60349 (673674), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Сьогодні спостерігаємо неабияке зацікавлення спадщиною Липинського і на лівому крилі української політичної думки, з боку нових громадсько-політичних середовищ, що підносять прапор Липинського, визнають частково його політичну спадщину та вписують до своєї вироблюваної еклектичної програми його постулати саме сьогодні.

Зацитуймо одного з лідерів цього середовища: «Звертаємо увагу на дуже характерний момент, що в українському політичному світі сьогодні маємо єдину політичну партію (УРДП), яка в собі і навколо себе скупчила людей, що вважають себе спадкоємцями української національної революції і пореволюційного ренесансу і ніхто інший, як ця група, прийняла основні постулати Липинського щодо розбудови держави, класового устрою майбутньої України та ідею національної аристократії у формі національної аристократії робітників і селян — основних продукуючих класів сучасної України».

Пригадавши цьому авторові, що національна аристократія Липинського складається не з одних робітників та селян, скажемо, що не для полеміки ми навели цитату, лише, щоб констатувати, що ця група (УРДП) в пошуках за аргументами в боротьбі з безкласовими ідеями мусіла звернутися ні до кого іншого, тільки до Липинського. Чи не є це найкращий доказ актуальності спадщини Липинського нині, в часі, коли носії безкласових ідей наполегливо готуються до вирішального бою з вільним Західним Світом? А чи ідея солідаризму, якою керується інша українська суспільно-політична течія, не є з арсеналу ідей Липинського, знаних як ідеї співпраці класів і їх гармонії в національних суспільствах, подані як антитеза марксівській ідеї класової боротьби?.

Все це дає нам право констатувати факт принатурення до спадщини Липинського і виразного заінтересування нею з боку українського політичного світу. Подібних фактів можемо подати куди рясніше. Та чи, може, ці факти є доказом неактуальності спадщини Липинського? Я не знаю ширшого зібрання суму, де не були б виписані цитати Липинського як життєві, дієві гасла й кличі. Такий його девіз, як «орієнтація на власні сили» став засадою політичної праці всіх самостійницьких середовищ. Одні соціалісти, внаслідок їх інтернаціональної природи, його не сприйняли. Також і наука Липинського, що в основі державницького світогляду, в найглибшім підґрунті, на самім дні його — має лежати християнська релігія й кривава в своїм болю туга за відродженням під знаком Хреста, поволі проламує льоди байдужості до релігії та імпонує щораз ширшим колам здорового українства. Може, ця сторінка його спадщини є сьогодні неактуальною?

Липинський учив, що труднощі розв'язання проблеми національного самовизначення і відбудови держави через демократію лежать у тім, що народ український і московський мають щодо культури й віри спільне візантійське джерело. В цім гордієвім вузлі заховано секрет труднощів самоусвідомлення нашого народу через демократію народовластя, якими охлократична Москва все побивала Україну, коли бунтувала низи народу проти української влади. Справа в тім, що хоча культурні різниці поміж українцями і росіянами і існують, одначе ці різниці, за вказівками Липинського, не такі, що мають характер непримиримості, «який би дозволив вжити їх, як думає наша демократія, в цілях політичних: на будову держави. Випливаючи з цих різниць емоції національні не посідають в Україні у відношенні до Москви такої порушуючої, динамічної сили, як, напр., такі ж самі національні емоції чехів у відношенні до німців, поляків у відношенні до росіян, болгарів або сербів у відношенні до турків»

Передвбачаючи, що по упадку большевизму на Великій Україні прийде до змагу між українською демократією і московською, Липинський застерігав, що в тім змагові «завжди переможе ця, яка матиме за собою більшу піддержку, пануючого у всіх демократіях, золота».

Чи ця небезпека, вказана Липинським, не є тепер для нас основною, так би мовити, генеральною небезпекою? То хіба та спадщина Липинського є неактуальною?

Чи, може, концепція провідної верстви з ясним образом державницького усвідомлення не є актуальною в зіставленні з концепцією політичного самовизначення через самоусвідомлення «суверенного народу», на небезпечне вістря якої українська демократія таки змушена буде покласти найделікатнішу проблему відбудови держави (плебісцит), хоч якби вона сьогодні того не уникала?

Бо не прийняти вимог світової демократії щодо референдумів, плебісцитів, контролю через «суверенний народ» вона ніяк не зможе, інакше вона зійшла б з засад демократії як доктрини. Не забуваймо, що за умов демократичної влади в Москві в січні 1918 р. українці не мали б четвертого універсалу. Це істина, яку не можна забувати. Нехай наукою для українців буде і той факт, що і проголошення Української Народної Республіки за III Універсалом змогло статися тільки тоді, як у Москві демократичного по владі партнера не стало. До того ж часу українська демократія в рамцях автономії імперського Всеросійського революційно-демократичного фронту покірно трималась.

Оці реальні труднощі для української демократії відбудувати державу завжди підкреслював Липинський й застерігав перед цією небезпекою весь український політичний світ, відкривши істину, що ніде в світі держави не розбудовувались на основі, «народного суверенітету», на базі «народоправства». Всюди носієм національно-політичної свідомості і державним будівничим була, є й буде, не виключаючи демократично-устроєвих суспільств, провідна верства кожної нації. Відбудова і побудова держави на засадах реалізації гасел «суверенності народу», «народоправства», всенародних референдумів», на думку Липинського, є безумством.

А легенду про більше як сумнівну законність і легітимність уряду понад сорокарічної давності, якою думає боронитись наша демократія, розвіє по вітру сама доктрина світової демократії. Згадана легенда могла б бути зрозумілою хіба тільки з погляду монархічної доктрини, в аспекті прав монархів-династів, оскільки, за цією доктриною, кожночасно династія не обирається, лише раз покликується до влади родоначальника династії.

