60637 (673876), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Помітною є роль в історії української преси визначних подій на низах (в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях), де теж розгорталися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.
Ось як сам М. Горбачов формулював завдання преси під час перебудови (в газеті "Правда" в святковому номері на день радянської преси 5 травня 1990 р.):
"Главная тема газеты сегодня - обновление Коммунистической партии и общества, консолидация всех здоровых сил в стране ради торжжества идей перестройки, принципов гуманного, демократического социализма... Долг печати, партийных журналистов - решительнее отказываться от стереотипов, вести открытый, честный диалог с людьми, отклликаться на их житейские нужды и радости".
ХІХ Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі "Про розділення партійної і державної влади". До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і так званою демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільства, на ІІІ з їзді народних депутатів було скасовано.
КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.
Прийнятий в ті ж часи закон СРСР "Про засоби масової інформації (пресу)" встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.
З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.
Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Районні, міські комітети партії чинили шалений опір. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.
25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета "Вільна Україна" виступила з статтею "Узурпатори і узурповані", яка відбивала звинувачення у нібито небажання КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було роглянуто питання "Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області". Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ. Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи "Руху". Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році. Протистояння проходило й по інших численних проблемах та незагоєних ранах, що їх чимало залишилось після періоду комунізації на західноукраїнських землях: ставлення до вояків ОУН-УПА, "дивізійників", тобто ветеранів дивізії "Галичина", до масової депортації галичан до Сибіру, операції "Вісла" по насильницькому переселенню лемків до СРСР, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків (на зразок дій прибалтів у цьому напрямку) тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.
Один з керівників національно-демократичних сил письменник В. Яворівський підкреслював конфліктність ситуації, виступаючи у всесоюзному дискусійному часописі "Собеседник" за 1990, - 21:
"Возможно, в западных областях удастся без скандала разделить фонды на бумагу и типографские мощности между КПУ и Советами".
Як наслідок такої політики, в Стрию, де раніше існувала одна газета з красномовною назвою "Строитель коммунизма", тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна "Голос Стрийщины" та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа "Руху") з полемічною назвою "Голос свободи". В Бусці райком партії взагалі втратив на час контроль над районною газетою, яка була певний час органом тільки райради, де більшість вже мали "рухівці".
Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті "Вільна Україна" почала виходити цілком опозиційно налаштована "За вільну Україну", в Івано-Франковську почала виходити "Галичина" як орган облради поруч з комуністичною "Прикарпатська правда".
Ситуація подекуди складалася надзвичайна, з втручанням міліції, прокуратури. Тверезі політики не завжди брали верх над вибухами емоцій. Тому, наприклад, редактор дрогобицької міськрайонної газети І. Тихий підкреслював:
"Я за то, чтобы в данной ситуации "Радянське слово" стала независимым изданием, чтобы не растаскивать ее по политическим сусекам" (див. "Экономика и жизнь", 1990, - 19, с. 21).
Вже після ХХVIII (останнього) з'їзду КПРС співробітники цієї редакції припинили своє членство в партії. Так само вчинили майже всі працівники ЗМІ Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Волині, і це переконливо доводить дійсну ціну як їхніх комуністичних переконань, так і "мудрість" кадрової політики та "непорушність" ідейних і організаційних засад КПРС.
На Правобережній Україні всі ці процеси проходили не так емоційно й драматично, більш впорядковано, але в тому ж напрямку: вплив партійних комітетів слабшав, ради поволі перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала на літо 1989 р., і парткоми, і преса розгубилися за браком досвіду: майже 70 років у СРСР не знали, що це таке, і як себе поводити за таких надзвичайних обставин. Подекуди газети підтримували страйкарів, як це було в їх "столиці" Горлівці Донецької області, та визнавали справедливість їхніх вимог, а подекуди, навпаки, ставали на бік парткомів та засуджували руйнівні дії робітників. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-Волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.
Причини втрат позицій партією та її пресою в широких читацьких масах сучасники визначали так:
"Сыграли оппоненты на том, что устал народ ждать каких-то положительных изменений в лучшую сторону (? - авт.) в вопросах обеспечения товарами народного потребления и продовольствием" ("Экономика и жизнь", 1990, - 19, с. 21).
Цим вміло користалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив колишній перший секретар Свердловського обкому партії, член політбюро ЦК КПРС, перший секретар Московського міськкому партії, знятий з усіх посад та призначений заступником міністра будівництва - Б. Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів, і преса радо і щиро надавала сторінки для таких викривальних публікацій. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.. Горбачов, який на той час вже змушений був очолити консервативне крило в партії та радий був завершити розпочату ним перебудову, протистояв цілому блокові сил оновлення, в якому дивним чином об'єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти й анархісти і навіть "чорна сотня". Як з подивом писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.
Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москви нагадувала собою від літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де за цінами, в 30-50 разів вищими від нормальних цін на газети, з-під поли, але на очах у байдужої міліції продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В. Новодворської, Демократичної платформи КПРС В. Шостаковського, десятків інших політичних організацій.
Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети "Правда", в які не дуже поспішали пересічні громадяни, проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення після стільких років застою, волюнтаризму, всевладдя одних і тих же сил і персон.
Все це відбивалося й на обстановці в Україні, однак у Лівобережжі події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а в Правобережжі - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.
Слід зазначити, що з електронних ЗМІ на бік "Руху" та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити ще кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.
Влітку 1991 р. протистояння партійних та антикомуністичних, т. зв. демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.
19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві,, скориставшись відсутністю М. Горбачова (як і в історії із зміщенням М. Хрущова), група високопоставлених чиновників створила так званий "ГКЧП", тобто державний комітет з надзвичайного становища, неконституційно оголосили себе верховною владою в країні, спираючись на хворобу генсека, і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.
