60867 (674007), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

З відповідей спартанців можна скласти уявлення про ті правила поведінки, яких вони дотримувалися. З дитячих років спартанці привчалися без особливої необхідності не висловлювати своїх суджень і говорити тільки те, що потрібно.

Багато уваги в Спарті приділяли хоровому співу. Спартанські пісні були мужні, прості й не мистецькі, але разом з тим серйозні і повчальні. Вони прославляли полеглих за Спарту, гудили боягузів і призивали до подвигу. От, наприклад, одна зі спартанських пісень. Хор стариків починав: «Колись ми були молоді й хоробрі!» Старим відповідав хор чоловіків: «Тепер хоробрі ми! Спробуй, якщо хочеш!» Дитячий хор підхоплював: «А ми згодом хоробріше всіх вас будемо!»

Високо цінувалася в Спарті музика. У бій спартанці йшли під звуки флейт. Спартанський поет говорить: «Гарна музика діє на душу не менше, ніж зброя».

Коли юнаки ставали воїнами, строгість їхнього виховання трохи зм'якшувалася. Їм дозволяли стежити за красою плаття, волосся й зброї. Перед боєм юнаки намагалися особливо ретельно прикрасити себе: вони надягали багряні плащі, прикрашали голови вінками, розчісували волосся і змащували його маслом пам'ятаючи вислів Лікурга: «Волосся гарних робить гарніше, потворних – ще потворніше».

У походах гімнастичні вправи молоді були не такими важкими, та й в іншому життя було легше. Спартанцям війна здавалася відпочинком у порівнянні з нескінченними вправами мирного часу.

Коли військо вишиковувалося перед битвою, цар приносив жертву богам і наказував всім воїнам надягти вінки. Під звуки флейт починалася військова пісня. Величне й урочисте видовище представляла шеренга людей, що крокували в такт музиці. Ряди були зімкнуті, нічиє серце не завмирало від страху, вони йшли назустріч небезпеці з піснею, спокійно й весело. Поруч із царем ішов воїн, що переміг на останніх Олімпійських іграх.

Розповідають, що одному спартанцеві пропонували велику суму за те, щоб він здався й уступив своєму суперникові честь перемоги на Олімпійських іграх. Коли він не прийняв грошей і після важкої боротьби здобув перемогу, його запитали: «Яка тобі користь від твоєї перемоги, що ти заради неї відмовився від можливості стати багатою людиною?»

– «У бою я піду поруч із царем поперед війська», – гордо відповів переможець.

Обернувши ворога на втечу, спартанці його переслідували недовго і незабаром поверталися. Їм здавалося низьким і невартим рубати й убивати ворогів, що відступали. Цей звичай був не тільки великодушним, але й корисним, тому що вороже військо, знаючи, що вбивають лише тих, хто чинить опір, часто воліло тікати, а не боротися.

За задумом Лікурга, виховання спартанця не закінчувалося в той момент, коли він ставав дорослим. І зрілі люди повинні були жити так, як приписував звичай. Спарта була схожа на табір, де був встановлений строго певний спосіб життя для кожного. Якщо спартанцям не давалося ніяких інших доручень, вони дивилися за дітьми, учили їх чому-небудь або самі вчилися в стариків.

У спартанців було багато вільного часу, тому що займатися ремеслами або іншою корисною працею їм було строго заборонено. Бесіди один з одним, танці, ігри, полювання, пісні й гімнастичні вправи поглинали все дозвілля спартанців, коли вони не були зайняті війною.

Коли один спартанець, побувавши в Афінах, довідався, що там засудили людину за ледарство, він попросив показати йому засудженого за любов до волі. Так глибоко спартанці нехтували всякою працею, що небажання працювати вони називали «любов'ю до волі».

