90984 (679611), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 12 наукових робіт, із яких: три статті в наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України, та дев’ять тез виступів на конференціях.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, огляду наукових джерел по темі дисертації, загальної характеристики хворих і методів дослідження, розділів власних досліджень з узагальненням результатів, висновків, практичної значущості та списку використаної літератури, який містить 229 джерел, з яких 127 – з кириличною графікою і 102 – з латинською графікою. Робота ілюстрована 37 таблицями та 20 рисунками. Повний обсяг дисертації становить 168 сторінок друкованого тексту.

Основний зміст роботи

Об’єкт і методи дослідження. Під нашим спостереженням у період з 2002 по 2006 роки перебувало 155 хворих з НВV-інфекцією, а саме: 76 пацієнтів на ГГВ та 79 – на ХГВ, які знаходилися на стаціонарному лікуванні в обласній інфекційній лікарні м.Ужгорода, гастроентерологічному відділенні Ужгородської центральної міської клінічної лікарні, гастроентерологічному відділенні обласної клінічної лікарні м.Ужгорода, або лікувалися амбулаторно в кабінеті інфекційних захворювань поліклініки №1 м.Ужгорода. Серед хворих було 83 (53,5%) жінок і 72 (46,5%) чоловіків. В основному переважали особи молодого та середнього віку – 117 (75,5%) і 38 осіб були старшого віку (24,5%). Відповідно до тяжкості перебігу ГГВ пацієнти були розподілені наступним чином: з середньотяжким перебігом – 65 осіб (85,5%), із тяжким – 11 (14,5%). Серед хворих на ХГВ мінімальна активність процесу спостерігалася у 67 хворих (84,8%), слабковиражена – у 12 (15,2%). На підставі детально зібраного анамнезу життя та хвороби, клінічних, лабораторних та інструментальних досліджень у обстежених хворих на ГГВ та ХГВ була виключена супутня патологія, яка б могла суттєво вплинути на результати досліджень. Контрольну групу становили 20 практично здорових осіб – донори крові, віком від 18 до 35 років, з них 14 чоловіків та 6 жінок.

Діагноз ГГВ та ХГВ встановлювали з урахуванням комплексу клініко-епідеміологічних, лабораторно-інструментальних даних та підтверджували виявленням у сироватці специфічних серологічних маркерів ГВ (HBsAg, анти-HBcIgM, анти-HBcIgG, у більшості хворих визначали НВeAg, анти-НВе) методом імуноферментного аналізу (ІФА) (ELISA), використовуючи тест-системи НВО"Диагностические системы" (Росія). На підставі негативних результатів індикації серологічних маркерів гепатитів А, С, D (анти-НАVIgM, анти-НСVсум., анти-НDVIgM) здійснювалося виключення мікст-гепатитів. Оцінка ступеня тяжкості ГГВ здійснювалась на основі критеріїв, запропонованих Ж.І.Возіановою (2001). Діагноз ХГ ставили згідно з Міжнародною Класифікацією Хвороб 10 перегляду та класифікацією, прийнятою на Міжнародному конгресі гастроентерологів (WCOG, Лос-Анджелес, 1994). Частота виявлення HBeAg-позитивного гепатиту склала 48,1% (38 пацієнтів із 79 хворих на ХГВ): 29 хворих з мінімальною активністю (76,3%) та 9 – з слабковираженою (23,7%); анти-HВe – 27,8% (22 хворих); у 5 хворих (6,3%) не виявлено ні HBeAg, ні анти-HВe.

Генодіагностичні дослідження включали визначення реплікативної активності НВV на підставі якісного виявлення в сироватці крові ДНК НВV методом ПЛР із використанням тест-систем ЦНДІ епідеміології МОЗ РФ (набір реагентів “Полігеп В” фірми “Літех”, Москва, Росія). Усім хворим було проведено генотипування ДНК НBV з використанням рестрикційного аналізу за методом М.Мizokami із співавт. (1999) у модифікації ЦНДІЕ м.Москви.

Сироваткові концентрації досліджуваних цитокінів: IJI-lβ, ΦΗΠ-α, ІЛ-6, ІЛ-2, ІЛ-4, ІЛ-10 визначалися за допомогою тест-систем ТОВ "Протеиновый контур" (Санкт-Петербург, Росія), користуючись інструкцією виробника з використанням твердофазного імуноферментного методу. У результаті проведених імунологічних досліджень здорових осіб були встановлені показники, прийняті для контрольної групи : ІЛ-1β – 29,49±3,1 пкг/мл; ФНП-α – 28,83±2,7 пкг/мл; ІЛ-6 – 11,85±1,1 пкг/мл; ІЛ-2 – 25,26±1,3 пкг/мл; ІЛ-4 – 20,73±1,5 пкг/мл; ІЛ-10 – 18,36±1,2 пкг/мл. Матеріалом для наших досліджень була сироватка крові хворих, яка при ГГВ отримана в розпалі хвороби і початку реконвалесценції, при ХГВ – відповідно, при загостренні хвороби та клініко-лабораторній ремісії.

Інші лабораторні показники у динаміці ГГВ та ХГВ визначалися за загальноприйнятими методиками: вміст загального білірубіну та його фракцій – методoм L. Jendrassik, P. Grof (В.В. Меньшиков, 1987), активність аланінамінотрансферази (АлАТ) – уніфікованим методом S. Reitman, S. Frankel (1987), тимолову пробу – методом J. Huerga, H. Popper та сулемову пробу – методом F. Grinstedt (1987), рівень загального білка – мікробіуретовим методом G. Kingsley, білкові фракції – турбодиметричним методом H. Popper (В.В. Меньшиков, 1987). Як норму біохімічних показників використовували загальноприйняті значення.

Усім хворим у динаміці хвороби здійснювалось УЗД органів черевної порожнини за допомогою ультразвукового сканера Ultima Pro-30 виробництва „Радмір” (Харків, Україна) з використанням датчиків частотою 3,5 – 6 МГц за стандартною методикою. При оцінці ультразвукової картини ГВ використовувались діагностичні критерії (Sanders, 1991), що включали: розміри печінки, однорідність структури, розміри портальної і селезінкової вен, стан жовчовивідних шляхів, селезінки.

Отримані результати досліджень статистично оброблені з використанням методів варіаційної статистики. Статистична обробка здійснювалася за допомогою програм “Exsel-2000” та “STATISTIKA for Windows” (Statsoft Inc, США) на комп’ютері із процесором CPU Athlon 64-3200 Tray.

Результати досліджень та їх обговорення

Методом ПЛР у 100% обстежених хворих якісно виявлялася ДНК НВV.

Дослідження генетичної структури НВV у 76 хворих на ГГВ встановило, що у 71,1% випадків (54 особи) був виявлений генотип D, у 19,7% – генотип А (15 пацієнтів). Кількість хворих, у яких генотип вірусу встановити не вдалося, склала 9,2% (7 осіб). Серед 65 хворих із середньотяжким перебігом ГГВ генотип D був встановлений у 67,7% (44 хворих), генотип А – у 21,5% (14 осіб), у 10,8% (7 осіб) генотип вірусу встановити не вдалося. При тяжкому перебігу ГГВ (11 хворих) генотип D HBV був виявлений у 90,9% (10 осіб), генотип А – у 9,1% (1 особа). Частота виявлення генотипів HBV у хворих на ГГВ та ХГВ представлена на рис.1.

При встановленні генетичної варіабельності HBV у 79 хворих на ХГВ у 41,8% випадків (33 пацієнти) виявлявся генотип D, у 39,2% (31 пацієнт) – генотип А, генотип вірусу не вдалося встановити у 19% (15 осіб). Із 67 хворих з мінімальною активністю ХГВ генотип D був встановлений у 44,8% (30 осіб), генотип А – у 34,3% (23 особи), у 20,9% (14 осіб) генотип вірусу встановити не вдалося. При слабковираженій активності ХГВ (12 пацієнтів) генотип D HBV був виявлений у 25,0% (3 особи), генотип А – у 66,7% (8 осіб), генотип не встановлено у 8,3% (1 особа).

