59870 (673393), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Хоча литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів па українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати, захист своїх південних рубежів. Наймане військо було незначне, налічувало ледве 4 тис. чоловік. Шляхетське ополчення та магнатські надвірні загони не заважали, більш того — навіть потурали загарбникам: коли татари поверталися додому з ясиром, шляхетські загони нападали на них і відбирали полонених і добро, повертаючи їх потім власникам за викуп. У найскрутнішому стані перебували райони Побужжя, Придніпров'я та Лівобережжя, котрі почали заселюватися лише в XV — першій половині XVI ст. Зведені тут литовським урядом замки, навколо яких зосереджувалося місцеве населення,— Брацлав, Вінниця, Черкаси, Канів, Остер — були погано обладнані, мали невеликі гарнізони й неспроможні були забезпечити надійний захист. Так, в описі Остерського замку від 1552 р. зазначалося: «Замок Остерський... 14 літ тому назад з дерева соснового поставлений, иеобліплений, недбало весь зроблений, недобре покритий...; є всіх городень старих і нових — 30, веж 5; але, крім нових, всі городні і вежі некріпкі, ветхі... Крім замку, передмістя — острог, огороджений дерев'яним тином З земляним валом... У замку — 2 великі гармати («діла»), 2 серпентини, 38 гаківниць...» Цей красномовний опис не потребує якихось коментарів.

Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем /С. /. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам (битви під Лопушною у 1512 р:, під Соколом у 1519 р. та під Ольшаницею в 1527 p.). Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас-т-селян, городян і нової сили, що піднімалася,— козацтва.

4 Люблінська унія 1569 р. боротьба України проти польського наступу

Протягом XV — першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі злилися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно складалося з двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників — шляхти. Проте українські шляхтичі залишалися незадоволеними своїм становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину, звичайним явищем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевласників тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєднати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір схвалювала значна частина українських феодалів, литовські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лівонській війні змусили їх поступитися.

10 січня 1569 р. у Любліні був скликаний спільний польсько-литовський сейм для вирішення питання про об'єднання Литви з Польщею у єдину державу. Не погодившись на польський проект нової унії, литовські посли залишили сейм. Тоді польський король розпочав переговори безпосередньо з українськими магнатами і шляхтою Волині та Київщини. Спираючись на їхню підтримку, він видав ряд універсалів про відторгнення Волині, Київщини й Брацлавщини від Литви та включення їх до складу Польщі («корони»). В «Акті про приєднання Волині до Польської корони» Сигізмунд Август обіцяв не порушувати прав і привілеїв місцевих магнатів і шляхти: «Объцуемо и повинни будемо достоинств и дикгнитарств и урядов землъ нашей Волынской, духовных и свътских, велыкых и малых, так римского яко греческого закону будучих, не уменшати, а не затлумляти и овшем в цълъ заховати». Це ж стосувалося й інших українських воєводств. Литовські посли змушені були повернутися на сейм, і 1 липня 1569 р. відбулася урочиста присяга обох сторін та була укладена угода про нову унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту.

В постановах Люблінського сейму наголошувалося: «Польське королівство і Велике князівство Литовське, згідно з попередньою, інкорпорацією між ними, складають з обох вищезазначених народів одне, нерозрізне, неподільне тіло, одне зібрання, один народ, так що віднині у цього... неподільного народу... буде на вічні часи одна голови, не окремі государі, а один — король польський, який, згідно з давнім звичаєм і привілеєм, спільними голосами поляків і литви обиратиметься в Польщі, а не в іншому місці... Обраний таким чином на Польське королівство [король] буде миропомазании і коронований у Кракові... ...Головний сейм завжди повинен бути один, а не окремі; крім того, повинен бути один ніколи не роздільний сенат для всіх справ... Сенат повинен бути при нас...» Єдиний глава держави — король польський — одночасно титулувався великим князем литовським. Єдиний сейм і сенат мав збиратися у Варшаві. Запроваджувалася єдина монета. Шляхта звільнялася від сплати торгових мит: «Віднині 1 на вічні часи не слід брати ніяких мит з духовних і світських людей шляхетського звання і s їхніх підданих з будь-яких речей їхньої власної роботи і кормління». Польські феодали мали право володіти землями в Литві, а литовські — в Польщі. Литовське князівство, у складі якого залишалися власне литовські землі й переважна частина Білорусії, користувалося певною автономією: в ньому, як і до цього, зберігалися найвищі посади (їх обіймали лише литовські феодали), військо, фінанси, закони й суди. Об'єднання всіх військових сил і фінансово-економічних засобів Литви та Польщі дало змогу успішніше боротися з Росією за Прибалтику та утримання під своєю владою українських і білоруських земель. Новий король Стефан Баторій у 1582 р. переможно завершив Лівонську війну.

