59768 (673332), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом?
Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові.
Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами?
Як пише в своєму дослідженні Олесь Бабій, гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”.
Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період.
Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена - ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, основним населенням Дунайського регіону є слов’яни. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть.
Соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культура східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу
Господарство східних слов'ян ґрунтувалося на землеробстві з розвинутим скотарством і сільськими промислами. На зламі VIII—IXст. удосконалюється техніка землеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. Орне землеробство перетворюється у домінуючу галузь господарства. У Середньому Подніпров'ї, області, що в своєму соціально-економічному розвитку випереджала інші східнослов'янські землі, відбувалося переоснащення землеробського виробництва більш досконалими знаряддями. Пожвавилися процеси суспільного поділу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається парова двопільна система землеробства. В цих умовах пожвавлюється як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Зростає кількість поселень, де відбувався міжобщинний обмін, виникають укріплені гради. Все це створювало матеріальні передумови для розвитку феодальних виробничих відносин і закладання тут основ ранньокласового суспільства.
Напередодні утворення Давньоруської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень становило окрему етнічну групу з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утворення східних слов'ян характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності. Утворення і виникнення племінних княжінь східного слов'янства було першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Основу внутрішньої соціально-економічної системи організації племінних союзів слов'ян становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд» споріднених поселень. У володінні общини перебував весь земельний фонд, що становив, однак, власність усього племені. З перебігом часу, вже в третій чверті першого тисячоліття в общинному середовищі східних слов'ян виразно виявляються дві лінії розвитку: колективна та індивідуально-приватновласницька. Прогресуюча соціальна поляризація членів общини зумовлювала зростання у її надрах, з одного боку, власників землі, що поступово перетворювалися на феодалів, а з другого — безземельних селян. Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, наявність якого у східних слов'ян фіксується за джерелами принаймні вже в VI—VII столітті. Втім, праця рабів у землеробстві слов'ян не використовувалась і сфера їх застосування була обмеженою. Це пояснюється тим, що рабовласницька формація у східних слов'ян не склалася. В період розкладу первіснообщинного ладу рабовласницький уклад не став основою соціально-економічного життя східнослов'янського суспільства.
Суспільний устрій східних слов'ян напередодні об'єднання їх в єдину ранньофеодальну державу набував характерних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу — «військовій демократії».
Підсумовуючи, зазначимо, що внутрішній соціально-економічний розвиток східнослов’янського суспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII ст. рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об'єктивно зумовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Пріцак О.Й. Походження Русі. – К., 1997.
2. Тойнбі А.Д. Дослідження історії (скорочена версія томів (VI Д.Ч. Соммервела Т. 1) у перекладі В.Шовкуна. К., Основи. – С.158.
3. Українська культура: Лекції / За ред. Дмитра Антоновича; упоряд. В.С.Ульяновська; Вст. ст. І.М.Дзюби; Перед слово М.Антоновича; Додатки С.В .Ульяновської, В.І. Ульяновського. – К., 1993.
4. Грицак Ярослав. Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. – К., 1996.
5. Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. – К., 1994.
6. Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України. – К., 2001.
7. Семчишин М. Тисяча років української культури – К.: Либідь, 1993.
8. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? – К., 1992.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