Спартанці могли жити безтурботно, тому що землю за них обробляли ілоти. Так як ілотів було значно більше, ніж самих спартанців, то спартанці постійно побоювалися повстань. Щоб попередити повстання ілотів, і були засновані так звані криптії (слово «криптія» по-грецьки значить «таємна»). Це дало підставу обвинувачувати Лікурга в жорстокості й несправедливості. Криптія полягала в наступному. Час від часу ефори посилали за місто юнаків, озброєних кинджалами. Вдень молоді люди ховалися, а вночі виходили на дорогу й убивали ілотів. Щоб надати цим мерзенним убивствам вид законності, ефори, посідаючи на посаду, оголошували ілотам війну. Іноді вони направляли великі загони юнаків у села, щоб раптовим нападом знищувати найдужчих і сміливих ілотів.

Розповідають, що один раз спартанці дали двом тисячам добірних ілотів волю. Радісні, надягши вінки, обходили ілоти храми, щоб скласти подяку богам за раптове щастя. Але вночі всі вони зникли, і ніхто не міг розповісти, яким чином вони загинули.

Взагалі спартанці поводилися з ілотами вкрай жорстоко. Іноді вони навмисно змушували ілотів пити нерозбавлене вино, щоб, довівши їх до стану сп'яніння, показати юнакам, який жахливий порок пияцтва. Ілотам під погрозою страшних покарань було заборонено співати пісні вільних. Правильно підмітили греки, що якщо вільний у Спарті найбільш вільний, то раб тут перебуває в найбільш рабському стані.

Крім викладених законів, що встановлюють помірність, збереження тілесного здоров'я, презирство до всякого роду небезпек, існували ще й інші постанови, безпосередньо стрямовані на виховання зі спартанців воїнів і хоробрих чоловіків.

Перебування у військовому таборі вважалося святом. Тут суворість домашнього життя отримувала деяке полегшення й жилося трохи вільніше. Багряний одяг, що носиться спартанцями на війні, вінки, якими вони прикрашалися, вступаючи в бій, звуки флейт і пісень, що супроводжували їх при наступі на ворога, – усе це надавало страшній колись війні веселий урочистий характер.

Хоробрі воїни, що загинули на полі бою, захоронялись увінчані лавровими вінками. Ще почеснішим було поховання у багряному одязі; імена вказувалися тільки на могилках загиблих у бою. Боягуз же карався образливою ганьбою. Хто тікав з поля бою або виходив зі строю, той втрачав право брати участь у гімнастичних іграх, в сиссітіях, не смів ні купувати, ні продавати, одним словом, у всьому виставлявся на загальне презирство й ганьбу.

Тому матері подаючи щит давали настанову своїм синам: «З ним або на ньому». «З ним» - означало, очікую твого повернення з перемогою. «На ньому» - означало, нехай краще тебе принесуть мертвим, ніж ти побіжиш із поля бою й повернешся в безславності.

Така самобутність в натурі й освіті, яку підтримували закони Лікурга, ще більше підсилювала протилежність між спартанцями й усіма іншими еллінами, вела до ще більшої відчуженості природного характеру спартансько-дорійського племені. Тому, хоча і вказують на Лікургів закон, за яким жоден іноземець не міг залишатися в Спарті довше необхідного часу й не мав права довго жити поза батьківщиною, очевидно, що це був просто звичай, що випливав із самої сутності речей.

Природна суворість Спарти вже сама по собі віддаляла від неї іноземця, і якщо що й могло притягувати його туди, так це тільки одна допитливість. Для спартанця ж будь-яка країна не могла мати ніякої принадності, тому що там він зустрічав чужі йому звичаї й умови життя, до яких він привчався із самого дитинства ставитися не інакше, як із презирством.

Коли найважливіші із законів Лікурга ввійшли в життя, він скликав усіх громадян на народні збори. Законодавець сказав, що для того, щоб зробити всіх щасливими він повинен провести ще одну, саме головну зміну. Для цього потрібно ще раз відвідати Дельфійський оракул, і тому Лікург попросив геронтів і всіх громадян дати клятву не змінювати нічого в законах до його повернення. Усі заприсяглися, і Лікург виїхав у Дельфи. Оракул повідомив, що закони його прекрасні й що доти, поки Спарта буде вірна цим законам, вона буде процвітати й панувати над іншими державами.