Два дні існувала влада "ГКЧП" в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л. Кравчука та були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їх підтримку.
Однак кволість дій членів хунти та, навпаки, рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік "ГКЧП", і серед них газета "Правда", були тимчасово закриті. Подібне сталося й в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета "Радянська Україна", що згодом почала виходити під "перефарбованою" назвою "Демократична Україна".
Українська історіографія про релігійно-конфесійні відносини в УРСР у роки перебудови (1985 - 1991 рр.)
Серед багатьох факторів національно-духовного відродження у роки перебудови особливе місце займав релігійний фактор, оскільки Україна завжди була багатонаціональною державою, а звідси і багатоконфесійною, а її народ, незважаючи на довгі роки релігійного пригнічення, зберіг притаманну йому духовність. Процеси демократизації в Україні у часи перебудови сприяли розширенню прав церкви в суспільстві, спостерігалися помітні зміни громадської думки щодо релігії. У цей час на релігію став утверджуватися погляд як на широкий соціально-культурний феномен. 1989 р. став переломним для української церкви і її ролі у суспільному житті: релігійним організаціям було надано юридичний статус, а більшість конфесій розпочали процес власного відродження.
Вітчизняну історіографію досліджуваного періоду умовно можна поділити на радянську і сучасну, що висвітлюють такі аспекти, як політика радянської влади у сфері релігії, забезпечення свободи совісті, історію конфесійного життя.
Праці радянських науковців з проблеми політики радянської влади у сфері релігії та забезпечення вільного віросповідання несли на собі відбиток тогочасного негативного відношення до релігії, підтримуваного офіційною владою і наукою, а церква замальовувалась як реакційний, антинародний інститут, породжений безправним становищем народних мас у попередніх суспільно-політичних формаціях. Тому майже завжди радянські дослідники підкреслювали "експлуататорську", "реакційну" роль церкви в суспільстві, її "прислужницько-угодницьку" роль - про це згадується у працях І.Андрухіва [1; 2]. Наслідуючи класиків марксизму-ленінізму, автори свідомо нав'язували думку про те, що церква - це негативне явище минулого, і для неї немає місця у комуністичному суспільстві.
Зокрема, А.Мяловицький розкрив роль засобів масової інформації УРСР в атеїстичній пропаганді, показав, яким чином проходив цей процес на сторінках тодішніх газет і журналів, у передачах українського радіо і телебачення. Автор розкритикував працівників ЗМІ за те, що вони не зуміли організувати публіцистично гострих виступів із зреченнями від релігії. Він широко висвітлив атеїстичне виховання підростаючого покоління і при цьому заперечував те, що науковий атеїзм нав'язувався владою [25]. М.Вівчарик у монографії "Колоситься нива дружби" вважав, що релігійні пересуди чинять опір дружбі народів [9]. Також винятково в негативному плані висвітлювала радянська історіографія діяльність протестантських об'єднань, сам протестантизм визнавався "реакційним" за своєю суттю, підкреслювався шкідливий виховний вплив протестантських об'єднань на молодь [23].
Кардинально по-іншому висловлювалися українські дослідники за кордоном, зокрема С.Караванський писав про релігійний бум в СРСР наприкінці 80-х рр. Він згадав, як Кремль спритно позбавив західних критиків фактів про переслідування релігії в СРСР у той час, як і далі підтримувалась атмосфера цькування релігії, атеїзм залишався офіційним світоглядом, продовжували видаватись антирелігійні журнали і не було зроблено жодного послаблення у напрямі легалізації Української Католицької Церкви [16].
У монографії А.Камінського в одному із розділів описано духовне відродження українського народу, церковні справи та організовані структури релігійного життя на тлі боротьби проти панівної в Україні системи татолітарного контролю партії, дарма що частково пом'якшеної [15].
С.Мечник в одній із статей із серії "До положення в СРСР і УРСР" написав, що тодішня політика М.Горбачова мала на меті підпорядкувати всіх християн Російській Православній Церкві під керівництвом патріарха Пімена, котрий був слухняним знаряддям ЦК КПСС. Автор підкреслив, що станом на 1990 р. комуністична влада і далі переслідувала Українську Католицьку і Українську Автокефальну Православні Церкви, яким тоді бракувало інтелектуальних сил, щоб продовжити боротьбу, адже Москва представляла українські церкви не як релігійні, а як націоналістичні [24].
Закордонних колег підтримали і в Україні. Наприклад, М.Левицький ставив питання про тотальну бездуховність, породжену соціалізмом. Можливий вихід із цієї важкої ситуації він бачив у повній деідеологізації школи, заміні соціалістичної моралі християнською. Атеїзм він назвав "коньюнктурною шапкою", яка для багатьох служила прикриттям, а введення у навчальний процес основ християнства - кровною потребою всього загалу суспільства. Дослідник підкреслив, що лише західні області висунули такі радикальні релігійні вимоги, Схід же цього спочатку не зрозумів. Автор згадав і про релігійні секції при студентських товариствах [19].
Л.Лук'яненко вирізняв два чинники релігійної проблеми: перший - страх влади перед більш національно свідомим Заходом і можливістю об'єднання його зі Сходом у їх радикальних вимогах незалежності; другий чинник - незаконна постанова 1946 р. про скасування греко-католицької церкви, через яку люди були виховані в межах російської православної церкви і іншої не знали і не сприймали. Автор підкреслив, що якщо ми хочемо вийти з-під комуністичної диктатури і перейти до демократії, то повинні насамперед виробити в собі повагу до чужого світогляду, оскільки мир між конфесіями можливий тільки в умовах взаємної терпимості [20].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
