59892 (673408), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Після проголошення незалежності еміграція спочатку зменшилася до 44,4 тис. чоловік у 1992 р., потім зросла до 58,7 тис. у 1994 й знову стала зменшуватися, становлячи в 1995 р. 54,0 тис, у 1996 р. — 53,0 тис. чоловік.

Одночасно зменшилася питома вага виїзду в Ізраїль, яка становила в 1994 — 1996 рр. приблизно третину всього виїзду. Потік емігрантів в інші країни, передусім США та Німеччину, навпаки, зростав. У 1992 -1996 рр. на ці дві країни припадає майже половина емігрантів.

Характерною рисою виїзду з України в роки її незалежності до країн "старого" зарубіжжя стало поступове заміщення етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як у зменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні серед емігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантів упродовж 1995 - 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян, навпаки, зросла: українців — з 26,0 до 30,0%, росіян — з 16,0 до 20,0%.

У середині 1990-х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).

Серед тих, хто вибув у цей період до країн СНД й Балтії, найбільші групи становили росіяни та українці (відповідно 53,9 і 33,9% за першу половину 1996 р.).

Усього впродовж 1987 -1996 рр. у країни так званого "старого" зарубіжжя емігрувало майже півмільйона жителів України, з них близько 260 тис. чоловік виїхало протягом 1992 -1996 рр. Найбільше емігрантів попрямувало в Ізраїль — 290,4 тис, США — 100,7 тис. і Німеччину — 49,8 тис. До інших країн за цей час виїхало 56,5 тис. чоловік.

Якщо кількісно еміграція в країни "старого" зарубіжжя за останні п'ять років зросла ненабагато, то її напрями й, структура змінилася суттєвим чином. Більш як удвічі зменшилася частка виїзду в Ізраїль і водночас різко збільшилася питома вага емігрантів, які виїжджають до США — в 4 рази, до Німеччини — в 7 разів, до інших країн — більш як у 3 рази.

На початку 1990-х рр. у десятки разів зросла чисельність українців, які виїжджають за кордон для тимчасового працевлаштування або в торговельних справах (так звана човникова міграція). Якщо в 1987 р. органами ВВІР Міністерства внутрішніх справ України було видано 85 тис. дозволів на виїзд за кордон в особистих справах, то в 1991 р. — 2 млн. 327 тис.

Тимчасові поїздки за кордон здійснюються в основному в сусідні країни, з якими зберігається безвізовий режим та існує налагоджене транспортне сполучення. 3 1993 р. статистика тимчасових виїздів не ведеться. Однак за даними прикордонників, дипломатичних представництв та результатами соціологічних досліджень, інтенсивність руху громадян України через кордон не зменшується. Водночас розширюється географія їхніх поїздок. Певна частина з тих, хто виїжджає за кордон для тимчасового працевлаштування чи в торговельних справах, осідає згодом у відповідних країнах на постійне проживання.

Різні національні й міжнародні, урядові й неурядові організації вживають певних заходів для приведення стихійного процесу еміграції з України в певне, бодай частково організоване, русло. Це робиться для полегшення становища самих емігрантів, які, потрапляючи в країні прибуття в зовсім незнайому ситуацію та не знаючи в своїй більшості законів, мови і традицій місцевого населення, часто-густо стають заручниками підпільних торговців робочою силою, що всіляко ошукують їх.

