60671 (673896), страница 3
Текст из файла (страница 3)
3. Порівняльна характеристика діяльностей Петлюри і Винниченка
Порівняння життєвих шляхів Винниченка і Петлюри, оцінка вкладу кожного з них у визвольні змагання українства має певною мірою умовний характер. В даному випадку йдеться про діячів, які внесли різний не за обсягом, а за характером праці в конкретних умовах вклад у загальну справу. З першої половини ХХ століття перед нами постає яскрава постать Володимира Винниченка — одного з визначних інтелектуалів українства. Але розгляд багатющого художнього та наукового спадку цієї багатогранної креативної натури має поєднуватись з висвітленням її видатної громадсько-політичної діяльності. Адже він, за словами М. Жулинського, був «художником, розіп’ятим на хресті політики». Вже під час навчання в Київському університеті став активним діячем українського революційного руху. Виключений в 1902 році з університету за агітацію серед студентів, а потім кинутий у в’язницю, Винниченко після виходу на свободу поринає у вир суспільно-політичної діяльності, зокрема, гуртує тогочасну молодь для боротьби за українську справу. На з’їзді РУПу в 1904 році він знайомиться з Петлюрою і залучає його до співпраці у щомісячнику «Селянин». Хоча в їх доволі теплих стосунках ініціатива належала все ж Винниченку, обидва відігравали активну роль у заснуванні в 1905 році УСДРП. Винниченко став членом її Центрального комітету, а Петлюра — завідувачем партійного видавництва.
Новий етап їхньої співпраці розпочався у 1917 році. Винниченко тоді перебував на гребені революційної хвилі — легітимний заступник голови Української Центральної Ради, керівник першого національного уряду — Генерального Секретаріату, автор і співавтор знаменитих універсалів Ради, Конституції Української Народної Республіки, голова Директорії. Він був одним із тих, хто формував і здійснював політику відродженої держави, активно боровся за здійснення віковічних прагнень українства, хоча й допускав прорахунки на своєму нелегкому життєвому шляху в пошуках оптимального поєднання національних і соціальних чинників визвольних змагань. Саме в такому сполученні бачив Винниченко запоруку успіху революційної боротьби. Потрапляючи в різні, нерідко непередбачувані, а часом карколомні ситуації, він завжди, нехтуючи особистою безпекою, піклувався про інтереси народу, намагався вирішувати відповідно до свого бачення нагальні проблеми українства.
Зокрема, він обстоював необхідність мати власні збройні сили для захисту завоювань народу. Конкретні ж пропозиції щодо їх характеру і навіть назви значною мірою обумовлювалися тодішніми обставинами. Зокрема, йшлося про необхідність мати не кастову, відірвану від народу мілітаристську силу, а невіддільне від нього і підконтрольне йому армійське формування, яке б спиралось на підтримку широкого загалу.
Факти свідчать про значний внесок і Симона Петлюри в справу визволення свого народу. Включившись в боротьбу за незалежну і вільну Україну, в тому числі під час селянських бунтів 1902 року, незважаючи на поневіряння та переслідування царських властей, він виступав на захист свого народу. Не обминула його й типова для того часу ілюзорна віра в можливість використати для народної справи допомогу держав, до складу яких входили тоді українські землі. Петлюра вів плідну публіцистичну діяльність. Його перу належать 125 есе, присвячених українській культурі, численні статті, виступи, документи з питань боротьби за свободу українського народу. Як прихильника в першу чергу національних чинників визволення Симона Петлюру після Лютневої революції обирають головою Українського військово-революційного комітету Західного фронту, де він перебував на службі спочатку санітаром, а потім функціонером «Союза земств и городов». Зазначимо принагідно, що земські зв’язки і в майбутньому використовувались Петлюрою в інтересах революційної боротьби. В травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві, куди він прибув в якості делегата від Західного фронту, його обирають головою Українського Військового Генерального Комітету, а в червні призначають Генеральним секретарем військових справ. Такий перебіг життєвого шляху пов’язаний, звичайно, з попередньою активною революційною діяльністю, про яку добре знав його соратник Винниченко. Як керівник Генерального секретаріату він сприяв цьому призначенню, зокрема, з огляду на певні зв’язки Петлюри з військовими.
Хоча їхні особисті відносини, революційна співпраця не виключали розбіжностей позицій з деяких питань і взаємної критики, бо на першому місці і в одного і в другого були інтереси боротьби за народну справу. Політичні та державницькі структури, в яких вони співпрацювали, обидва розглядали не як якісь сімейні чи кланові угруповання для задоволення особистих прагнень, а як революційні організації, де взаємовідносини будуються на основі захисту українства.