Методом рестрикційного аналізу, досліджуючи субтипову характеристику НBV, було виявлено два генетичних варіанти генотипу D HBV (рис.2).

Серед 44 хворих з середньотяжким перебігом ГГВ I геноваріант генотипу D HBV був діагностований у 88,6% (39 осіб), тоді як ІІ геноваріант – у 11,4% (5 осіб). Із 10 хворих із тяжким перебігом ГГВ частота виявлення І геноваріанта становила 90% (9 осіб), II – у 10% (1 особа). При вивченні частоти геноваріантів генотипу D HBV у 33 хворих на ХГВ виявлено, що I геноваріант у хворих з мінімальною активністю процесу спостерігався у 96,7% (29 осіб), тоді як II геноваріант був виявлений у 3,3% (1 особа). Зі слабковираженою активністю ХГВ частота виявлення I геноваріанта становила 66,7% (2 пацієнти), II– у 33,3% (1 пацієнт).

Для виявлення можливих залежностей між генетичною структурою HBV та клінічними проявами хвороби нами проводилося порівняння частоти основних клінічних симптомів залежно від встановленого генотипу та геноваріанта вірусу у хворих на ГГВ та ХГВ.

У пацієнтів на ГГВ з генотипом А частіше зустрічався дискомфорт при пальпації в епігастрії – у 80%, тоді як у осіб з генотипом D – у 46,3% (р<0,05). Свербіж шкіри відзначався відповідно у 46,7% і 18,5% (р<0,05). У хворих з генотипом А частіше реєструвався диспепсичний синдром. При цьому важкість в ділянці правого підребер'я відзначалася у 100%, а у пацієнтів з генотипом D – у 75,9% (р>0,05), нудота – у 93,3% і 66,7% відповідно (р>0,05). При вивченні біохімічних показників (рівнів загального і прямого білірубіну, активності АлАТ) і тривалості стаціонарного лікування у хворих на ГГВ з різними генотипами HBV, статистичної вірогідності не встановлено, крім показників загального білка та протромбінового індексу, які у хворих з генотипом А були вірогідно меншими (68,9±3,2г/л, 70,5±2,1%), порівняно з відповідними показниками у хворих з генотипом D (79,5±2,9г/л, 79,8±1,3%) (р<0,05).

Порівнюючи частоту окремих клінічних проявів ГГВ залежно від встановленого геноваріанта генотипу D було виявлено, що у осіб з I геноваріантом генотипу D частіше зустрічалися диспепсичні прояви, зокрема нудота – у 91,7%, в той час, як у пацієнтів з II геноваріантом генотипу D – у 33,3% відповідно (р<0,05), тяжкість у правому підребер’ї відповідно у 100% і 16,7% (р<0,05). Також у хворих на ГГВ з I геноваріантом генотипу D, на відміну від II геноваріанта, спостерігалися вірогідно вищі показники рівнів загального білірубіну та активності трансаміназ (р<0,05).

Нами вперше проводилося вивчення впливу різних генотипів вірусу на клінічні прояви ХГВ. Так, у хворих на ХГВ з встановленим генотипом А частіше спостерігалися зниження апетиту – у 96,8%, тоді як у осіб з генотипом D – у 39,4% (р<0,05), нудота – у 71% і 24,2% відповідно (р<0,05), тяжкість у правому підребер’ї – у 93,5% і 54,5% відповідно (р<0,05), тупий біль при пальпації у правому підребер’ї – у 61,3% і 18,2% відповідно (р<0,05). Крім того, у пацієнтів з генотипом А в періоді загострення хвороби вірогідно частіше зустрічалася жовтяниця, порівняно з хворими з генотипом D – 16,1% проти 3,03% (р<0,05). Аналізуючи біохімічні показники крові у хворих на ХГВ залежно від встановлених генотипів HBV виявлено, що рівні АлАТ були вищі у осіб з генотипом А – 2,9±0,8 ммоль/л·год проти 1,7±0,4 ммоль/л·год (р<0,05). Показники загального білірубіну теж були вищими у пацієнтів з генотипом А – 55,9±10,5 і 28,4±9,2 мкмоль/л відповідно (р<0,05), гамма-глобуліну – 31,4±2,6 г/л, проти 23,2±1,8 г/л при генотипі D (р<0,05), тоді як показники протромбінового індексу були вірогідно вищими у хворих на ХГВ з генотипом D – 72,2±3,1% проти 63,7±4,8% при генотипі А (р<0,05). При вивченні клініко-біохімічних особливостей у хворих на ХГВ залежно від геноваріантів генотипу D HBV достовірних результатів не отримано.

Активація імунної відповіді організму залежно від генетичної гетерогенності HBV вивчалася на основі аналізу синтезу прозапальних та протизапальних цитокінів у 36 хворих на ГГВ та у 54 на ХГВ. Серед обстежених хворих на ГГВ генотип А зустрічався у 41,7% (15 осіб), D – у 58,3% (21 особа). При цьому були виявлені деякі розбіжності в рівнях продукованих цитокінів: показники ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6 у хворих з генотипом А у розпалі ГГВ були більш високі порівняно з такими у хворих з генотипом D (рис.3А). Отримані концентрації відрізнялися статистичною вірогідністю, окрім ІЛ-6 (р>0,05). Рівні ІЛ-2 та протизапальних цитокінів ІЛ-4 і ІЛ-10 також були підвищені у групі хворих з генотипом А, але на відміну від прозапальних цитокінів їх показники не відрізнялися статистичною вірогідністю (р>0,05).

У подальшому, у періоді реконвалесценції (рис.3В), рівень ІЛ-1β у сироватці крові хоча і знижувався, але залишався більш високим у групі хворих з генотипом D – 159,1±9,1 пкг/мл, у хворих з генотипом А – 131,2±10,2 пкг/мл (р<0,05), тоді як концентрації ФНП-α і ІЛ-6 не відрізнялися вірогідністю у групах порівняння. У цьому ж періоді рівень ІЛ-2 залишався більш високим у хворих з генотипом D (р>0,05), на відміну від сироваткових концентрацій ІЛ-4 та ІЛ-10, що були більш високими у хворих з генотипом А: ІЛ-4 становив в середньому 98,8±10,2 і 70,2±11,0 пкг/мл; ІЛ-10 – 90,9±8,1 і 60,2±9,6 пкг/мл (р<0,05 в групах із різним генотипом НВV).

Досліджуючи синтез прозапальних та протизапальних цитокінів у 54 хворих на ХГВ залежно від генетичної варіабельності HBV (генотип А зустрічався у 51,9% (28 осіб), D – у 48,1% (26 осіб)) було встановлено, що як у періоді загострення, так і в періоді ремісії хвороби у пацієнтів з генотипом А рівні досліджуваних цитокінів були більш високі порівняно з такими ж у хворих з генотипом D (рис.4).

Рис. 1. Рівні досліджуваних цитокінів у хворих на ХГВ з різними генотипами НВV у періодах загострення (А) і ремісії (В)

Отримані показники ІЛ-1β (98,1±11,3 і 68,6±10,1 пкг/мл) та ФНП-α (79,4±6,0 і 60,7±5,2 пкг/мл) відрізнялися між собою статистичною вірогідністю в динаміці хвороби (р0,05).