Наприклад, зважаючи на добру славу, якою користуються українці в Аргентині, імміграційні органи цієї країни стали видавати громадянам України візи терміном на один рік із правом працевлаштування. Строк дії такої візи може бути продовжено за умови доведення наявності легальних джерел існування. Протягом короткого часу за такими візами до Аргентини прибуло близько 4 тис. українських переселенців. Проте у зв'язку зі значним безробіттям, спричиненим реформами в аргентинській економіці, приватизацією великих державних підприємств енергетики, нафто- й газовидобутку тощо, лише одиниці з них мають роботу за фахом. Матеріальні труднощі та невисокий рівень етнічної самоідентифікаціі представників четвертої хвилі не сприяють її інтеграції в суспільне життя "старої" еміграції. Організації української діаспори в різних країнах надають посильну допомогу в облаштуванні новоприбулих, зокрема, в оформленні необхідних документів, вивченні місцевої мови, навчанні дітей у школі тощо. Проте діаспорні громадські структури можуть лише частково посприяти розв'язанню низки складних проблем, з якими відразу ж зіштовхуються новоприбулі. Багато чого залежить від зусиль самих емігрантів четвертої хвилі, яка нараховує вже понад 100 тис. осіб. Загалом для цих новітніх емігрантів питання "національного самовизначення" має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон'юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців. У. Дячук роз'яснює новітнім емігрантам "якщо ви не вступите до якоїсь організації й не почнете в ній працювати, — може, своїм способом, — ви розминетеся в морі американськім, а ваші діти скоро перестануть говорити по-українськи".

2. Типологія основних діаспорних поселень українців

Вчені, політики і публіцисти всю українську діаспору поділяють на західну (країни Північної і Південної Америки, Європи, Австралія. Нова Зеландія, Близький і Далекий схід) та східну (держави колишнього СРСР).

З розпадом СРСР і утворенням на його колишній території нових суверенних держав відбулося не тільки різке збільшення чисельності української діаспори, а й досить значні якісні зміни в її середовищі.

Водночас постали непрості проблеми в науковому осмисленні історичного і соціально-політичного явища діаспори. Зокрема, з’ясувалося, що ознаки та критерії, якими описувалося поняття "українська діаспора", насправді повною мірою стосуються тільки поняття "західна українська діаспора" й не в усьому підходять для характеристики того, що отримало назву "східна українська діаспора". Так, західна діаспора впродовж проживання у відповідних країнах кількох поколінь українців розбудувала широку мережу власних етнічних організацій та установ, що створило їй широкі можливості для збереження української ідентичності й продовження свого існування власне як діаспори, незважаючи на свою майже суцільну інтегрованість у суспільне життя країн проживання. Що ж до українців у країнах колишнього СРСР, то вони перейшли на становище зарубіжних практично неорганізованими. Це зумовило великі труднощі не тільки для їх етнічної самоідентифікації, а й для взаємодії з Україною. Адже забезпечення потреб та інтересів діаспори, а також її ефективна взаємодія з країною походження можуть бути забезпечені тільки на груповому рівні, тобто, коли громадські організації діаспори співпрацюють із відповідними громадськими чи державними організаціями та установами України.

Таким чином, українська діаспора, як історичне і соціально-політичне явище, характеризується такими рисами:

• стрижневим моментом поняття "українська діаспора" є фіксація факту перебування частини українського етносу за межами території його ядра України;

• термін "діаспора" підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку — українського) походження;

• за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з боку інших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;

• українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася в складі інших держав унаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого — іммігрантське;

• діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;

• українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь;

• в основі процесу утворення української діаспори лежать чотири хвилі переселенського руху з України, які були зумовлені соціально-економічними та політичними факторами;

За типологією українська діаспора поділяється на: східну українську діаспору — нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західну українську діаспору — Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).

Висновки

Таким чином, основна проблема української діаспори полягає в тому, що новоприбулі ще не збагнули потреби та цінності етнічних організацій, не розуміють, наскільки корисною може бути для конкретної особи чи родини їхня підтримка. Це стосується захисту інтересів членів організації, можливості впливу в їхніх інтересах на уряд.

За типологією українська діаспора поділяється на: східну українську діаспору — нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західну українську діаспору — Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).

Список літератури

1. Антонюк О. Українці в світі // Політика і час. ─ 1993. ─ № 5. ─ С. 22-27

2. Вівчарик М. Українці в світі: східна і західна діаспора // Український історичний журнал. ─ 1993. ─ № 11, 12. ─ 57-67

3. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі. ─ К.: Альтернатива, 1999. ─ 352 с.

4. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. ─ К.: Либідь, 1997. ─ 274 с.

Характеристики

Список файлов реферата