Петлюрі випала нелегка ноша активної участі в створенні українських збройних сил, безпосереднього керівництва їх бойовими діями, важкого пошуку можливостей протистояти, іноді майже в безвихідних ситуаціях, агресивним підступам тих сил, які не могли змиритись з існуванням української національної державності. Організатор і командир Гайдамацького коша Слобідської України, член, а з лютого 1919 року, після від’їзду Винниченка за кордон, — голова Директорії й одночасно Головний отаман української армії, в найважчий для Української революції час він перебуває у вирі боротьби. Посада і бойова обстановка вимагали від нього специфічних дій, в тому числі й з огляду на одноосібний характер воєнного командування, притаманного військовим керівникам піклування про виховання у підлеглих патріотизму, відданості армії, дисциплінованості, фронтової виучки, готовності до силового фізичного протиборства з супротивником, до самопожертви. Саме цьому мали служити паради та урочисті огляди військ, відповідне матеріально-технічне забезпечення, створення одностроїв, за «захоплення» якими Петлюру не раз аж надто емоційно критикували. Але він мужньо ніс «свій хрест», до останнього дня намагався служити Україні.
Обстановка ж, як правило, була грозовою. Вже в кінці 1917 — на початку 1918 року розпочалась війна між УНР і радянською Росією. При цьому не керівники УНР направляли ультиматум Раднаркому з погрозою розпочати воєнні дії, а навпаки. Не війська УНР вторглись в російські землі, а війська Раднаркому пішли в Україну, до речі всупереч пересторогам українських більшовиків. Піддаючи, і не безпідставно, критиці дії українських державних та військових провідників, у тому числі й Петлюри, у зв’язку з воєнними поразками, слід зважати на те, що воєнна ситуація була не на користь УНР. Вона не мала розбудованої армії, відповідної інфраструктури, стрункої системи командування, стратегії та тактики оборони краю. І головна причина такого стану полягала не в розбіжності поглядів або особистих якостях чи помилках тогочасного українського керівництва, хоча вони дійсно мали місце. Історія не відвела тоді для розбудови армії необхідного часу, умов і матеріальних засобів. Адже створене в червні 1917 року Генеральне секретарство військових справ було невдовзі скасоване на вимогу Тимчасового уряду. Українізовані військові частини, воєнізовані громадські структури були, таким чином, позбавлені національного керівництва, не становили єдиного цілого, залишаючись у складі і підпорядкуванні командування російської армії. Відновлене тільки на початку листопада Генеральне секретарство військових справ на чолі з Симоном Петлюрою намагалось надолужити втрачене. Але часу та й відповідних можливостей для цього вже не було.
Крім вторгнення радянських військ, агресію з південного заходу здійснила Румунія, яка в листопаді 1918 року захопила українські землі Буковини та Ізмаїльщини всупереч волі їх мешканців, здійснювала щодо них масові грабежі та переслідування. Ця брутальна загарбницька політика викликала масовий спротив в окупованих українських землях, зокрема в Хотинському, Акерманському, Сорочинському повітах. Так, 23 січня 1919 року в Хотинському повіті Бессарабії вибухнуло антирумунське повстання, учасники якого за три дні звільнили всю окуповану територію. Очолювана Винниченком Директорія і керована Головним отаманом Петлюрою армія УНР через складне воєнне і міжнародне становище не подали їм допомогу, але все ж змогли переправити певну кількість зброї. Окупанти жорстоко розправились з непокірними українцями: спалили десятки сіл, які потім артилерія зрівняла з землею разом з мешканцями. Понад 50 тисяч біженців змушені були втікати через Дністер на територію УНР, керівництво якої виділило спеціальні кошти для допомоги нещасним.
Польща з листопада того ж року розпочала військові дії проти галицьких українців. Кривава вакханалія озвірілої, як писали сучасники, «лядської дичі» тривала тут декілька років. З південного сходу просувалася білогвардійська армія Денікіна, яка під гаслом відновлення «єдиної і неділимої Російської імперії» громила все українське. Південь окупували французькі війська, які, залишаючи наш край в 1919 році, прихопили з собою «на згадку» майже всі кораблі Чорноморського флоту та так і не повернули їх. Винниченко, Петлюра, інші керівники УНР не раз протестували проти брутальних агресивних дій сусідніх держав, надавали політичну, моральну, матеріальну, фінансову, а якщо обставини сприяли — то й військову підтримку українцям Галичини, Холмщини, Буковини та Закарпаття.