Аналізуючи показники цитокінемії у динаміці хвороби пацієнтів з різним ступенем тяжкості ГГВ було встановлено вірогідне підвищення рівнів прозапальних цитокінів у розпалі хвороби (рис.5А) як у хворих з середньотяжким, так і з тяжким перебігом хвороби порівняно з показниками контрольної групи (р<0,05). Так, у вищевказаному періоді рівень ІЛ-1β перевищував показники контролю в середньому у 6,5 раза у хворих з середньотяжким та у 8 разів – з тяжким перебігом; ФНП-α – у 5,8 та у 6,8 раза, ІЛ-6 перевищував у 4,7 та у 5,2 раза відповідно.

пкг/мл пкг/мл

Рис.2 Динаміка прозапальних та протизапальних цитокінів у хворих на ГГВ залежно від тяжкості перебігу у періодах розпалу (А) та реконвалесценції (В)

У періоді реконвалесценції ГГВ (рис.5В) спостерігалося вірогідне зниження показників прозапальних цитокінів як у хворих з середньотяжким, так і з тяжким перебігом, однак їх рівні ще продовжували перевищувати показники контролю: ІЛ-1β – у 4,3 і у 5,3 раза відповідно, ФНП-α – у 4 і 4,9 раза, ІЛ-6 – у 3,5 і 4,2 рази відповідно. Причому рівні ІЛ-1β та ФНП-α відрізнялися статистичною вірогідністю в групах порівняння із різним ступенем тяжкості ГГВ (р0,05) та корелювали зі ступенем тяжкості ГГВ.

Активація регуляторного цитокіну ІЛ-2 у періоді розпалу ГГВ проявлялася вірогідним підвищенням його рівнів як у хворих з середньотяжким, так і з тяжким перебігом, що значно перевищувало контрольні значення – у 7,5 і 8,9 раза відповідно (р<0,05). У періоді реконвалесценції ГГВ показники ІЛ-2 у порівнювальних групах суттєво знижувалися, однак ще продовжували перевищувати контрольні значення, в середньому у 6,0 і 7,1 раза відповідно (р<0,05). Виявлена динаміка синтезу ІЛ-2 у хворих на ГГВ свідчить про активацію клітинної ланки імунітету у відповідь на втручання вірусного антигену, що в остаточному підсумку сприяло стабілізації інфекційного процесу та настанню реконвалесценції.

Синтез протизапальних цитокінів ІЛ-4 та ІЛ-10 у періоді розпалу ГГВ також підвищувалися у хворих досліджуваних груп з різним ступенем тяжкості, достовірно перевищуючи контрольні значення: ІЛ-4 – у 4,8 і 6,5 раза, ІЛ-10 – у 5,5 і 7,5 раза відповідно (р<0,05) (див. рис.5). В подальшому, у періоді реконвалесценції, показники ІЛ-4 та ІЛ-10 знижувалися, але продовжували перевищувати контрольні рівні: ІЛ-4 в середньому у 3,8 і 5,3 раза, ІЛ-10 – у 4,5 і 6,1 раза відповідно (р<0,05). Варто підкреслити, що середні рівні ІЛ-2, ІЛ-4 та ІЛ-10 у групах порівняння відрізнялися статистичною вірогідністю як у періоді розпалу, так і в періоді реконвалесценції хвороби та корелювали із ступенем тяжкості ГГВ (р<0,05).

Проведене дослідження синтезу прозапальних та протизапальних цитокінів у динаміці ХГВ з різною активністю процесу встановило, що порівняно з відповідними рівнями у хворих на ГГВ їх концентрації були значно нижчі. Так, у періоді загострення хвороби відмічено помірне вірогідне підвищення рівнів прозапальних цитокінів як у хворих з мінімальною, так і з слабковираженою активністю порівняно з показниками контрольної групи (рис.6А). Рівень ІЛ-1β у вищезазначений період перевищував показники контрольної групи в середньому у 2,8 раза у пацієнтів з мінімальною активністю та у 3 рази – з слабковираженою активністю, ФНП-α – у 2,2 і 2,6 раза, ІЛ-6 – у 2,4 і 2,7 раза відповідно (р<0,05).

У періоді ремісії ХГВ (рис.6В) спостерігалося незначне зниження рівнів прозапальних цитокінів як у хворих з мінімальною, так і з слабковираженою активністю процесу і їх показники продовжували перевищувати показники групи контролю: ІЛ-1β в середньому у 2,5 і 2,7 раза, ФНП-α – у 2,0 і 2,3 раза, ІЛ-6 – у 2,0 і 2,5 раза відповідно (р0,05).

У хворих у періоді загострення ХГВ активація регуляторного цитокіну ІЛ-2 була помірною (рис.6). Його показники у осіб з мінімальною активністю в середньому у 3,8 раза перевищували контрольні рівні, а у хворих з слабковираженою – у 3,5 раза (р0,05). У періоді ремісії рівні ІЛ-2 дещо знижувалися і продовжували перевищувати показники контрольної групи в середньому у 3,3 і 3 рази відповідно (р<0,05). Встановлена динаміка регуляторного цитокіну ІЛ-2 у хворих на ХГВ свідчить про низьку активацію клітинної ланки імунної відповіді на НВV, що призводить до неадекватності клітинного імунітету та подальшої персистенції вірусу.

Аналізуючи синтез протизапальних цитокінів при загостренні ХГВ відмічено вірогідне підвищення їх концентрацій як у хворих з мінімальною, так і з слабковираженою активністю процесу порівняно з відповідними рівнями у контрольній групі (див. рис.6). Так, показники ІЛ-4 перевищували рівні контролю, в середньому, у 4,4 раза у хворих з мінімальною та у 5,8 раза – з слабковираженою активністю ХГВ, ІЛ-10 – у 5,3 і 7 разів відповідно (р<0,05). У періоді ремісії ХГВ встановлено помірне зниження рівнів ІЛ-4 та ІЛ-10, однак їх показники продовжували перевищувати відповідні рівні контрольної групи: ІЛ-4 – у 4,0 і 5,5 раза, ІЛ-10 – у 4,9 і 6,3 раза відповідно (р<0,05). Слід відмітити, що показники рівнів ІЛ-4 та ІЛ-10 у групах порівняння з різною активністю ХГВ відзначалися статистичною вірогідністю і корелювали з ступенем активності запального процесу (р<0,05).

Отримані результати досліджень синтезу цитокінів у динаміці ГГВ у хворих з тяжким та середньотяжким перебігом хвороби відображають адекватну клітинно-гуморальну імунну відповідь організму, яка, частіше всього, призводить до елімінації вірусу з організму, і як наслідок, до реконвалесценції. Активація імунозапальних реакцій була більш вираженою у хворих з тяжким перебігом ГГВ і проявлялася високою поліклональною Т-хелперною клітинною відповіддю організму.

У хворих на ХГВ відмічено слабку активацію клітинно-гуморального імунітету, що проявлялося низьким синтезом досліджуваних цитокінів і вказує на імунологічну толерантність та неадекватність імунологічного реагування організму на HBV-інфекцію, що є домінуючою причиною вірусної персистенції. Крім того, зниження індукованої продукції ІЛ-2 у хворих із збільшенням активності ХГВ є однією з характерних ознак Т-клітинного імунодефіциту з переважанням у цих хворих синтезу цитокінів Т-хелперами 2-го типу, а саме ІЛ-4 та ІЛ-10, динаміка яких відображала активність запального процесу (р<0,05).

