59889 (673405), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялася у гострих дискусіях, насамперед — між Костомаровим і Шевченком. Розходження між цими двома чоловими братчиками дали привід радянським історикам і літературознавцям говорити про існування двох течій всередині товариства — "реакційної" і "революційної". Це твердження не згідне з правдою: природно, що рівень радикальності братчиків був різним, але ніхто з них не був "реакціонером". Точніше буде сказати, що політична філософія братства мала синкретичний характер: Куліш наголошував на національному елементі, Костомаров — на загальнолюдському і християнському, а Шевченко — на соціальному. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення у "Книзі Буття..."
Соціальна програма кирило-мефодіївців містила два пункти: скасування кріпацтва та поширення освіти серед народу. Вони не розробили конкретніших планів щодо знищення кріпацтва й введення загальної освіти. Реалізація цих обидвох вимог була лише передумовою для ширших політичних змін, які мали ґрунтуватися на принципах християнської етики, ідеї панславізму і широко зрозумілого лібералізму ч— особистої свободи людей, незалежної від їхнього соціального статусу.
Кирило-Мефодіївське братство було розгромлене жандармами за доносом студента Олексія Петрова весною 1847 р. Спочатку у жандармів склалося враження, що діяльність товариства не становила серйозної політичної загрози. Шеф жандармів граф Орлов у листі до Миколи І писав, що, "общество было не более как ученый бред трех молодых людей". Однак це враження швидко розвіялося після арешту Шевченка, у якого було знайдено зошити з поемами "Кавказ", "Сон", "Посланіє...". Крім їхнього революційного й антиросійського змісту Миколу І обурило те, що у цих віршах містилися образливі натяки на його особу та його дружину. Тому після завершення слідства особливо тяжко було покарано Шевченка: його було віддано у солдати на невизначений термін в Оренбурзький окремий корпус. За особистим розпорядженням імператора над ним був встановлений суворий нагляд з забороною писати і малювати. Інші члени товариства були засуджені на різні терміни ув'язнення, а після ув'язнення — на заслання у віддалені губернії без права повернення в Україну. Окрім того, Кулішу, Костомарову і Гулакові було заборонено займатися літературною діяльністю.
Діяльність кирило-мефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських стосунках. До цього часу всі українські інтелектуальні явища були хоч і своєрідним, але все ж таки відображенням російського інтелектуального життя. Досі українці задовольнялися тими нішами, які створювала для них російська культура. Заповнюючи ті ніші, вони водночас вносили свою коректуру у поняття "руськості". Вихідці з Малоросії першими порушили питання про російську національну ідентичність. Даючи розширене ("общерусское") трактування своєї ідентичності, "малороси" вводили росіян у ширший слов'янський світ і, до певної міри, готували грунт для слов'янофільства і російського націоналізму.
Приклад інтеграції "малоросів" в імперське суспільство немов давав ствердну відповідь на поставлене Пушкіним запитання: чи зіллються усі слов'янські ріки у російське море? Співвідношення між "Малою" і "Великою" Руссю, що склалося на початку XIX ст., слугувало готовою моделлю для асиміляції інших народів — тобто реалізації уваровської формули "народності". Здавалося, що "стара Україна" зійшла з історичної сцени, і в українському питанні не було нічого такого, що робило б його політичним, упроваджуючи свої реформи, Уваров зобов'язував Київський університет до проведення спеціальних заходів "к исцелению глубокой язвы — взаимной ненависти двух славянских народов". Він мав на увазі лише народи російський і польський. Офіційні плани не передбачали існування в Малоросії третьої нації — української.
Вироблена ж кирило-мефодіївцями ідея слов'янської єдності перебувала у відвертій опозиції до урядового панславізму. Під ідеєю братерства слов'ян українські діячі 1840-х років розуміли насамперед союз двох інших націй — української і польської (можна припустити, що цю ідею братчики запозичили з української школи у польській літературі). Ідеї зцентралізованої слов'янської імперії з центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки з столицею у Києві. Тим самим вони завдавали удару в найчутливіше місце уваровської концепції народності.