Демократична доктрина має свій невідпорний закон, засаду кожночасної перевірки примхливо-змінливих політичних настроїв «суверенного народу», що єдиний у своїм незримім абсолюті тримає чародійно-магічний ключ до розв'язки найскладніших проблем на землі і єдиний (ніби для всіх народів, на якому ступені громадського розвитку вони не стояли б — ніби не сама демократія відкидає право на самоозначення багатьом «суверенним» народам під приводом примітивного рівня суспільності, неуміння користатися свободами тощо), кожночасно наділяє кредитом довір'я і благодаттю земної влади свої уряди. (Божа благодать тут непотрібна, з неї можна покпити).

В цій площині насвітлена, в площині кожночасного наділення урядів владою з боку «суверенного» народу і, по можливості, частіше відповідно до барометра змін політичних настроїв, легенда законних урядів понад сорокарічної давності для світової демократичної доктрини і Феміди, навіть і тоді представлялась би гротескною, коли б вона не супроводжувалась фікціями законності, фікціями президентів, фікціями голови держави (яких урядів на Великій Україні взагалі ніколи не існувало) та в цілому не викликала заперечення в широких верствах як української еміграції, так і українського народу щодо самого підґрунтя її. Актуальність спадщини Липинського сьогодні усвідомлюється все із ширших колах українського суспільства. Тривога за майбутнє України змушує звертатися до цієї спадщини як національної панацеї. А скуштувавши плоду її, людина прозріває, з «балакаючого» українця стає творчим державником та набуває нові обрії усвідомлення себе і нації. Спадщина Липинського спроможна була зняти полуду з очей, навіть у чекістів на взірець Хвильового. Спадщина Липинського знаходить мости до серця і мозку українських патріотів.

Бачимо, що в відповідальні хвилини нації, коли в боротьбі за її права треба видати з себе чисте горіння, завзяття, самопосвяту, відданість ідеї і подвиг, її воїни знаходять шлях до Липинського.

Стоїмо перед незнаним майбутнім. Серед нас домінують сили, що виросли з доби завихорення й нігілізму, коли поступом називався розгін вліво, коли справедливість ніби спочивала тільки зліва, коли ущасливлення людства мало прийти ніби тільки зліва. Споріднені й близькі їм сили шикуються нині в боротьбі за нашу державність очолити національний провід.

Ця претензія випливає з обставини, що Західний Світ безпосередньо по II світовій війні попав в ілюзійний стан мирного співжиття з комунізмом та засвоїв рецептуру лікувати лівацьке вогнище світової небезпеки ліками з арсеналу лівих ідей і доктрин, байдуже як вони звалися — поступовими, революційно-демократичними, соціалістичними, націонал-комуністичними.

З цієї неправильної перспективи Вільного Заходу зродилися претензії наших зазначених вище лівих сил. Та світ дедалі більше впевняється, що гра в ті рецепти була б можливою лише тоді, коли б комунізм справді думав про мирне співжиття різних ідеологічних і господарських систем. Як тільки та ілюзорність під тиском давно запланованого геополітичного наступу комунізму на світ розвіється, то й відпадуть передумови для споглядного і дійсного загравання з ним.

Нам в історії ніколи не бракувало революційно-анархічної енергії та одвічно не вистачало елемента традиціоналізму Землі й консерватизму. Перша енергія у нас загонисто звалася поступом, консерватизм — зневажливо реакцією. Настає час ідеологічно підтягнутися, мобілізувати елементи правопорядку, традиції вічнотривалих цінностей, на грунті пріоритету визвольної акції довершити переоцінку духовних і політичних вартостей.

Список літератури

1. Ганиаж Б. Збірник «Z dziejow Ukrainy» - ґенеза, конструкція, зміст, рецепція // Молода нація: Альманах. – 2002.- № 4 (25). - С. 16-35.

2. Гелів С. Ідея української державності в історичних працях В. Липинського // Український час. – 1994. - № 1. С. 40-50.

3. Гирич І. В.Липинський – узасаднювач української державницької ідеї // Історія в школах України. – 2005. - № 8. – С. 45-50. - № 9. – С. 44-47.

4. Гордієнко М. До нації через державу: Липинський // Україна і світ сьогодні. – 2003. – 5-11 квітня (№ 13). – С. 5.

5. Горєлов М. Місцевий патріотизм у державницькій теорії В.Липинського // Історія України. – 2001. - № 18. – С. 4-5.

6. Шашкевич Я. Липинський і Українська революція // Український час. – 1994. - № 1. – С. 50-53.

7. Дядю М. В.Липинський на сторінках щоденника й у листах Осипа Назарука // Молода нація: Альманах. – 2002. - № 4)25). – С. 127-160; С. 202-211.

8. Іваненко А. Засновник державницької школи в українській історіографії В.Липинський // Історія України. – 2003. - № 43. – С. 1-6.

9. Осташко Т. В.Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація.: Альманах. – 2002. - № 4(25). – С. 56-90.

10. Рецепція ідей В.Липинського в сучасній Україні // Альманах: Молода нація. – К.: Смолоскип1996. - Вип. 2. – С. 5-60.

11. Сверстюк Є. Залізні стовпи В.Липинського // Політологічні читання. – 1994. - № 1. – С. 209-215.

12. Терещенко Ю. В.Липинський і Вільгельм Габсбург на політичних перехрестях // Молода нація. – 2002. - № 4 (25). – С. 91-126.

Характеристики

Список файлов реферата