Проведений кореляційний аналіз встановив, що у періоді розпалу ГГВ виявляється помірна пряма кореляційна залежність між рівнем ІЛ-1β і ФНП-α у хворих з середньотяжким перебігом (r=0,45, р<0,05) та у групі хворих з тяжким перебігом (r=0,49, р<0,05). Більш виражений кореляційний зв'язок було встановлено у цей період між рівнем ІЛ-1β та ІЛ-2, який у пацієнтів з тяжким перебігом хвороби складав r=0,52, (р<0,05) і з середньотяжким – r=0,48, (р<0,05). У подальшому, у періоді реконвалесценції ГГВ, кореляційний зв´язок між даними прозапальними цитокінами тіснішав, що вказувало на спад інфекційного процесу у досліджуваних групах (ІЛ-1β/ФНП-α – r=0,56 (т), r= 0,53 (с-т); ІЛ-1β/ІЛ-2 – r=0,61 (т), r=0,58 (с-т); р<0,05). У хворих на ГГВ кореляційні зв’язки між ІЛ-1β та ІЛ-6 були слабкими та недостовірними в обох групах порівняння в динаміці хвороби. Проявом стимулюючого впливу ФНП-α на ІЛ-6 є виявлена пряма помірна кореляція між рівнями даних цитокінів у періоді розпалу ГГВ (r=0,41, р<0,05). Крім того, у періоді розпалу ГГВ нами встановлена пряма помірна кореляційна залежність між рівнем ІЛ-1β та АлАТ (r=0,6, р<0,05), між ІЛ-1β та рівнем загального білірубіну (r=0,51, р<0,05) та помірна зворотня кореляція між ФНП-α та рівнями протромбінового індексу (r=-0,42, р<0,05). Аналіз динаміки синтезу протизапальних цитокінів ІЛ-4, ІЛ-10 та прозапального ІЛ-1β у хворих на ГГВ дає можливість стверджувати про наявність прямого помірного кореляційного зв’язку між ними, що підтверджує здатність організму компенсувати дії прозапальних цитокінів. Так, у періоді розпалу ГГВ коефіцієнт кореляції між досліджуваними показниками складав: між ІЛ-1β та ІЛ-4 r=0,42 (р<0,05), ІЛ-1β та ІЛ-10 r=0,44 (р<0,05) і між ІЛ-2 та ІЛ-4 r=0,48 (р<0,05). Таким чином, пошук взаємозв’язків між досліджуваними показниками цитокінового профілю та проявами клініко-патогенетичних синдромів у хворих на ГГВ дозволив виявити існування помірної достовірної корелятивної залежності між ними (rs=0,44, р<0,05).

При встановленні кореляційних зв’язків у хворих на ХГВ з різною активністю запального процесу у періоді загострення був виявлений помірний прямий кореляційний зв'язок між рівнем ФНП-α та АлАТ (r=0,42, р<0,05), та слабкий кореляційний зв'язок між показниками ІЛ-1β та АлАТ (r=0,37, р<0,05). Тісніші кореляційні зв’язки виявлялися між ІЛ-4 та АлАТ (r=0,51, р<0,05) та ІЛ-10 та АлАТ (r=0,53, р<0,05). Крім того, у зазначеному періоді ХГВ відзначалися тісніші прямі кореляційні залежності між показниками протизапальних цитокінів та проявами мезенхімально-запального синдрому: ІЛ-4/гамма-глобуліну r=0,56, р<0,05; ІЛ-10/ гамма-глобуліну r=0,59, р<0,05, які певною мірою відображають ступінь дисфункції печінки. Взаємозв'язок між цими параметрами є проявом активації гуморальної ланки імунітету у хворих на хронічні форми HВV-інфекції і може свідчити про залежність гіперфункції гуморального імунітету і ступеня активності хвороби від тривалості хронічного гепатиту. Слід окремо зазначити, що у періоді загострення ХГВ, аналізуючи у хворих кореляційні залежності між вмістом ІЛ-2 та рівнями протизапальних цитокінів, була встановлена слабка зворотня кореляція: між ІЛ-2/ІЛ-4 r=–0,31 (р<0,05) та між ІЛ-2/ІЛ-10 r=–0,33 (р<0,05), що підтверджує наявність різноспрямованого взаємовпливу продуцентів лімфоцитів Тх-1/Тх-2 типів на активацію протилежних клонів. Інші кореляційні зв’язки у досліджуваних групах були слабкими і не відзначалися статистичною достовірністю. У динаміці захворювання, в періоді ремісії ХГВ, спостерігалися незначні концентраційні зміни досліджуваних цитокінів та відсутність виражених кореляційних зв’язків, що вказує на тривалий, затяжний період спаду інфекційного процесу у цих хворих.

Отже, проведений кореляційний аналіз у хворих на ГГВ та ХГВ продемонстрував наявність в основному помірної кореляційної залежності (rs=0,44, р<0,05) між рівнями регуляторних цитокінів і клініко-патогенетичними синдромами хвороби, що віддзеркалює багаточисельні взаємозв’язки між досліджуваними показниками і є проявом складного механізму імунопатогенетичного реагування організму при НВV-інфекції.

Виявлені в динаміці хвороби зміни цитокінового синтезу у хворих на гострий та хронічний ГВ з встановленими генотипами HBV дозволили згрупувати прояви цитокінового дисбалансу і встановити різні типи імунологічного реагування організму на HBV-інфекцію. У ході аналізу отриманих результатів 36 хворих на ГГВ були виявлені чотири типи імунологічного реагування (рис.7, 8, 9): І – нормореактивний тип (вірогідне підвищення прозапальних та протизапальних цитокінів ), ІІ – дисоціативний (високі показники прозапальних цитокінів на фоні низьких значень регуляторного ІЛ-2 та протизапальних цитокінів ), ІІІ – гіпореактивний (низькі концентрації як прозапальних, так і протизапальних цитокінів) та ІV – гіперреактивний (високі концентрації як прозапальних, так і протизапальних цитокінів). Відповідно до типу імунологічного реагування виділялись окремі групи хворих із різним ступенем тяжкості. Хворі із нормореактивним типом імунної відповіді з середньотяжким перебігом ГГВ складали 33,3%, із тяжким – 2,8%. Серед хворих із дисоціативним типом середньотяжкий перебіг спостерігався у 19,4%, тяжкий – у 11,1%. У 5,6% хворих із гіпореактивним типом реагування імунної відповіді перебіг ГГВ був середньотяжким, у 2,8% – тяжким. У хворих із гіперреактивним типом реагування середньотяжкий перебіг був у 11,1%, тяжкий – у 13,9%.

При вивченні синтезу прозапальних та протизапальних цитокінів у хворих на ГГВ із нормореактивним типом імунної відповіді (рис.7) виявлялися розбіжності середніх показників цитокінів у досліджуваних групах порівняно з контрольними рівнями (р<0,05).

При нормореактивному типі імунного реагування у хворих на ГГВ спостерігалося вірогідне підвищення концентрацій (в середньому у 5,2–7,7 раза) всіх досліджуваних цитокінів відповідно до тяжкості перебігу у розпалі ГГВ із тенденцією до вірогідного зниження їх рівнів у періоді реконвалесценції хвороби (р<0,05). Слід також відмітити, що отримані результати досліджень відзначалися статистичною достовірністю у групах порівняння із різним ступенем тяжкості, окрім показників ІЛ-6.

У хворих на ГГВ із дисоціативним типом імунологічного реагування була встановлена низька продукція регуляторного ІЛ-2 та протизапальних ІЛ-4 і ІЛ-10, тоді як рівні прозапальних цитокінів (ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6) підвищувалися пропорційно до ступеня тяжкості хвороби (рис.8). У періоді розпалу при порівнянні середніх показників ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6 у хворих із дисоціативним та нормореактивним типами імунного реагування статистичної різниці не відмічалося (р>0,05), але їх показники значно перевищували відповідні рівні контрольної групи (р<0,05).

Синтез ІЛ-2, ІЛ-4 та ІЛ-10 у пацієнтів із дисоціативним типом імунної відповіді у періоді розпалу ГГВ (рис.8А) теж підвищувався, але порівняно з відповідними даними у хворих із нормореактивним типом реагування їх концентрація була досить низькою.Так, рівень ІЛ-2 у зазначений період у хворих з середньотяжким та з тяжким перебігом хвороби в середньому у 2,7 і 3,3 раза перевищував показники контрольної групи, в той час як у хворих із нормореактивним типом рівень ІЛ-2 перевищував такий у групі контролю у 7,7 і 8,9 раза відповідно (р<0,05).

