59926 (673426), страница 2
Текст из файла (страница 2)
РОЗДІЛ 2. ОУН-УПА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ
Разом з тим як змінювалися події на фронті і в самих країнах учасниках, змінювалася і ситуація в самому осередку сил українських повстанців. На початку війни ОУН виступала на боці німецьких військ, але згодом змінили свої позиції. У зв’язку із зміною загрози для відновлення української самостійної держави, УПА починає боротьбу із двома агресорами одночасно. У цій війні на два фронти, ОУН-УПА стала тією силою, яка взяла весь удар на себе, і перетворилася на жалюгідних зрадників-колабораціоналістів, хоча вони намагались добитися кращого майбутнього для наступних поколінь українців.
УПА опинилася у складній ситуації і тому, оунівці вважали, що настав час активно включитися в боротьбу за українські землі. Серед місцевого населення було розгорнуто масову пропагандистську кампанію під антирадянськими, анти німецькими та антипольськими гаслами із закликами до створення незалежної соборної України. Лави УПА почали швидко зростати за рахунок масового припливу добровольців. Водночас здійснювалися широкі мобілізаційні заходи: створювалася мережа старшинських і під старшинських курсів, збиралася зброя, за рахунок реквізицій у місцевого населення закладалися бази продовольства, проводилося бойове навчання повстанців. Лідери ОУН вважали, що німці рано чи пізно підуть з України і треба завчасно підготуватися до боротьби з ворогами, які залишаться, а це насамперед, радянська влада і польський націоналістичний рух. [3, 50].
На ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН-Бандери було обговорено ситуацію, зв’язану з поворотом російсько-радянської окупації і наміченої форми проти неї. Але боротьба проти німців продовжувалася далі. Тому, що німці часто висилали проти українських повстанців відділи, що були сформовані з колишніх полонених Червоної армії різних національностей, Головне командування УПА провело серед тих частин пропагандистську анти німецьку акцію, закликаючи їх переходити на бік повстанців. Таким чином влітку 1943 року почали творитися із цих вояків-перебіжчиків національні відділи при УПА і одночасно виникло питання унормування співпраці з іншими народами та дальшої боротьби. Ці справи стали предметом нарад І Конференції поневолених народів Східної Європи й Азії, яка відбулася за ініціативи УПА і ОУН-Бандери в листопаді 1943 року. Але 6-го листопада 1943 року радянська армія вже зайняла Київ і близько підійшла до Житомира і теренів діяння УПА. Посуваючись на захід і на південь, фронт розділив ці терени на дві частини і цим самим частина відділів УПА розпочала боротьбу з відділами НКВС і Червоної армії, тоді як друга частина УПА продовжувала боротьбу проти німецького окупанта і радянських партизан. На початку лютого 1944 року радянська армія зайняла Луцьк, 15-го квітня – Тернопіль, 27-го липня – Львів, 6-го серпня – Дрогобич. У січні 1944 року УПА зводить бій з німцями в Кам’янець-Подільській області, під Бродами, в районах Радехова, в лютому – в районах Станіславова, Чорткова, Бродів, Теребовлі, Городенки, Львова, в березні – в околицях Бережан, Галича, і одночасно знищено всі лігеншафти в районах Збаражу, Тернополя, Скалату і Коломиї. В квітні УПА звела бої з німцями в околицях Сокаля, Калуша, Бережан ,Коломиї і на Холмщині, від травня до серпня відбулися бої в різних районах Перемишля, Рогатина, Косова, Самбора, Стрия, Журавни, Коломиї. [5, 985-986].
Є багато дискусій, обговорень і суперечностей з приводу участі у Другій світовій війні проводу під командуванням ОУН-УПА. Ось як з цього питання, у газетній статті, висловився член Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, професор С. Кульчицький: «Те, що бандерівці і мельниківці співробітничали з нацистами на першому етапі Другої світової війни, визнають всі. Але нікого це не обходить. Адже радянські комуністи в цей час тісно співробітничали з Адольфом Гітлером. Інша річ – період Великої Вітчизняної війни. Ворог напав на Радянський Союз, а обидві фракції ОУН продовжували співробітничати з нацистами. Тобто об’єктивно, як стверджують противники націоналістів, останні причетні до злочинних дій окупантів, спрямованих на фізичне винищення українського народу. Такий висновок закріплюється в свідомості людей за допомогою іншомовного терміна «колабораціонізм», який відбиває західноєвропейські реалії. Фігури державних діячів типу маршала Пенета або Квіслінга відомі всім, з ними уособлюється слідження окупантам і зрада власного народу. Оскільки є незліченна кількість фактів співробітництва українських націоналістів з окупантами, підвести їх під значення «колабораціонізм» не важко. Але треба відповісти, чи могла легально діяти за цих умов ОУН як політична організація. Напрошується висновок, що існування ОУН саме по собі було зухвалим викликом окупаційній владі. І ми знаходимо підтвердження такому висновку в архівних документах. Окупанти ув’язнювали або розстрілювали націоналістів сотнями і тисячами тільки за приналежність до політичних організацій, якими були обидві ОУН – бандерівська і мельниківська. Адже відомо,що окупанти розглядали Україну як «життєвий простір» німецького народу, мали далекосяжні плани винищення українців, а тому не бажали створювати управлінські структури, збройні сили і політичні організації з місцевого населення.» [6]. Захищаючи населення, УПА не могла не вступати у окупантами у збройні конфлікти. Але провід ОУН (Б) намагався утримувати її у стані збройного нейтралітету, керуючись суто прагматичним бажанням зберегти сили для боротьби з Червоною армією. Ставало очевидним, що вона повернеться в Україну. З початку 1944 р. між УПА і окупаційними частинами вермахту остаточно склалися відносини взаємної не агресивності. Визнавши нову тактику націоналістів безпечною, гітлерівський уряд звільнив з концтабору С. Бандеру, А. Мельника та інших ватажків ОУН. [7, 400]. З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН-УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 року. