60608 (673851), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Але дуже часто князі йшли в бій із куди меншими силами.. У битві з уграми 1097. р. Давид Ізяславич мав 100 вояків, його союзник, половецький хан Боняк, 300, — і з таким військом вони звели успішний бій із мадярами. В 1172. р. князь Михалко пішов на половців зі 100 людьми дружини й 1500 берендичів — і переміг ворога. Данило 1231. р. мав при собі тільки 18 вірних отроків, а в бою під Ярославом 1249. р. на підмогу братові Василькові вислав лишень 20 »вибраних мужів«.
Народне ополчення, воїни, певне значно перевищули числом дружину. На жаль, літописці вдоволяються тільки загальними висловами, що, мовляв, війська було багато, »множество«, а докладних чисел не мають. Для орієнтації можемо навести тільки одну звістку — з московських земель, що, зрештою, в тих часах мали майже такий сам військовий устрій, як Україна. В 1174. р. князь Андрій Боголюбський улаштував перегляд свого війська: »післав позбирати свої вої — ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, біло- зерців, муромців, новгородців і рязанців, перечислив їх, і знайшов їх — 50.000«. Це число, п’ятдесять тисяч війська — де найбільше число, яке стрічаємо в давніх літописах. Ледви чи котрий князь розпоряджався більшою силою дружини і народного ополчення разом.
Київські князі користувалися теж підмогою »чорних клобуків«, турецьких орд, що признавали над собою українську владу. В 1139. р. князь Ярополк стягнув у поход аж 30000 берендичів — число мало ймовірне. Але звичайно чорні клобуки приходили меншими полками. Як ми вже вище бачили, 1172 р. було їх - 1500, в іншому, поході 1183 р. - 2500. В порівнянні з рештою української армії це були значні сили, але ці степовики творили тільки легке військо, виступали стрільцями в передових полках, до бою з колійниками їх не можна було вжити.
У більших боях княже військо, - разом із ополченням та степовими союзниками, — могло доходити навіть до 50000. Але тяжко-озбройні сили, що вирішували битву (дружина й оружники), мабуть, ніколи не виходили поза число кількох тисяч.
Полки
Військо поділялося на полки. Слово »полк« мало кілька різних значінь. Найчастіше воно означало »військо« взагалі: »за мною йде полк із князем без числа«; »розмірили місце між обома полками (військами)«; »врадили не йти полком з ними битися, але припустити їх до себе«. Дальше »полк« означав похід або бій: » на полку тому з Мстиславом ми не були«; »говорять, що киян одних загинуло на тому полку (у бою на Калці) 10000«. Та під полком розуміли и народне ополчення у протилежносте до дружини: »Ізяслав звелів нарядити дружину з полків, а полків не рухати«. Нарешті, »полк« означав відділ війська: »Ізяслав післав до всіх своїх полків, кажучи: »дивіться ж, на мій полк, коли піде мій полк, тоді йдіть і ви«; Ярослав вислав на підмогу Мстиславові Ізяславичеві »галицьких полків п’ять«.
Полк за княжих часів не мав якогось постійного, означеного числа воївників, — був це відділ війська взагалі, раз більший, то знов менший. Літописи означують це словами: »сильний полк«, »великий полк« і под. На жаль, ніде не стрічаємо докладних чисел, із яких можна би зміркувати, кілько людей полк міг у собі містити. Як літописець подає якесь число війська, то не зазначає, що це один полк, чи більше, а говорить загально про дружину, військо й под. Пересічну величину полку можемо означити тільки на основі двох літописних згадок про чужоземні війська на Україні, а саме — половців і угрів. Під 1097. р. читаємо, що половецький хан Боняк під Перемишлем »упорядкував своє військо, — а було Давидового війська 100, а в нього самого 300, і розділив на три полки« — отже половецький полк мав 100 людей. Під 1152. р. літописець говорить, що угорський король привів до Галичини 73 полки. З іншого місця знаємо, що в тих роках угорський король висилав на Україну 10000 війська, отже угорський полк мав яких 140 людей.
Можна здогадуватися, що й українські полки з того часу були таксамо великі, мали по сто до двісті людей. І дійсно — такі невеликі відділи стрічаємо в різних походах: як сказано вище, князь Давид Ізяславич під Перемишлем 1097. р. мав 100 вояків; 1152. р. при Василеві Юрієвичеві було 50 люда дружини; 1172. р. князь Михалко йшов у похід зі 100 переяславцями; 1186. р. князь Всеволод висилає на підмогу 300 людей дружини.
Полки мали звичайно назву від імен князів, полки Ізяславові, рідше від земель — полк київський, полки галицькі.