Концентрація ІЛ-4 у пацієнтів із дисоціативним типом з середньотяжким перебігом ГГВ підвищувалася у 2,7 раза порівняно з групою контролю, тоді як у хворих із нормореактивним типом – у 5,3 раза. У хворих з тяжким перебігом у розпалі ГГВ середні показники ІЛ-4 у 3,3 раза були вищими за відповідні в контрольній групі, тоді як у хворих із нормореактивним типом – у 6,6 раза (р<0,05).

Подібною динамікою характеризувався інший протизапальний цитокін – ІЛ-10. Його рівень у хворих із дисоціативним типом з середньотяжким перебігом ГГВ перевищував контрольні показники у 3,5 раза, з тяжким перебігом – у 4 рази (р<0,05). Досить сказати, що у хворих із нормореактивним типом імунного реагування показники ІЛ-10 були значно вищими і в середньому у 5,7 і 7,4 раза перевищували контрольні рівні (р<0,05). У періоді реконвалесценції ГГВ у хворих із дисоціативним типом імунного реагування динаміка прозапальних цитокінів була такою ж, як у хворих із нормореактивним типом, що підтверджувалося вірогідним зниженням показників досліджуваних цитокінів відносно періоду розпалу хвороби (рис.8В). Рівні ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6 продовжували перевищувати такі як в контрольній групі у середньому у 3–6 разів (р<0,05), тоді як в групі із нормореактивним типом імунного реагування – у 1,3–1,6 раза відповідно (р>0,05). У зазначений період у хворих із дисоціативним типом імунного реагування встановлено незначне зниження рівнів ІЛ-2, ІЛ-4 та ІЛ-10, порівняно з періодом розпалу захворювання (р>0,05), але їх концентрації продовжували перевищувати відповідні показники групи контролю (р<0,05). Крім того, середні рівні ІЛ-2 та ІЛ-4 у хворих з середньотяжким та тяжким перебігом були вірогідно нижчими за відповідні у хворих із нормореактивним типом (в середньому у 2–2,5 раза) (р0,05).

Динаміка синтезу основних досліджуваних цитокінів у хворих на ГГВ при гіперреактивному типі імунологічного реагування представлена на рис.9. Як видно з наведених результатів дослідження при гіперреактивному типі імунологічного реагування у хворих у періоді розпалу ГГВ виявлено достовірно високі рівні прозапальних та протизапальних цитокінів порівняно із нормореактивним типом (в середньому, у 1,5–2 рази) та групою контролю (в середньому у 8–10 разів) (р<0,05). В подальшому, у періоді реконвалесценції хвороби середні показники досліджуваних цитокінів мали тенденцію до вірогідного зниження, але все ще продовжували перевищувати рівні не тільки групи контролю, а і групи із нормореактивним типом імунного реагування. Слід відмітити, що показники відзначалися статистичною вірогідністю як у групах порівняння залежно від тяжкості перебігу (р<0,05), так і порівняно з показниками при нормореактивному типі (р<0,05) та контрольною групою (р<0,05).

У хворих на ГГВ як і у хворих на ХГВ із встановленим гіпореактивним типом імунологічного реагування синтез прозапальних та протизапальних цитокінів був низьким (рівні ІЛ-1β визначалися від 25,32 до 72,19 пкг/мл; ФНП-α – від 32,5 до 67,2 пкг/мл; ІЛ-6 – від 16,1 до 27,3 пкг/мл; ІЛ-2 – від 35,12 до 81,1 пкг/мл; ІЛ-4 – від 25,3 до 96,45 пкг/мл; ІЛ-10 – від 36,34 до 99,1 пкг/мл), показники коливались у межах значень контрольної групи і не відзначалися статистичною вірогідністю (р>0,05).

Аналізуючи динаміку цитокінового профілю у 54 хворих на ХГВ нами було виявлено різноспрямовані зміни синтезу прозапальних та протизапальних цитокінів, що дало підставу виділити два типи імунологічного реагування організму: І – дисоціативний (низькі показники прозапальних цитокінів та регуляторного ІЛ-2 на фоні помірних значень протизапальних цитокінів) та ІІ – гіпореактивний (низькі концентрації як прозапальних, так і протизапальних цитокінів). Відповідно до типу імунологічного реагування виділялись окремі групи хворих із різною активністю хвороби. Серед хворих із дисоціативним типом імунної відповіді мінімальна активність ХГВ була у 51,9%, слабковиражена – у 16,7%. У хворих із гіпореактивним типом реагування мінімальна активність ХГВ спостерігалася у 25,9% пацієнтів, слабковиражена – у 5,5% хворих (р<0,05).

При загостренні ХГВ у хворих із дисоціативним типом імунного реагування (рис.10А) спостерігалася низька продукція прозапальних цитокінів та регуляторного ІЛ-2, тоді як рівні протизапальних ІЛ-4 та ІЛ-10 вірогідно підвищувалися відповідно до активності процесу. Так, при мінімальній активності рівень ІЛ-4 перевищував у 5,7 раза, а ІЛ-10 – у 6 разів середні показники контрольної групи (р<0,05).У хворих з слабковираженою активністю рівень ІЛ-4 перевищував у 6,5, ІЛ-10 – у 7,5 раза контрольні показники (р<0,05). Показники ІЛ-1β, ФНП-α, ІЛ-6 та ІЛ-2 у хворих із дисоціативним типом реагування при загостренні ХГВ також підвищувалися в середньому у 1,5–2 рази, дещо перевищуючи показники контрольної групи (р>0,05). У періоді ремісії ХГВ у хворих із дисоціативним типом імунного реагування (рис.10В) відмічена тенденція до незначного зниження, відносно періоду загострення, як прозапальних (р>0,05), так і протизапальних цитокінів (р>0,05) і їх показники продовжували перевищувати відповідні рівні групи контролю.

Таким чином, при дисоціативному типі імунологічного реагування у хворих на ГГВ та ХГВ динаміка цитокінового профілю була різною: у пацієнтів на ГГВ було виявлено низькі концентрації регуляторного ІЛ-2, протизапальних ІЛ-4 та ІЛ-10 на фоні підвищених рівнів прозапальних цитокінів (ІЛ-1β, ФНП-α та ІЛ-6); у хворих на ХГВ встановлено низькі рівні прозапальних цитокінів та регуляторного ІЛ-2 на фоні підвищених показників протизапальних ІЛ-4 та ІЛ-10.

Досліджуючи вплив встановлених типів імунологічного реагування на клінічний перебіг ГГВ та ХГВ виявлено відмінності між тривалістю клінічних проявів хвороби залежно від типу імунної відповіді організму. При нормореактивному типі імунологічного реагування у хворих на ГГВ відзначалася менша тривалість основних клінічних симптомів на відміну від дисоціативного та гіперреактивного типів. Зокрема, загальна слабкість у хворих із нормореактивним типом імунного реагування складала 5,2±0,3 дня, при дисоціативному – 10,7±1,2 дня, при гіперреактивному – 13,5±0,9 дня відповідно (р<0,05). Тривалість диспепсичних проявів захворювання у вигляді зниження апетиту у хворих із нормореактивним типом складала 4,8±0,5 дня, тоді як при дисоціативному – 9,2±1,1 дня та гіперреактивному – 11,7±0,6 дня відповідно (р0,05). При гіперреактивному типі імунного реагування довше зберігалися скарги на відчуття важкості в епігастральній ділянці та правому підребер'ї – 19,8±1,0 день, тоді як при дисоціативному та нормореактивному типах – 15,6±1,4 та 12,1±0,8 дня відповідно (р<0,05).