Після 1569 р. українські землі в складі Польського королівства («корони») входили у сім воєводств: Руське .(Галичина), яке складалося з Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької та Холмської земель; Белзьке (складалося з Бузького, Городельського і Грабовецького повітів); Волинське (складалося з Володимирського, Луцького й Кременецького повітів); Подільське (складалося з Кам'янецького, Червоногородського й Летичівського повітів); Брацлавське (складалося з Брацлавського і Вінницького повітів); Київське (складалося з Київського, Овруцького і Житомирського повітів); Чернігівське (утворене в 1635 p.; складалося з Чернігівського та Новгород-Сіверського повітів).

На території України (за винятком Галичини) мало чинність не польське право, а обласні привілеї та Литовський статут. Після Люблінської унії за Волинським, Київським і Брацлавським воєводствами було залишене «литовське» право, тобто другий Литовський статут 1566 p., що одержав назву Волинського. Більшість українських міст керувалася положеннями Магдебурзького права. Та незважаючи на все це, польські феодали поширили своє панування на більшу частину України. Цьому сприяла й місцева шляхта, яка прагнула за допомогою поляків зміцнити свою владу над покріпаченим селянством та придушити народні виступи. Люблінська унія принесла на Україну посилення соціального й національно-колоніального пригноблення трудящого люду.

ВИСНОВОК

Загалом протягом другої половини XIII ст.— першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відносна слабкість сил централізації, припинення княоюої династії, віроломна політика Орди — все це спричинилося до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав — Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані національні держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст. по» літично роз'єднані землі Південно-Західної Русі підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави автономія Волині та Київського князівства зберігалася. Останнє особливо піднеслося у період з 60-х років XIV ст. і до 70-х років XV ст., коли в Києві княжила династія Гедиміновичів (Олельковичів). Правителі Литви мусили зважати на інтереси феодальної верхівки Волині й особливо Київщини.

Отже, протягом XV — першої половини XVI ст. на укра-їнських землях, які перебували під владою Польщі та Ве-ликого князівства Литовського, відбулися значні соціально-економічні й політичні зрушення. Набирав сили процес зміни та ускладнення соціально-класової структури су-спільства, консолідації двох основних класів (станів) феодального суспільства: селянства і шляхетства. Піднесення шляхетства супроводжувалося посиленням кріпацтва та запровадженням кріпосного права.

Панівні верстви Польщі та Литви настійно провадили політику ліквідації залишків автономності українських земель у складі як Польського королівства, так і Великого князівства Литовського. Опір місцевої князівсько-шляхетської опозиції був придушений. Посилення Московського князівства, а потім утворення Російської держави сприяли зміцненню тенденції значної частини українських феодальних верхів до об'єднання українських і російських земель під владою великого князя московського, що. виявлялося, зокрема, у «від'їздах» місцевих феодалів до Москви, початку переселення міщан і козаків у межі Російської держави.

У досліджувану епоху над Україною зависла зовнішня небезпека з боку Османської імперії та Кримського ханства, які постійно нападали на українські землі з метою їхнього пограбування та захоплення ясиру. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати оборону своїх кордонів, і цю справу — справу збереження свого народу від винищення — взяла на себе нова сила, що її утворив український народ,— козацтво.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, на Україні мав місце інтенсивний процес економічного розвитку} підносилися землеробство, ремесла, торгівля, розвивалися міста. Все це супроводжувалося освоєнням трудящим людом України нових обширів земель на Побужжі та Подніпров'ї. Успіхи в господарському розвитку, соціально-політичні зрушення визначили дальший розвиток української культури.

Література

1. Багалей Д. И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. М., 1887.

2. Велика історія України. Львів; Вінніпег, 1948.

3. Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957.

4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. К., 1990.

5. Грушевський М. Історія української козаччини. Т. 1. До року 1625//Вітчизна. 1989. № 1—11.

6. Гуслистий К. Г. Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в другій половині XVI і в першій половині XVII ст. К., 1941.

7. Ефименко А. Я. История украинского народа. К., 1990.

8. Історія Української РСР: У 8 т., 10 кн. К., 1977. Т. 1, кн. 2, розд. II, § 6; розд. V, § 3.

9. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. 2-е изд. К., 1990.

10. Ригельман А. И. Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще. К., 1847.

11. Сєргійчук В. Байда-Вишневецький — ратник української землі Ц Дніпро. 1989. № 2.

12. Шевалье П. Історія війни козаків проти Польщі. К., 1960.

13. Эварницкий Д. И. Вольности запорожских казаков (описание земель запорожских казаков). СПб., 1898.

14. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К., 1990— 1991.

Характеристики

Список файлов реферата