації прибутковості за рахунок довгострокових вкладень, так і збереженню ліквідності, що дають короткотермінові, а також підвищенню гнучкості фінансового механізму банківської установи: певна частина інвестованого капіталу весь час погашається, що дає можливість його реінвестування у нові активи.

На відміну від дивідендів, доходи і збитки від операцій з цінними паперами у більшості економічно розвинутих країн не виділяються як самостійні статті у фінансовій звітності банків. Причина полягає у тому, що вони розглядаються як важкопрогнозовані, будучи залежними від численних факторів, які лежать поза межами контролю з боку банку. Крім того, збитки від операцій з цінними паперами не завжди можна вважати власне збитками: термінова ліквідація інвестиційної позиції може бути викликана значним підвищенням доходності на на іншому сегменті ринку, що дасть можливість компенсувати втрати.

Сьогодні, внаслідок нерозвинутості фондового ринку України, частка високоліквідних активів банку, вкладених в цінні папери є досить незначною. Це посилює суперечність в діяльності банку, яка полягає у тому, що високоліквідні активи приносять незначні доходи (або взагалі їх не приносять). Одним із шляхів її вирішення є проведення банком операцій з обміну іноземної валюти, використовуючи залишки коштів в касі і на коррахунку, які одночасно можуть приносити банку прибуток у вигляді маржі між ціною покупки валюти та її продажу.

Якщо управління ризиками, пов’язаними з обміном валют, може здійснюватися за допомогою цінової політики банку, оскільки обсяг готівкових валютних операцій, порівняно з безготівковими, є набагато меншим, то купівля-продаж іноземних валют призводить до формування певної валютної позиції, що вимагає застосування банком відповідних заходів щодо управління валютним ризиком.

Одним із недоліків хеджування валютних ризиків за допомогою похідних фінансових інструментів є значні витрати банку на комісійні та посередницькі послуги. На нашу думку, вибіркове хеджування (найбільш нестійких валют) можна розглядати як один із способів зниження загальних витрат банку. Також, думається, з метою уникнення витрат банку на хеджування ризиків у випадку, коли тенденції ринку залишаються стабільними або сприятливими, доцільним буде здійснювати хеджування ризиків тоді, коли відповідні ринкові показники (курси валют, процентні ставки) досягли наперед встановленого банківськими аналітиками певного граничного рівня [28, c. 46].

На жаль, на сьогоднішній день в Україні відсутній ефективно функціонуючий ринок фінансових деривативів, що, на тлі обмеженості можливостей українських банків щодо диверсифікації валют (спектр валют, з якими працюють вітчизняні банки, є дуже вузьким) поступово висуває на перший план серед засобів пом’якшення впливу на стабільність фінансового механізму банку коливань ринкової вартості його валютних активів і пасивів лімітування валютних операцій.

Ліміти валютних операцій можуть мати як часовий (скажімо, відкриття великих позицій на короткий проміжок часу) так і вартісний характер. Числові значення лімітів валютних позицій мають базуватися на оцінці потенційних втрат. Очевидно, ліміти за більш «рухливими» та менш ліквідними валютами мають бути меншими за ліміти за стійкими та ліквідними. Коли національна валюта схильна до значної девальвації, усі короткі позиції банку у стійких іноземних валютах мають бути суворо обмежені, рівно і як довгі позиції у валюті, що девальвує [11, c. 78].

При цьому, якщо валютні позиції відносно малі, прийнятним буде, на нашу думку, встановлення банком єдиного ліміту для групи валют у сукупності. У цьому випадку, валова відкрита валютна позиція банку може бути визначена двома способами. За наявності хаотичної, нестійкої кон’юнктури на валютному ринку, коли будь-які позиції у будь-яких валютах можуть призвести до збитків, найбільш доцільним буде обмеження валютної активності банку у певних валютах мінімальною позицією у найбільш нестійкій валюті. Із досягненням ринкової стабільності, для банку більш вигідним буде сумування абсолютних значень відкритих позицій у різних валютах, що розширюватиме його можливості щодо оперування валютними активами та отримання прибутку.

З метою підвищення ефективності хеджування валютних ризиків, в зарубіжній банківській практиці знайшов широке розповсюдження так званий метод «неттингу» , який заключається в максимальному скороченні кількості валютних операцій, що компенсується їх укрупненням. По мірі централізації ризику, його рівень частково знімається з філій або підрозділів банку і переноситься на центральну ланку банківської установи, що володіє ширшим арсеналом засобів його хеджування.

Характеристики

Список файлов ВКР