Період жовтяниці був вірогідно коротший у хворих із нормореактивним типом імунного реагування, порівняно із відповідним у хворих із дисоціативним та гіперреактивним типами (р<0,05). Важливо відзначити, що середня тривалість гепатомегалії у хворих на ГГВ із дисоціативним типом була достовірно коротшою (41,4±2,3 дня) порівняно з гіперреактивним типом (48,2±2,1 дня), але дещо довшою у порівнянні з нормореактивним типом імунного реагування (34,6±2,0 дні) (р<0,05).

Строки стаціонарного лікування у хворих з нормореактивним типом складали в середньому 30,6±0,9 дня, у хворих із дисоціативним та гіперреактивним типами тривалість стаціонарного лікування перевищувала такі відповідно у 1,4 і 1,2 раза.

При порівнянні окремих біохімічних показників у хворих на ГГВ із різними типами імунного реагування встановлено, що середні рівні загального білірубіну та АлАТ у хворих із гіперреактивним типом були вищими порівняно з відповідними показниками при дисоціативному (в середньому у 1,2 раза) та нормореактивному (в середньому у 1,5 раза) типах.

Отже, проведений аналіз основних клінічних симптомів та біохімічних показників у хворих на ГГВ із різними типами імунологічного реагування показав, що у пацієнтів із нормореактивним типом імунної відповіді значно менша тривалість інтоксикаційного, астеновегетативного та диспепсичного синдромів, жовтяничного періоду та, відповідно, термінів стаціонарного перебування порівняно з відповідними показниками при дисоціативному та особливо при гіперреактивному типах імунологічного реагування.

Аналізуючи відмінності у тривалості основних клінічних ознак залежно від встановленого типу імунологічного реагування у хворих на ХГВ виявлено, що тривалість астеновегетативного, диспепсичного синдромів та тривалість перебування у стаціонарі при дисоціативному типі імунного реагування були вірогідно довшими порівняно з відповідними у хворих із гіпореактивним типом. Так, загальна слабкість у хворих із дисоціативним типом тривала 10,2±1,3 дня, тоді як у хворих із гіпореактивним – 5,5±1,2 дня (р<0,05), зниження апетиту – 4,6±0,9 та 8,9±1,0 день відповідно (р<0,05). Тяжкість та біль у правому підребер’ї зберігалися довше у хворих із дисоціативним типом імунного реагування і складали 9,7±1,2 і 3,8±0,6 дня, на відміну від гіпореактивного типу – 4,8±1,1 і 2,6±0,8 дня відповідно (р<0,05).

Гепатомегалія була тривалою як у хворих на ХГВ з гіпореактивним (в середньому 18,8±2,2 дня), так і з дисоціативним (в середньому 26,5±2,0 дні) типами імунного реагування (р<0,05). Хворі із дисоціативним типом імунного реагування знаходилися на стаціонарному лікуванні в середньому 20,9±1,2 дня, тоді як пацієнти із гіпореактивним типом – 15,4±1,9 дня відповідно (р<0,05).

При порівнянні окремих біохімічних показників у хворих на ХГВ з встановленим типом імунологічного реагування виявлено, що при дисоціативному типі досліджувані показники (загальний білірубін, АлАТ) були достовірно вищими (в середньому, в 1,5–2 рази) порівняно з такими у пацієнтів із гіпореактивним типом (р<0,05).

З метою вивчення впливу генетичної гетерогенності НВV та типу імунологічного реагування на перебіг і можливі наслідки НВV-інфекції за пацієнтами з різними генотипами вірусу та встановленими типами імунологічного реагування (90 хворих) проведено диспансерне спостереження протягом 12 місяців. Під час диспансеризації здійснювався динамічний контроль за показниками рівнів АлАТ, загального білірубіну, загального білка та його фракцій.

У періоді реконвалесценції після ГГВ у хворих із нормореактивним та гіперреактивним типами імунологічного реагування із різними генотипами вірусу за період диспансерного спостереження підвищення показників АлАТ не відмічалося. Слід відмітити, що у восьми пацієнтів (72,7%) із 11 хворих на ГГВ із встановленим дисоціативним типом імунологічного реагування протягом перших трьох місяців диспансеризації спостерігалися підвищені рівні АлАТ, причому у чотирьох пацієнтів (36,4%) підвищені коцентрації АлАТ трималися до шести місяців, що свідчило про затяжний перебіг гепатиту, а у двох хворих (18,2%) з цієї групи пацієнтів відзначалася трансформація у ХГВ. Аналізуючи генотипічну структуру НВV у хворих цієї групи (вісім осіб) було встановлено, що у шести пацієнтів діагностовано генотип А і у двох – генотип D вірусу ГВ, а хронізація процесу спостерігалася саме у хворих з генотипом А. У трьох хворих на ГГВ із гіпореактивним типом імунологічного реагування з різними генотипами вірусу (у двох хворих встановлено генотип D і у одного – генотип А) протягом перших трьох місяців диспансерного нагляду підвищені рівні АлАТ відзначалися у двох пацієнтів (66,7%), а потім у одного з них з генотипом А НВV (33,3%) спостерігалася хронізація процесу.

Отже, при диспансерному спостереженні за 36 хворими на ГГВ із визначеними типами імунологічного реагування та різними генотипами вірусу встановлено, що хронізація процесу спостерігалася у трьох хворих, що склало 8,3% від загальної кількості пацієнтів, із них у хворих із дисоціативним та гіпореактивним типами з генотипом А НВV ця група складала 21,4%.

Аналізуючи результати спостереження за 54 пацієнтами на ХГВ із різними генотипами НВV та встановленими дисоціативним та гіпореактивним типами імунологічного реагування виявлено, що протягом перших трьох місяців диспансерного нагляду у чотирьох хворих (7,4%) з генотипом А із дисоціативним типом імунологічного реагування спостерігалося біохімічне загострення хвороби (коливання рівня АлАТ), що не супроводжувалося клінічними проявами. Через наступні три місяці спостереження коливання показників АлАТ було відмічено ще у шести пацієнтів (11,1%) (троє хворих із дисоціативним типом з генотипом А і троє – з гіпореактивним типом з генотипом D). У наступні шість місяців – біохімічне загострення відзначалося ще у п’яти осіб (9,3%) з цієї групи, а саме у трьох хворих із дисоціативним типом

з генотипом А та у двох пацієнтів із гіпореактивним типом імунологічного реагування з генотипом D НВV.

Таким чином, у 15 (27,8%) із 54 хворих на ХГВ із дисоціативним та гіпореактивним типами імунологічного реагування та різними генотипами вірусу протягом 12 місяців диспансерного спостереження хронічна НВV-інфекція характеризувалася хвилеподібним перебігом з періодами біохімічного загострення. Із них у десяти пацієнтів (66,7%) діагностовано генотип А та дисоціативний тип імунологічного реагування і у п’яти хворих (33,3%) – генотип D та гіпореактивний тип. Отримані результати диспансеризації хворих на ХГВ дозволяють припустити, що у пацієнтів з встановленим гіпореактивним типом імунологічного реагування та генотипом D НВV перебіг захворювання має хвилеподібний характер і біохімічне загострення хвороби настає дещо рідше, порівняно з хворими з дисоціативним типом, які інфіковані генотипом А.

Висновки

У дисертаційній роботі узагальнено результати досліджень генетичної гетерогенності НВV та проведено аналіз типів імунологічного реагування для вирішення наукового завдання, що полягає у підвищенні можливостей прогнозувати перебіг та можливі наслідки захворювання у хворих з НВV-інфекцією. Доцільність комплексного обстеження хворих з НВV-інфекцією зумовлена впливом генетичної варіабельності вірусу на складні механізми імунопатогенезу хвороби. У зв’язку з цим, сьогодні контролювання динаміки інфекційного процесу у хворих з цією патологією стає неможливим без встановлення генетичної структури НВV, динамічного спостереження за синтезом регуляторних цитокінів та їх аналізом з встановленням типу імунологічного реагування організму. Вищенаведене стане доповненням у вирішенні багатогранної проблеми, щодо прогнозування перебігу та наслідків ГВ і дозволить удосконалити методику моніторингу за хворими з НВV-інфекцією.

