61223 (674187), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Виконати вирок доручили сербу генерал-поручику Петру Текелію. 25 травня з фортеці Святої Єлизавети (тепер м. Кіровоград) до Запорізьких Вольностей. 4 червня Текелій з піхотним Орловським полком під командою полковника Язикова й кіннотою під командою барона Розена підійшли до Січі, зайняли передмістя Гасан-Башу й наблизилися до Новосіченського ретраншементу. Запорожці не очікували нападу. Тому барон Розен полонив вартових без особливих зусиль. Водночас полковник Язиков розставив вартових по вулицях Січі, однак кошовий зі старшиною та понад 3 тис. запорожців встигли зачинитися у Внутрішньому Коші. Текелій відрядив до них полковника Мисюрева, щоб оголосити волю Катерини ІІ про скасування Війська Запорізького та примусити П. Калнишевського не чинити опору.
Кошовий довго не впускав до себе російського посланця. Запорожці сперечалися, як бути далі. Більшість вимагала, щоб П.Калнишевський дав команду відбиватися. Однак той не вірив в успіх. Остаточно схилила шальки терезів промова отця Володимира Сокальського, який засудив пролиття православної крові. Згодом вся запорізька старшина – кошовий отаман Калнишевський, військовий писар Глоба, військовий суддя Головатий – вийшла назустріч росіянам й була відразу заарештована. Чотири ж піхотні роти зайняли всі укріплення Коша. Російські караули з`явилися біля запорізького військового, казенного й порохового погребів. Усі козацькі клейноди, зброю, гарматний арсенал згодом вивезли геть.
Так тихо й без бою припинила своє існування остання Запорізька Січ. Калнишевський та його найближчі соратники – поплатилися за свою вірність особистою свободою. Їх безжалісно запроторили на заслання. Найважче довелося кошовому. Він опинився на Соловках.
отаман калнишевський господарювання запорізький січ
Соловецька обитель
З початком XVIII ст. завдяки реформам царя Петра І за Соловецьким монастирем остаточно закріплюється слава найсуворішої тюрми Російської імперії, де утримувалися політичні в’язні та релігійні дисиденти.
Отака найсуворіша в’язниця Російської імперії стала останньою обителлю кошового П. Калнишевського. Не лише за життя, але й багато десятиліть після його смерті нікому в Україні не було відомо, де він провів останні роки й де його могила. Про це не знали навіть родичі Калнишевського Вертильки. Тільки в народних думах по Україні співалося, що кошового тримають десь на Дону.
Довічно ув’язнити П. Калнишевського на Соловках, а Головатого і Глобу заслати до Сибіру запропонував Катерині ІІ Г.Потьомкін. після арешту 4 червня 1775 р. П. Калнишевського під конвоєм повезли до Москви, де тримали в конторі військової колегії, на чолі якої стояв Г.Потьомкін. До 8 червня імператриця затвердила вирок, і 25 червня кошового в супроводі семи конвоїрів було спроваджено до Архангельська, куди він прибув одинадцятого липня. Для відправки в’язня на Соловецькі острови найняли корабель купця Ворохіна. Небезпечна подорож Білим морем затягнулася аж до 29 липня: судно двічі натрапляло на мілину, зазнало пошкоджень, було нашвидкуруч відремонтовано. Зрештою тільки 30 липня 1776 р. архімандрит соловецького монастиря Досифей відзвітував про прийняття «государевого злочинця».
За деякими свідченнями, П. Калнишевського спочатку помістили в один з казематів Головленківської в’язниці, розташований у Архангельській вежі. Приміщення це (каземат №15?) було вологим, і під час дощу вода, мов крізь решето, потрапляла до нього. Втративши терпіння, кошовий поскаржився архімандритові, що одяг від надмірної вологи на ньому вже зотлів. Лише в жовтні 1779 р. йому дозволили власним коштом найняти робітників для полагодження даху. Близько 1788 р. П. Калнишевського перевели спершу в келію №15, потім в келію №14, яка, ймовірно, містилася в Прядильній вежі.
Однак є свідчення про ймовірне перебування останнього кошового в Білій вежі, поблизу монастирського млина й добудови під назвою Сушило.
Харчувалися в’язні тією самою їжею, що й монастирські ченці. Раціон поділявся за трьома рангами: страви верхньої трапези подавали вищому духовенству монастиря та знатним в’язням, їжею нижньої трапези годували ченців, послушників та звичайних в’язнів, а тим, що готувалося на кухні поза Трапезною палатою, харчувалися робітні люди й ув’язнені найнижчого рангу.
Кошового утримували як знатного в’язня, адже на його потреби урядом було передбачено коштів з розрахунку 1 рубль на день, або більше 360 рублів на рік. Не завжди ці кошти привласнювалися наглядачами, адже П.Калнишевський мав можливість заощадити досить значну суму, щоб робити щедрі подарунки монастирю або наймати робітників для полагодження даху своєї келії. П. Калнишевського постійно охороняло чотири солдати з офіцером, хоча інших ув’язнених – по двоє конвоїрів.
Лише тричі на рік: на Пасху, Преображення та Різдво, його виводили з келії, напевно, для участі в церковних святах і для обіду в трапезній. Поморські рибалки бачили цього «казацького отамана» під час виходу до трапезної, і ось які спомини вони про нього залишили: «Зросту середнього, старий на вигляд, сивувате обсічене волосся; видно, що довго сидів. Борода не довга, біла… Говорив він не так чисто, як по-російськи». Петро Калнишевський був одягнений у китайчатий синій «сюртук» з олов`яними ґудзиками в два ряди або в червоний кармазин. Завжди розмовляв українською мовою, як це видно зі свідчень рибалок. Поводився смиренно й набожно, чим здобув повагу чернецтва. Та найбільшої шани з боку духовенства він зажив щедрими подарунками монастирю. У 1794 р. пожертвував Спасо-Преображенському собору запрестольного хреста вагою більше 30-ти фунтів, виготовленого зі срібла, а своє звільнення відзначив подарунком оздобленого сріблом з позолотою Євангелія, вага однієї оправи якого перевищувала два пуди.
Незабаром після того, як у 1801 р. новим російським царем став Олександр І, було оголошено загальну амністію. 2 квітня ухвалили звільнити двох соловецьких в’язнів - поляка Єлєнського й запорізького кошового Калнишевського. 4 травня архімандрит Іона оголосив Калнишевському про монаршу волю. Однак він відмовився залишати монастир, вказавши у своєму «проханні» на царське ім`я: «не можу озважитися йти в дорогу таку далеку, а вирішив залишок днів моїх присвятити служінню Єдиному Богу у цьому блаженному усамітненні, до якого за двадцять п’ять років звик я остаточно…»
Архімандрит, побачивши поважного старця в трапезній одного разу, не втримався, щоб сказати: «Древній ти, землею пахнеш». Помер Калнишевський незабаром по звільненню, 31 жовтня, за старим стилем, 1803 р. Чернецька братія поховала його на почесному місці – на південному подвір`ї Спасо-Преображенського собору. У 1856 р. за наказом настоятеля монастиря на могилі П. Калнишевського встановили плиту, викарбувавши в епітафії короткий нарис життя кошового.
Список використаної літератури
-
Владислав Грибовський Петро Калнишевський Київ 2007
Размещено на Allbest.ru
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