Пославши це прорікання на батьківщину, Лікург вирішив добровільно вмерти, щоб не дати можливості співгромадянам коли-небудь змінити його закони. Адже вони обіцяли не проводити ніяких реформ до його повернення. Лікург був саме в тих роках (йому було близько 85 років), коли, на думку древніх, можна ще жити, але добре й умерти, особливо тому, у кого всі бажання вже здійснилися.

Лікург вважав, що смерть суспільного діяча повинна бути корисною державі. Кончина повинна бути гідним завершенням життя. Попрощавшись із друзями й сином, Лікург відмовився приймати їжу і незабаром помер від голоду. Він боявся, що його останки перенесуть у Спарту і громадяни будуть вважати себе вільними від клятви. Тому перед смертю він розпорядився спалити його труп і кинути попіл у море.

Надії не обдурили Лікурга. Поки Спарта дотримувалася його законів, протягом декількох сторіч, вона залишалася однією з найдужчих держав Греції. Занепад законів Лікурга відбувається наприкінці V ст. до н.е., в царство Агіда (426 р. до н.е.), при якому у Спарту разом із золотом і сріблом проникли користь і майнова нерівність, що зруйнували лад суспільства, який був підпорядкований інтересам держави. Законам Лікурга був нанесений смертельний удар.

Прадавня Спарта – зразок аристократичної військово-табірної держави, яка з метою придушення величезної маси підневільного населення (ілотів) штучно стримувала розвиток приватної власності й безуспішно намагалася зберегти рівність серед самих спартіатів.

Спарту не даремно вважають самою дивною державою Прадавньої Еллади: ця репутація міцно закріпилася за нею ще в стародавніх греків. Одні дивилися на спартанську державу з неприхованим захопленням, інші ж таврували порядки, що панували в ній, вважаючи їх дурними й навіть аморальними. І, проте, саме Спарта, воєнізована, закрита й законослухняна, стала зразком ідеальної держави, придуманої Платоном, уродженцем вічного суперника Спарти — демократичних Афін.

Грецькі історики приписували Лікургу всі закони, що існували в древній Спарті в епоху її розквіту. Але насправді вони були прийняті набагато пізніше і, звичайно, не завдяки діяльності якого-небудь мудрого законодавця, а в результаті боротьби бідняків за свої права. Грецькі історики підкреслювали позитивні сторони спартанського способу життя, вважаючи, що тільки після смерті Лікурга спартанці перейшли до паразитичного існування, живучи за рахунок чужої праці. Насправді суворі закони, приписувані Лікургу, із самого початку встановлювали для спартанців порядки, необхідні для того, щоб тримати ілотів у постійному страху.

Спартанський державний устрій греки називали звичним їм терміном олігархія, хоча ближче всіх до істини був «батько історії» Геродот, який писав про пануючу в Спарті «деспотію закону». І лише зовсім недавно було знайдено, як видається, правильне визначення. Його дав дослідник спартанського феномена Ю.В.Андрєєв, що визначив спартанську державність як одну із самих ранніх форм тоталітарної держави. Так, державний контроль перетворився в адміністративний диктат, ефорат з демократичної диктатури - у диктатуру без демократії, рівність наділів і перебуючих на них ілотів привела до відчуження спартіатів від своїх господарств і перетворила їх у простий додаток до цих наділів. Найжорстокіша регламентація всього життя мала, як наслідок, знеособлення й нівелювання особистості, і держава асимілювала в собі й суспільство, й усіх його індивідів. Ціною консолідації спартанського суспільства стало обмеження цивільних прав і придушення свобод особи.

Найбільший спадок Спарта залишила у військовій справі. Дисципліна необхідний елемент будь-якої сучасної армії. Бойовий стрій спартанців — попередник фаланги армії Олександра Македонського, а також далекий родич сучасного розгорнутого ланцюга піхоти.

Значний вплив Спарта спричинила і на гуманітарні сфери людського життя. Відвага трьохсот спартанців у битві при Фермопілах була темою для багатьох літературних творів, сучасних кінострічок.

Характеристики

Список файлов реферата