Зрозуміло, чому діяльність кирило-мефодіївців викликала таку реакцію з боку офіційного Петербурга. Рівно ж можна зрозуміти, чому один з провідних лідерів російського слов'янофільства Олексій Хом'яков відгукнувся про кирило-мефодіївців як про малоросів, заражених політичним безумством. Тяжко, однак, зрозуміти відгук володаря думок російської ліберальної і прозахідно настроєної інтелігенції Вісаріона Бєлінського. У листі до П. Аннєнкова у грудні 1847 р. він писав про Шевченкові поеми: «Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал (что, между прочим, доказывает, что они нисколько не зли, а только плоски и глупы). Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь его судьею, я сделал бы не меньше». Ці слова дивно звучали з уст ліберала, який у всіх інших випадках засуджував діяльність Третього відділу — російської таємної поліції.
Роздратування Бєлінського викликало прагнення українських діячів 1840-х років писати українською мовою. На його думку, літературною мовою освічених малоросіян повинна бути російська. Він вважав, що серед усіх слов'янських народів лише росіяни і ще, можливо, чехи можуть пишатися великими поетами. Українською мовою, якою розмовляє лише "малоросійська чернь", не можуть писатися твори високої мистецької вартості. Він пророкував цілковите зникнення цієї мови як природний наслідок входження України в Російську імперію. На поглядах Бєлінського сильно позначився вплив філософії Гегеля, зокрема його поділ на "історичні" й "неісторичні" народи. Здатністю творити історію, згідно з цією філософією, володіють тільки ті народи, які мають свою державу. Доля ж інших, "неісторичних" народів, які втратили або ж зовсім не мали своєї держави, полягає у цілковитій асиміляції й розчиненні серед народів "державних". Філософія Гегеля у поглядах на національне питання була запереченням поглядів Гердера, і її тріумфальне поширення на європейському континенті помітно підірвало позиції романтиків. Зокрема, вона завдала тяжкого удару українській справі: від 1840-х років усіляка спроба відробити "неісторичну" українську націю в очах російських лібералів виглядала як крок назад, що суперечить історичному прогресові.
Але одностайність, з якою російські офіційні, слов'янофільські і прозахідні інтелігентські кола засудили діяльність Кирило-Мефодіївського братства, відображала певні специфічні риси формування російської національної ідеології. Гостра реакція на відмову національно свідомих українців стати росіянами була спричинена тим, що самі росіяни не розв'язали своєї власної проблеми ідентичності у новітній добі. Як вдало відмітив Р. Шпорлюк, якщо на початку XIX ст. поляки були нацією без держави, то росіяни були державою без нації. Росія стала багатонаціональною імперією ще до того часу, як сформувалася модерна російська нація. Не так було на Заході, де творення імперій хронологічно і територіально було відокремлене від процесу творення національної держави (як правило, західні метрополії і їхні колонії були розділені морями або континентами). Натомість росіяни завойовували сусідні й етнічно чужі їм народи, не будучи самі певні, що таке власне "Росія", а що є лише територіями під російським пануванням. У Росії формування модерної російської нації стримував характер її політичної системи. На Заході суспільство виникало незалежно від політичної влади монарха, оскільки монарх був правителем своїх підданих, але не був їхнім власником. У Росії монархія мала риси так званої патрімоніальної системи, коли цар був не лише правителем, а й повним власником і розпорядником долі своїх підданих. Російська династія виводила своє коріння від правителів Київської Русі, тому вони вважали всі землі, що колись належали їй (в тому числі українські), частиною своєї історичної спадщини.
"Збирання руських земель" було однією із нав'язливих ідей московських царів і петербурзьких імператорів. Приєднання, а згодом інтеграція України в Російську імперію з їхньої точки зору виглядало як повернення собі втраченої колись вотчини. Те, що українські землі раніше входили до складу Великого князівства Литовського, Польської Речі Посполитої або ж утримували свою політичну автономію і за той час встигли виробити свої культурні, релігійні і політичні традиції, сприймалося як збочення, зумовлені нібито примусовим відділенням України від царя.
Провідні російські інтелектуали могли сперечатися про природу російської національності, але вони не мали найменшого сумніву щодо "російськості" українських земель, і цей погляд збігався з офіційною позицією російського самодержавства. За таких умов спроба Кирило-Мефодіївського братства утвердити окрему від російської українську ідентичність сприймалася всіма колами російського суспільства як національна зрада. Суворе покарання братчиків стало немов пересторогою для всіх, хто насмілився б піти далі їхнім шляхом. Однак надання українській справі ореолу мучеництва і жертовності лише посилювало її притягальність для наступних поколінь українських діячів.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