Полк міг поділятися на менші частини. В бою під Перемишлем хан Боняк поділив був своє військо спершу на три полки по 100 людей, потім іще »сам розділив на дві частини, по 50 на сторону«. Одна така п’ятидесятка під проводом Алтунапи кинулася як-стій на угрів. Самі угри були поділені на заступи. Може, заступ означав пів сотні? Але ніде більше цього терміну не стрічаємо.
На які великі частини поділявся полк, це можна б виснувати В кількосте прапорів та труб і бубнів. В 1216. р. в війську князя Юрія стягів було — 13, труб і бубнів — 60; в війську Ярослава стягів — 17, труб і бубнів — 40. Можна б здогадуватися, що кожний полк мав свій стяг, бубни ж і труби були теж у менших відділах частинах полка. На один прапор приходить середньо 2—4 труби або бубни.
В Галичині в ХІН. в. стяг означав також відділ війська Про це можна доміркуватися з одного місця літопису 1231. р.: »Данило подивився сюди й туди й побачив, що стяг Василька стоїть, добре бореться й угрів жене«. Видко, від назви прапору почали звати стягом відділ війська, — так як пізніше »хоругва« означала і прапор і військову частину.
Військові відзнаки
Із відзнак війська з того часу знаємо прапори, труби та бубни.
Прапор називався — стяг або хоругва. Першої назви вживали від найдавніших часів — вона скандинавського походження (означає дрюк); друга назва появилася в Галичині в XIII ст. і теж повстала під чужим впливом (з готського чи монгольського)
Як виглядали тодішні прапори про це знаємо зі старовинних картин (Кеніґсберґського літопису й »Житія Бориса та Гліба«), де зображене княже військо. Всі рисунки прапорів подібні одні до одних. При кінці дрючка привішене полотно трикутної форми, досить довге; на деяких прапорах є якісь знаки, напр. зорі, місяць. Але переважно вони були без таких знаків. На вершку дрючка було вістря списа або , півмісяць, а під ним китиця кінського волосіння. В описі бою 1169. р. згадано, що вороги »здерли стягову чілку«, — може, це волосіння і звалося «чілка«. На печаті галицького короля Юрія зображений їздець із прапором. Тут полотно прикріплене на дрючку трохи нижче і, здається, воно простокутне. і поділене на три частини.
Княжі прапори відзначалися один від одного хоч барвою, хоч усякими іншими відзнаками, бо по них пізнавали, чиє котре військо. »Де побачимо твій стяг,' там і ми з тобою готові йти«, казали до Ізяслава Мстиславича 1146 р. кияни. Князі Юрієвичі 1149 р. »побачили стяги батька свого«.
Не раз князі вживали прапорів, щоб перехитрити ворога. Так 1096 р. князь Мстислав одному із своїх полків дав прапор Володимира Мономаха, і це зробило велике вражіння на ворогів: »як побачив Олег стяг Володимира, страх спав на нього«.... Так само Ізяслав Мстиславич 1153. р. піддурив галичан: »поставив стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги і він узяв силу бранців«.
На початку бою стяг підіймали над військом, — це був урочистий знак, що битва починається. Це звалося »поставити стяг«: »наші стали перед валом; і поставили стяги свої« (1093. р.); »половці налякалися, — не змогли навіть стяга поставити« (1107 р.); хан Боняк свого союзника князя Давида »поставив під стягом«. Ці вислови можна б розуміти так, що прапор стояв непорушно, був до чогось притверджений, може, вбитий у землю. Знані були ще" й вислови: »в о з волочити стяг«, тобто розпростерти або »напнути стяг«.
Не всі князі пильнували цього лицарського звичаю. Про Андрія Боголюбського літопис оповідає: »бачили, що стяг його не піднятий, бо він не любив пишатися воєнним звичаєм, а похвали шукав в самого Бога« (1149. р.).
Стягу беріг стягов ник. Довкола прапора доходило не раз до завзятої боротьби, бо військо мало обовязок боронити свого знаку, а вороги уважали собі за честь здобути прапор. »Стрільці з обох сторін зударилися, і був бій завзятий, і нашого стяговника порубали, і стягову чілку зі стягу зірвали«, читаємо під 1169 р. »Марцель (угорський воєвода) хоругву свою покинув, і Русь узяла її, і був насміх великий над Марцелем«, оповідає галицький літопис 1208. р. На іншому місці є згадка знову, що »полк Васильків гнав угрів аж до табору, і стяг королевича підрубали« (1232 р.). Ще в іншій битві »підрубали стяг Ярослава й досіклися до другого Ярославського стягу« (1216 р.). Боротьба за прапор все була найважнішою хвилиною в битві.
Хто добув ворожий прапор, той святкував тріумф. Данило, заволодівши Галичем 1236 р. »проголосив перемогу й поставив на німецьких воротах хоругву свою«. Коли ж 1249 р. переміг під Ярославом угорського воєводу Филю, — »хоругву мого пороздирав на шматки«.