Але здійсненню можливості народу «самому правити самим собою» шляхом українізації всього суспільного життя перешкоджали агресивні дії сусідів. Природні для будь-якого демократичного процесу дискусії і суперечки між різними українськими політичними силами та керівними діячами УНР, в тому числі Винниченком і Петлюрою, щодо шляхів подальшого розвитку революції та форм державного устрою не супроводжувались силовими протистояннями. Та й національні утворення до них не прагнули. Більше того, коли обставини унеможливили здійснення запропонованих ідей, Винниченко пішов у відставку з поста голови Директорії, тим самим давши шанс прихильникам дещо іншого підходу на чолі з Петлюрою практично довести життєвість їхніх позицій. Але втручання іноземних держав завадило здійснити і їх.
Перебіг цих історичних подій підтвердив стару як світ істину — без міцної армії не можна зберегти державу. Адже сила збройних сил виявляється не тільки на полях битв, а ще до початку війни, в самому їх існуванні та високій боєздатності, яку треба постійно демонструвати. Своєю очевидною для всіх потужністю військо має застерігати потенційних ворогів від початку агресії: нападете — будете биті. На жаль, Винниченку, Петлюрі та іншим провідникам Української революції історія не відвела ні часу, ні можливостей для створення такої армії.
Відіграла свою негативну роль і відсутність підготовлених військовиків. Сам Головний отаман належної військової підготовки не мав. Сяк-так опанувавши в ході боїв воєнну тактику на рівні полку, він неспроможний був керувати оперативними діями в масштабах більш крупних з’єднань і виробляти та здійснювати стратегію всієї воєнної кампанії. Не вдалося перебороти й відцентрові тенденції та налагодити необхідну дисципліну в самій армії. Командири військових частин, місцеві отамани нерідко не виконували одержаних наказів, діяли на власний розсуд, вчиняли свавільні дії, грабежі та погроми. Не дала бажаного результату і спроба Петлюри заручитися підтримкою Польщі. Укладені з нею в квітні 1920 року політична і воєнна конвенції не допомогли зберегти УНР. Більше того, принесення в жертву західноукраїнських земель, які передавались за цією угодою новому союзнику, викликало розкол в українстві.
Життя і діяльність цих широко знаних українських діячів, їх досягнення, помилки і невдачі є невід’ємною складовою історичної спадщини нашого народу.
Висновки
Велич людини і пам'ять про неї визначається її ділами. Все життя Симона Петлюра до останньої миті було віддане боротьбі за єдність і самостійність українського народу. Постать С.Петлюра невід`ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя і справедливості. Це забезпечило йому видатне місце не тільки в українській, а й світовій історії, у нетлінній пам`яті нащадків.
У кожного, хто замислювався над політичною долею Володимира Винниченка, хто аналізував його життєвий шлях, не може не виникнути питання – що змушувало наділену багатьма талантами особистість раз за разом відриватися від художньої творчості, яку він страшенно любив і для якої, здається, народився, і занурюватися в політичне, революційне життя? Адже останнє приносило йому масу прикростей і розчарувань, оберталося справжніми трагедіями.
Він був відрахований з університету, відбував покарання у сумнозвісній Лук’янівській в’язниці, віддавався в солдатчину, потрапив до “психушки”, доводився до самогубства, жив під чужим ім’ям, неодноразово емігрував...
Список використаної літератури
1. В. Марченко. Пам`яті поляглих за державність // Симон Петлюра: вибрані твори та документи. - К., 1994. - С.229.
2. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Мюнхен, 1976. - Т.ІІ. - С.535.
3. "Жадання" (від 26 січня 1920 р.) // С.Петлюра: статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.ІІ. - С.365.
4. С. Петлюра: статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1956. - Т.І. - С.243-244.
5. Косик В. Зовнішня політика Симона Петлюри // Симон Петлюра: статті, замітки, матеріяли. - Збірник студійно-наукової конференції в Парижі. - Мюнхен-Париж, 1980. - С.33.
7. Симон Петлюра. Статті, листи, документи. - Нью-Йорк, 1979. - Т.ІІ. - С.357-358.
8. Солдатенко В. Володимир Винниченко на перехресті соціальних і національних прагнень. – К.: Світогляд, 2005. – С.255.
9. Винниченко В. За об’єднання всіх сил національного колективу // Винниченко В. З політичної публіцистики // Сучасність. . – 2000. – №6. – С.95.
10. Сиваченко Г. Винниченків “конкордизм” у будистському та психоаналітичному дискурсах // Слово і час. – 2000.– №8. – С.21.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