1. У Закарпатському регіоні України встановлена одночасна циркуляція генотипів D (геноваріанти I, II) та А НВV. Генотип D переважав у хворих на ГГВ (71,1% проти 19,7%), тоді як у пацієнтів на ХГВ генотипи А і D зустрічалися майже з однаковою частотою – 41,8% і 39,2% відповідно. У хворих на ГГВ та ХГВ встановлено домінування I геноваріанта генотипу D (відповідно 88,9% та 93,9%).

2. Залежно від генетичної структури вірусу встановлено, що тяжкий перебіг ГГВ виникав частіше у хворих із генотипом D HBV (у 18,5% проти 6,7% при генотипі А), а середньотяжкий – при генотипі А (у 93,3% проти 81,5% при генотипі D). Мінімальна активність ХГВ переважала при D генотипі HBV (у 90,9% проти 74,2% при генотипі А), тоді як слабковиражена – при генотипі А (у 25,8% проти 9,1% при генотипі D).

3. Активація прозапальних та протизапальних цитокінів пов’язана з генетичною варіабельністю вірусу. У хворих на ГГВ, що зумовлений D генотипом HBV, у розпалі хвороби показники синтезу прозапальних цитокінів (ІЛ-1β, ФНП-α, р<0,05) вірогідно нижчі, ніж у хворих на ГГВ з А генотипом вірусу, однак рівень їх підвищеної активності значно триваліший і зберігається у періоді реконвалесценції. У хворих на ГГВ з А генотипом вірусу у стадії реконвалесценції на перший план виступає синтез протизапальних цитокінів (ІЛ-4, ІЛ-10, р<0,05). У хворих на ХГВ із D генотипом HBV синтез прозапальних та протизапальних цитокінів виявився меншим, ніж при А генотипі вірусу (ІЛ-1β, ФНП-α, ІЛ-2, р0,05).

4. Встановлені помірні кореляційні залежності (rs=0,44, р<0,05) між рівнями регуляторних цитокінів і клініко-біохімічними показниками запалення у хворих на ГГВ та ХГВ є проявом складного механізму імунопатогенетичного реагування організму при НВV-інфекції.

5. При середньотяжкому та тяжкому перебігу ГГВ виявлено чотири типи імунологічного реагування: нормореактивний, дисоціативний, гіперреактивний та гіпореактивний, які знаходяться у взаємозв’язку із генетичною структурою вірусу, клінічними проявами і наслідками хвороби. Нормореактивний тип характеризується вірогідним підвищенням прозапальних та протизапальних цитокінів, що корелює з ступенем тяжкості хвороби. При дисоціативному типі у хворих на ГГВ виявляється низький синтез ІЛ-2, ІЛ-4 та ІЛ-10 на фоні підвищеного вмісту прозапальних цитокінів (ІЛ-1β, ФНП-α і ІЛ-6). При гіперреактивному типі встановлено вірогідні високі показники всіх досліджуваних цитокінів, тоді як при гіпореактивному типі відмічено низький синтез прозапальних та протизапальних цитокінів.

6. При мінімальній та слабковираженій активності ХГВ встановлено два типи імунологічного реагування: дисоціативний та гіпореактивний. У першому випадку встановлено низькі рівні прозапальних цитокінів та регуляторного ІЛ-2 на фоні помірно підвищених концентрацій протизапальних цитокінів і синтез останніх корелює з активністю запального процесу. У другому випадку показники як прозапальних, так і протизапальних цитокінів були низькими і коливались в межах контрольних рівнів.

Практична значущість

1. Визначення генетичної структури НВV та типу імунологічного реагування організму є доцільним при комплексному обстеженні хворих з НВV-інфекцією, що зумовлено впливом генотипу вірусу на особливості імунопатогенезу хвороби.

2. Встановлення генотипу НBV у хворих на ГГВ та ХГВ дає можливість прогнозувати клінічний перебіг хвороби. Так, D генотип HBV прогнозує частіше тяжкий перебіг ГГВ та мінімальну активність ХГВ, тоді як А генотип вірусу – середньотяжкий перебіг ГГВ та слабковиражену активність ХГВ.

3. Тип імунологічного реагування у хворих з встановленим генотипом НВV визначає клінічний перебіг, можливу хронізацію процесу, може визначати подальшу лікувальну тактику та диспансеризацію хворих. Нормореактивний та гіперреактивний типи імунологічного реагування у хворих на ГГВ вказують на гладкий перебіг хвороби з відсутністю затримки одужання та хронізації, а гіпореактивний та дисоціативний типи дають підстави прогнозувати затяжний перебіг та можливу хронізацію процесу при ГГВ, що частіше зустрічається при А генотипі HBV.

4. Дисоціативний та гіпореактивний типи імунологічного реагування у хворих на ХГВ характеризують хвилеподібний перебіг хвороби з періодами біохімічного загострення. У пацієнтів із дисоціативним типом і генотипом А НВV біохімічне загострення хвороби спостерігається дещо частіше, порівняно з хворими з гіпореактивним типом імунологічного реагування, які інфіковані D генотипом вірусу.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Малий В.П., Чуланов В.П., Тимкович М.А. Деякі особливості сучасної генотипічної структури вірусу гепатиту В в Закарпатському регіоні України // Науковий Вісник Ужгородського національного університету. – Серія “Медицина”. – 2005. – №26. – С. 132–135 (здобувачем особисто проведено аналіз літератури, обгрунтування значення генотипування HВV, організація дослідження, клінічне спостереження за хворими, узагальнення отриманих результатів та формулювання висновків).

2. Малий В.П., Тимкович М.А. Динаміка цитокінового профілю у пацієнтів з ГГВ і ХГВ в залежності від встановленого генотипу НВV // Інфекційні хвороби. – 2006.– №4. – С. 34–38 (дисертантом особисто проведено аналіз літератури за темою, аналіз динаміки цитокінового профілю в залежності від встановленого генотипу вірусу ГВ, клінічне спостереження за хворими, узагальнення отриманих результатів та висновків).

3. Малий В.П., Тимкович М.А. Вплив генотипічних властивостей вірусу гепатиту В на перебіг гострої та хронічної НВV-інфекції // Науковий Вісник Ужгородського національного університету. – Серія “Медицина”. – 2007. – №30. – С. 66–69 (здобувачем проведено обгрунтування значення встановлених генотипів HВV та зв’язок з клінічним перебігом хвороби, клінічне спостереження за хворими, обробка та узагальнення отриманих результатів, формулювання висновків).

4. Малый В.П., Чуланов В.П., Лядова Т.И., Тимкович М.А. Генотип А НВV маркер хронизации процесса // Материалы V съезда научного общества гастроэнтерологов, гепатологов России. – (Москва, 3–6 февраля 2005 г.). – С. 266–267.

5. Малый В.П., Чуланов В.П., Тимкович М.А. Распределение генотипов вируса гепатита В у больных острым и хроническим гепатитом в Закарпатской области Украины // Материалы научно-практической конференции “Инфекции в начале XXI века”. – (Москва, 20–24 марта 2006 г.). – С. 106–107.

6. Малый В.П., Чуланов В.П., Лядова Т.И., Тимкович М.А. Распространенность генотипов вируса гепатита В у пациентов с острым гепатитом в Харьковской и Закарпатской областях Украины // Материалы Одиннадцатой Российской конференции “Гепатология сегодня”. – (Москва, 27–29 марта 2006 г.). – С. 94.