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар’єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944 – 1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 року був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої молоді. Так в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66тис. призовників на збірні пункти з’явилось лише 3тис. осіб, а в Дрогобицькій з 90тис. осіб прибуло у військкомати всього 4тис. і т. д. Але при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА, а ставала мародерами і бандитами, які дискредитували своїми діями національно-визвольний рух. Боротьба між УПА і радянськими силами відзначалась надзвичайною жорстокістю з обох боків. Дотримуючись переконання «Хай би крові по коліна, якби вільна Україна»,оунівці влаштували справжній терор проти осіб, які співпрацювали або підозрювались у співробітництві з радянською владою. У 1944-1946 рр. вони знищили 12тис. осіб, серед яких були і члени сімей. Не менш жорстоко діяла й радянська сторона. Щоб підірвати соціальну базу УПА, загонами НКВС переодягненими у форму оунівців вівся терор, здійснювались провокації проти місцевого населення: спалювались населенні пункти, використовувалась практика взяття і розстрілу заручників. На початку липня 1945 р. в Галичині діяло 156 груп НКБД, що видаючи себе за загони УПА, чинили терор над місцевим населенням. На ґрунті антибільшовицької боротьби у квітні 1945 р. відбувалося примирення оунівців з польською Армією Крайового(АК). Вже у вересні того ж року об’єднані сили АК і УПА атакували радянські гарнізони у Ковелі і під Перемишлем. [2, 478].
Успіхи Червоної армії проти сил вермахту змусили 1944 р. керівництво ОУН та УПА змінити тактику «боротьби проти двох окупантів». Основним ворогом у вибором у виборюванні майбутньої самостійної української держави визнавалася радянська влада. На початку червня 1944 р. у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представництвом УПА та вермахту з питань можливого співробітництва у військових сферах. Сторони дійшли компромісу: німці погодилися передати УПА зброю і боєприпаси, які вони відступаючи вже нездатні були евакуювати, а УПА зобов’язувалася надавати гітлерівцям розвідувальні дані про радянські війська. Проте, незважаючи на укладену з німцями угоду, загони УПА не припинили напади на військові частини фашистських окупантів. Так наприклад, у першій половині серпня 1944 р. загін УПА роззброїв 180 німців, а 15 серпня українські повстанці дали бій угорським військам неподалік с. Жаб’є (було вбито 11 угорців). Згодом вояки УПА напали у Ластівці на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. До рук повстанців потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами. Останній бій між УПА і німцями відбувся 1 вересня у горах на південь від Коломиї. Найбільша битва між загонами УПА та військами НКВС відбулася 24 квітня 1944 р. в районі с. Гурби на Рівненщині. 5тис. вояків УПА біли атаковані одночасно з кількох сторін 30 тисячами радянських солдатів. Запеклі бої точилися три дні. В результаті повстанці втратили 2 тис. вбитими та 1,5 тис. полоненими і тільки деяким загонам УПА вдалося вирватися з оточення. Проте основна боротьба між УПА та радянськими військами ще тільки розгорталася. [3, 59-60].
Бої УПА, очолювані Р. Шухевичем, з регулярними військами тривали й після проходження основних сил діючої армії через західноукраїнську територію. Внаслідок цього найбільші формування УПА розпалися на велику кількість дрібних. За даними НКВС УРСР за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р., було проведено близько 27тис. бойових операцій проти ОУН-УПА. У свою чергу, повстанці здійснили 6тис. операцій. На цей час на обліку НКВС було 380 формувань УПА з 6тис. бойовиком, яких підтримували десятки тисяч прибічників цього руху. В тилу Червоної армії, на щойно очищеній від нацистів українській землі, розгорнулася справжня партизанська війна. У багатьох селах нелегально діяли національно-державні структури ОУН (станичні, кущові, районні, над районні, окружні, обласні й крайові проводи), підтримуванні загонами УПА, тобто фактично існувало двовладдя (підпілля й ради). Курс ОУН-УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності. Він дав підстави потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів на повну силу розгорнути і застосувати свої безмежні можливості, безпідставно поширивши дії проти ОУН-УПА на значну частину населення. Траплялося, що «бандитськими» оголошувалися цілі села, подекуди фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстрації трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів і т. ін. [4, 325].