Рідше згадують літописи труби та бубни. Труби у нашому війську були вже за ранніх часів. Коли 968 р. печеніги напали на Київ, і городові йшла підмога з Лівобережжя Дніпром на човнах, військо »затрубіло сильно«, міщани крикнули з радощів, і на печенігів спав страх. Труби та бубни давали гасло до походу й до бою. Як виглядали труби, бачимо з літописних картин.
Обоз
Обоз у давніших часах звався »товари« (рідше — товар), від XIII ст. — »стани« (також — стан), або якимось чужостороннім словом »колимаги«.
Коли військо йшло в дальший похід, перед полками йшов наперед обоз. Складався він із возів, що везли харчі, шатра й тяжку зброю. Так Володимир Мономах згадує, що раз заскочили його половці: »ми радо б були з ними побилися, але зброю вислали наперед на підводах (на повозах)«. Підводи, повози, постачало населення, особливо селяни. Цей обов’язок звався »везти повоз«, виводили його ще з часів Володимира Великого.
Часом возами підвозили й військо. В 1146 р. взимку військо Всеволода Святославича в похід до Галичини виправилося на возах та санях. В 1111 р. ранньої весни на половців везли військо саньми й на ріці Хоролі »сані пометаша«.
Тодішні вози мали — то чотири, то двоє коліс. Старовинний тяжкий віз із чотирма колесами, із варязьких часів, зберігся щасливо в багні в Озеберґ у Скандинавії. Подібні вози бачимо і на ілюстраціях літописів. Але в нас уживали й легких возів з двома колесами — як це було в степовиків — візник їхав тоді верхи конем.
Може, на означення такого воза вживали слова »кола« (колеса), — воно часто стрічається в літописах. Такі двоколісниці бачимо на картині половецького табору. Татарські вози називалися »теліги«. На обозові коні була назва — »підводні« (чи поводні) або товарні (1152 р.). Згадуються в літописах сумні коні: »Ізяслав бився над рікою Ніздою, і відняли від нього коні сумні«, — може, це слово утворене від »сума«, »сумка«, — себто торба, міх. Кожне більше військо мало свій окремий обоз.
Харчі звалися »брашно« (пор. борошно-мука). Певно приготовляли їх для походу зарання, бо нераз у степах не можна було знайти ніякої поживи. Данило перед походом 1255 р. уладив для війська лови: »Коли їхав до Грубешова, убито шість кабанів, він сам убив їх три рогатиною, а три його отроки, й дав він м’яса війську на дорогу«.
Коли харчів не було в обозі, висилали військо на »з а життя«, тобто — добувати поживу. Такі »зажитники« мали обов’язки теперішнього постачання. Князі пильнували, щоб військо населення не руйнувало. Володимир Мономах повчає синів: »куди ходите шляхами по землях своїх, не дозволяйте отрокам робити шкоди, ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні у збіжжі, щоб люди вас не проклинали«.
В означеному місці обоз спинявся — на це відомі були вислови: »стати товарами«, »поставити товари«, »стояти товарами«. Місце, де стояв обоз, звалося »товарище.« або »становище«. Вислів »поставити товари« означав упорядкувати, уставити обоз. Обозні вози, здається, уставляли надовкола, щоб забезпечити військо — так, як це пізніше робили запорожці, порядкуючи свій табір. Між возами ставили намети (шатра); »стати шатрами« означає те саме, що стати обозом. Шатро (давніше »шатер«) будували так, що посередині вбивали стовп і на ньому завішували шкіри, чи повстяні тканини. Хто хотів шатро завалити, мусів підрубати »шатерний стовп«. Якийсь рід шатра називався повстниця. Шатра князів бували розміром великі — в них відбувалися наради з дружиною, а то й більші бенкети. Коли обоз на якомусь місці мав залишитися довше, ставили тривкіші будови. Так 1116. р. Володимир Мономах підчас облоги Смоленська »почав ставити істбу (дім) у товарі своїм проти города«, — смоленський князь так налякався того знаку довгої облоги, що як-стій попросив мира.
В обозі військо пробувало перед битвою, тут воно озброювалося, з обозу виходило в бій і по битві знову поверталося до обозу. Біля обозу ставили все сторожу. Тут, залишалися, очевидячки, й люди, що були при підводах, конюхи і т. д. Не раз вороже військо, особливо кіннота, заганялася аж до обозу, й тоді треба було його боронити. Та рідко коли обоз міг устоятися, звичайно діставався в ворожі руки. У степу часом військо боронилося, заставляючись обозовими возами.
Коли обоз переносився на інше місце, то обозовище часом підпалювали. В 1159 р. »Ізяслав зрозумів підступ їх (берендичів), сів на коня й пігнав до їх товарів, побачив, що товарища горять, і вернувся назад«. В 1251. р. ятвя- ги »запалили колимаги, тобто стани свої«.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