7. Малый В.П., Лядова Т.И., Тимкович М.А. Особенности циркуляции генотипов НВV в различных регионах Украины // Российский журнал гастроэнтерологии, гепатологии, колопроктологии. – 2006. –Т.XVI, №1. – С. 95.

8. Малий В.П., Тимкович М.А. Розподіл генотипів вірусу гепатиту В у хворих з гострою та хронічною НВV-інфекцією // Матеріали VII з΄їзду інфекціоністів України “Інфекційні хвороби – загальномедична проблема”. – (Миргород, 27–29 вересня 2006 р.). – С. 107–109.

9. Малий В.П., Лядова Т.І., Тимкович М.А. Вплив генотипу НВV на клінічний перебіг захворювання // Матеріали VII з΄їзду інфекціоністів України “Інфекційні хвороби – загальномедична проблема”. – (Миргород, 27–29 вересня 2006 р.). – С. 76–78.

10. Малый В.П., Чуланов В.П., Тимкович М.А. Некоторые особенности циркуляции генотипов НВV в различных регионах Украины // Сборник тезисов VII российского съезда инфекционистов. – (Нижний-Новгород, 25–27 октября 2006 г.). – С. 164.

11. Малий В.П., Тимкович М.А. Динаміка протизапальних цитокінів (ІЛ-4 та ІЛ-10) у хворих з гострим та хронічним гепатитом В // Матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю „Хвороби печінки в практиці клініциста”. – (Харків, 1–2 березня 2007 р.). – С. 177–178.

12. Малий В.П., Тимкович М.А. Клінічні особливості гострої НВV-інфекції в залежності від встановленого генотипу НВV // Матеріали науково-практичної конференції і пленуму Асоціації інфекціоністів України „Хвороби печінки в практиці інфекціоніста”. – (Донецьк, 26–27 квітня 2007 р.). – С. 81–83.

Анотація

Тимкович М.А. Генетична гетерогенність НВV та її вплив на імунопатогенез і перебіг НВV-інфекції. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за спеціальністю 14.01.13 – інфекційні хвороби. – ДУ “Інститут епідеміології та інфекційних хвороб імені Л. В. Громашевського АМН України”, Київ, 2008.

У дисертації викладені результати клініко-біохімічних, генодіагностичних та імунологічних досліджень 155 хворих на гострий та хронічний гепатит В. У цих хворих встановлено генетичну гетерогенність вірусу: виявлено два генотипи – D і А та два геноваріанти (I, II) генотипу D віруса ГВ. У хворих на ГГВ домінантним є генотип D, який зустрічається в 71,1% випадків, тоді як у пацієнтів з ХГВ генотипи А і D зустрічалися майже з однаковою частотою – 41,8% і 39,2% відповідно. Як у хворих на ГГВ, так і на ХГВ встановлено домінування I геноваріанта генотипу D. Зіставлено клінічні прояви гострого та хронічного ГВ залежно від генетичної гетерогенності HBV. Активація прозапальних та протизапальних цитокінів у хворих на ГГВ та ХГВ пов’язана з генотипом вірусу.

Визначення типу імунологічного реагування у хворих з НВV-інфекцією з різними генотипами вірусу може передбачати клінічний перебіг хвороби, прогнозувати можливу хронізацію процесу, визначати подальшу тактику ведення таких хворих. Визначення нормореактивного та гіперреактивного типів імунного реагування у хворих на ГГВ свідчать про гладкий перебіг хвороби з відсутністю затримки одужання та хронізації, а гіпореактивний та дисоціативний типи імунної відповіді дають підстави передбачати можливий затяжний перебіг та хронізацію процесу при ГГВ. Дисоціативний та гіпореактивний типи імунного реагування у хворих на ХГВ вказують на хвилеподібний перебіг хвороби з частими періодами біохімічного загострення, які частіше спостерігаються у пацієнтів, інфікованих генотипом А.

Одержані результати доводять доцільність на сучасному етапі комплексного обстеження та динамічного спостереження за хворими з НВV-інфекцією, що зумовлено впливом генетичної структури вірусу на складні механізми імунопатогенезу хвороби.

Ключові слова: гострий гепатит В, хронічний гепатит В, генетична гетерогенність, цитокіни.

Резюме

Тимкович М.А. Генетическая гетерогенность НВV и её влияние на иммунопатогенез и течение НВV-инфекции. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата медицинских наук по специальности 14.01.13 – инфекционные болезни. – ГУ “Институт эпидемиологии и инфекционных болезней имени Л.В. Громашевского АМН Украины”, Киев, 2008.

В диссертации изложены результаты клинико-биохимических, генодиагностических и иммунологических исследований 155 больных острым и хроническим гепатитом В. У этих больных установлено генетическую гетерогенность вируса: выявлено два генотипа – D и А и два геноварианта генотипа D (I, I I). У больных ОГВ доминирующим является генотип D, тогда как у пациентов с ХГВ генотипы А и D встречались с одинаковой частотой. Как у больных с ОГВ, так и ХГВ установлено доминирование I геноварианта генотипа D НВV. Сопоставлены клинические проявления острого и хронического ГВ в зависимости от генетической гетерогенности HBV. Активация провоспалительных и противовоспалительных цитокинов связана с генотипом вируса.

Определение типа иммунологического реагирования организма у больных с НВV-инфекцией с разными генотипами вируса прогнозирует клиническое течение, хронизацию процесса, определяет дальнейшую тактику наблюдения за больными. Установление нормореактивного и гиперреактивного типов иммунологического реагирования свидетельствует о гладком течении болезни с отсутствием задержки выздоровления и хронизации, а гипореактивный и дисоциативный типы дают основания прогнозировать затяжное течение и хронизацию процесса при ОГВ. Дисоциативный и гипореактивный типы иммунологического реагирования у больных с ХГВ свидетельствуют о волнообразном течении болезни с частыми периодами биохимического обострения.

Полученные результаты подтверждают целесообразность на современном этапе комплексного обследования больных с НВV-инфекцией, что обусловлено влиянием генетической структуры вируса на сложные механизмы иммунопатогенеза болезни.

Ключевые слова: острый гепатит В, хронический гепатит В, генетическая гетерогенность, цитокины.

Annotation

Tymkovych M.A. Genetic heterogenics of HBV and its influence on immunopathogenesis and HBV-infection running. – Manuscript.

Thesis for receiving the scientific degree of the Candidate of Medical Sciences by the specialty 14.01.13 – infectionous diseases – “Institute of Epidemiology and Infectionous Diseases named after L.V. Hromashevsky of AMS” of Ukraine, 2008.

The thesis contains the results of clinico-biochemic, genodiagnostic and immunological researches of 155 patients ill with acute and chronic hepatitis B. Among these patients there it was established genetic virus heterogenics: it was established two genotypes – D and A along with two genovariants (I, II) of the AV virus genotype D to be observed in these patients. Genotype D is dominant in patients with AHB, whereas genotypes A and D were observed with almost the same frequency in the patients with CHB. It was established the I genovariant of genotype D to be dominating both in patients ill with AHB and CHB. The clinical displays of acute and chronic HB depending on HBV genetic heterogenics were compared.

The establishment of the immunologic reaction type in the patients with HBV-infection with different genotypes of the virus allows to foresee the clinical running of the disease, forecast possible chronization of the process, establish further tactics of such patients treatment. The establishment of norm-reactive and hyperreactive types of the immune reaction in the patients with AHB testifies about the sooth disease running with the absence of recovery and chronization delay, and hyporeactive and disociative types of the immune response give the basis to foresee the possible prolonged running and process chronization with AHB. The disociative and hyporeactive types of immune reaction in the patients with CHB point to wave-like disease running with frequent periods of biochemic acuteness which are more often observed in patients infected with genotype A.

Key words: acute hepatitis B, chronic hepatitis B, genetic heterogenics, cytokines.

Характеристики

Список файлов реферата