У червні 1944 р. з ініціативи Головного командування УПА в Карпатах біля Самбора відбулися збори представників українського національного руху. Учасники зборів створили загальнонаціональний центр – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як «найвищий керівний орган українського народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Своєю метою УГВР визначила створення «Української Самостійної Соборної Держави на українських етнографічних землях із справедливим соціальним ладом без гніту і визиску, без більшовиків і капіталістів». Ситуація в західноукраїнських землях унеможливлювала створення місцевого апарату влади. На місцях ефективніше діяли структури ОУН-УПА. Командування УПА розгорнуло мобілізаційні заходи, намагаючись збільшити чисельність своїх збройних формувань для боротьби проти радянської влади. Особливо активно проводилася мобілізація в Галичині, де всі молоді чоловіки повинні були прибути до таборів УПА на військовий вишкіл. Стосовно тих, хто відмовлявся, застосовувалися репресії. На завершальному етапі війни населення Західної України, втомившись від соціально-економічної та політичної нестабільності, почало схилятися до того, щоб признати радянську владу, за якою стояла Червона армія. Радянська влада, намагаючись розірвати зв’язки УПА з місцевим населенням, вдалася до примусових виселень сімей, звинувачених у зв’язках з повстанцями. Це трактувалося як «додаткові заходи у боротьбі з бандитизмом». Внаслідок таких «заходів» у 1944-1945 рр. із Західної України було депортовано у східні та північні райони СРСР 200тис. осіб. Багато переселення помирало ще по дорозі до місця призначення. Жорстокі дії місцевих органів влади ставали людей у безвихідь, вони не знали, де і в кого шукати порятунку. Населення Західної України опинилося між молотом (радянські органи) і ковадлом (УПА). [3, 60-62]. На початку боротьби на два фронти ОУН не могла розраховувати на співучасть інших політичних середовищ. Ситуація була така, що не було змоги для явної, легальної дії, таких чинників і організацій, які хотіли стояти на позиціях державності України. А підпільні, революційні методи дії, крім націоналістичного руху, іншим середовищам не відповідали. Вони поступово переставали себе проявляти як діючі політичні фактори. На поверхні лишилося «відполітизоване» громадсько-суспільне життя в тих формах, які дозволяла німецька окупація і куди влилося багато сил. А самостійницьке політичне життя концентрувалося в націоналістичному підпіллі, яке стояло одночасно в боротьбі проти німців і проти більшовицької Росії. [1, 648]. Після капітуляції нацистської Німеччини, сталінське керівництво одержало можливість посилити протидію ОУН-УПА. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВС, НКБД, командуючих військовими округами М. Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував «у кожному селі створити своє опертя». Так воно, зрештою, й сталося: військова сила, помножена силою репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором ліквідації опору ОУН-УПА. Блокада і прочісування величезних територій, арешти і депортації, розстріли і провокації, коли спец загони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля – ось лише деякі «штрихи до портрета» повоєнної дійсності на західноукраїнських землях. За офіційними даними, тут у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104тис. осіб «бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елемента», під який легко підводились усі, хто підозрювався у зв’язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено майже 66тис. сімей. У 1945-1953 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 44тис. чоловік віком до 25 років, з них у західних областях України – 37 тисяч. Фінал цієї історичної драми був визначений. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдились. Не допомогли й встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. В кінці 40-х рр. збройне підпілля почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам уряду УРСР з’явитися з повинною. З 1947 р. почав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 о. її головного командира Р. Шухевича (Т. Чупринки) вона остаточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі лоївки протримались ще до середини 50-х рр. [4,333-334]. Не можна випускати того факту, що серед борців ОУН та УПА значну кількість становили жінки. Вони брали безпосередню участь у бойових діях разом з чоловіками, виконували функції розвідників, кур’єрів, медсестер тощо. Майже у кожному селі була дівчина – господарка і станична. Вони виконували доручення провідників, допомагали організовувати різні політичні заходи. Важливу роль відігравали жінки у розгортанні мережі «Українського червоного хреста», що мали три відділи: медичний (опікувався пораненими та хворими вояками УПА); фармацевтичний (заготівля ліків); соціальної опіки (допомога родинам загиблих вояків). Очолювала «Український червоний хрест» Катерина Зарицька. За свою діяльність в УПА вона була нагороджена Срібним хрестом заслуги. [3, 102-103]. У таких умовах, під час Другої світової війни, зокрема під час німецької окупації, а згодом і повторної більшовицької, українська проблема могла виявитися як самостійний політичний фактор між двома імперіалістичними потугами, що воювали за Україну, тільки засобами нелегальної підпільної боротьби проти німців і московських більшовиків. Тільки такими засобами могло виходити на українських землях вільне слово й тільки так можна було опиратися ворожим силам і боронити українські національні інтереси. Це завдання вже з перших місяців німецької окупації перебрала на себе Організація українських націоналістів, а згодом Українська повстанська армія і Українська Головна Визвольна Рада. [7, 78].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
