59701 (673288), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

2. Становлення української діаспори в Грузії

За неофіційними даними (оцінки Асоціації українців-жителів Грузії), на початок 1995 р. в цій країні проживала приблизно 41 тис. українців. За даними перепису 1989 р., в Грузії проживало 5/,4 тис. українців, що становило 1,0% усього населення цієї республіки та понад 50% українців Закавказзя.

Найбільші скупчення українців були в Тбілісі (16,1 тис. або майже третина українського населення Грузії), Абхазькій АРСР (11,7 тис), Аджарській АРСР (5,9 тис). У міських поселеннях, крім Тбілісі, найбільше українців проживало в Сухумі — 4,0 тис. (3,4% жителів міста), Батумі — близько 4 тис. (2,9), Гаграх — 2,9 тис. (3,8), Руставі — 2,7 тис (1,7), Кутаїсі — 1,0 тис. (0,9), Поті - 1,7 тис. (3,4). Більш як половина українців Грузії (53,4%) вважала українську мову своєю рідною, зокрема в Абхазії — 57,6%, в Аджарії- 55,3, в Тбілісі — 42,6.

У1926 р. в Грузії проживало 14,4 тис. українців. В 1930-х-1950-х рр. чисельність українського населення тут поступово зростає внаслідок залучення кваліфікованих робітників і спеціалістів для роботи на промислових підприємствах, що будувалися під час індустріалізації республіки. У 1940-х рр. чисельність українців у Грузії дещо зросла за рахунок евакуйованих сюди під час Другої світової війни. Після її закінчення частина евакуйованих залишилася в республіці на постійне проживання. У1959 р. в Грузії нараховувалося вже 52,2 тис. українців.

Протягом 1960-х-1970-х рр. відбувається деякий відплив українського населення з республіки. Так, перепис 1970 р. зафіксував тут зменшення чисельності української діаспори проти перепису 1959 р. майже на 3 тис. осіб. Наступний перепис, 1979 р., фіксує скорочення числа українців у цій республіці ще на 4,5 тис. осіб. Однак у 1980-і рр. кількість українського населення в Грузії знову зростає: за даними перепису 1989 р., тут проживало 52,4 тис. українців, що на 7,4 тис. більше, ніж було зафіксовано попереднім переписом.

Організоване українське життя відновлюється в незалежній Грузії в червні 1992 р. з утворенням Асоціації українців-жителів Грузії. Нині Асоціація об’єднує близько 7 тис. осіб (президент — М.Борис). У березні 1995 р. мерія Тбілісі надала Асоціації та культурно-просвітницькому центру приміщення. У столиці Грузії постало також благодійне товариство українців-біженців із Абхазії «Відродження».

Українські об'єднання виникли й в інших місцях зосередження українців: культурно-просвітницьке і благодійне товариство "Дружба" в Кутаїсі, культурно-просвітницьке товариство українців Абхазії в Сухумі, культурно-просвітницьке товариство українців Південної Осетії "Вишня" в Цхінвалі. Сформувались українські осередки в Руставі, Зугдіді, Поті, Батумі, Телаві. Однак діють вони здебільшого розрізнено, а значна частина українців не бере участі в діяльності українських товариств.

Складне становище українців Грузії обумовлено не тільки соціально-економічними труднощами, що особливо стосується таких малозахищених категорій населення, як пенсіонери й діти (приблизно 60% українців тут нині становлять пенсіонери), а й загостренням внутрішньополітичної ситуації (у зв'язку з невлаштованістю значної кількості біженців із Абхазії на побутовому рівні існує моральний тиск на українців, зокрема, погрози, а іноді й захоплення житла, майна тощо).

Внаслідок цих обставин у першій половині 1990-х рр. із Грузії виїхали, переважно до України, понад 11 тис. українців.

Бажання виїхати в Україну виявляє й значна частина тих українців, які залишились у Грузії. Реалізацію їхніх прагнень стримує тільки брак коштів і Гарантій облаштування в Україні. У міграційному обміні населенням між державами Україна має позитивне сальдо, причому не тільки за українцями, а й за грузинами.

Для полегшення процесу переселення і забезпечення в повному обсязі громадянських, політичних, економічних і культурних прав тих українців, які бажають залишитись у Грузії, Україною підготовлено й передано на розгляд грузинської сторони проекти міждержавних угод про врегулювання процесу добровільного переселення, захист прав осіб, які переселяються, та про співробітництво в забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин.

Крім того, Україна постійно надає моральну й посильну матеріальну допомогу українцям Грузії. Зокрема, для українських товариств передплачується українська преса, надсилається українознавча література, сценічний одяг та інструменти для мистецьких колективів тощо. У листопаді 1995р., відповідно до доручення Президента України, українській меншині Грузії надано гуманітарну допомогу.

Для завершення організаційного оформлення української діаспори в Грузії, її розвитку бажане сприяння цьому процесу з боку грузинських урядових структур. Однак ще більшою мірою налагодження повнокровного життя української громади Грузії залежить від переконаності в необхідності організаційного об'єднання та активних дій у цьому напрямку самих місцевих українців.

3. Становлення української діаспори в Литві

За переписом населення 1989 р., в Литві проживало 44,8 тис. українців, що становило 1,2% населення республіки. Понад дві третини з них (78,6%) народилися за межами Литви. Майже третина українців (13,3 тис.) проживала у Вільнюсі. Значні громади українців були в Клайпеді (7,8 тис. осіб), Каунасі (5,2 тис), Шауляї (2,7 тис), Панєвєжисі (1,2 тис), а також в окремих районах Литви — Італійському (2,4 тис), Іонавському (1,3 тис), Тракайському (1,1 тис). Українці посідають у Литві друге місце (після євреїв) за часткою осіб, які мають вищу освіту (21,9%), і перше — за часткою осіб із середньою спеціальною освітою (28,7%).

У період між двома світовими війнами Литва належала до тих країн, де були засновані й діяли зарубіжні філії Української воєнної організації (УВО), згодом ОУН. Литовську філію очолював сотник І. Ревюк-Бартович. У Каунасі друкувався нелегальний орган УВО "Сурма". У1928-1940 рр. у цьому ж місті виявляло певну активність Товариство литовців-українців (голова — професор М. Біржішка), яке інформувало литовську громадськість про українські проблеми, видавало бюлетень. Водночас у Каунасі діяло Культурно-освітнє товариство українців у Литві. Члени товариства відзначали національні свята, влаштовували спектаклі, концерти, збирали кошти для українців, які потребували допомоги, здійснювали політичні акції (пропаганда ідеї української державності, критика режимів, що панували на українських землях тощо). У 1940 р. після вступу до Литви Червоної армії всі українські організації припинили своє існування.

Кількість українців у Литві зросла після Другої світової війни внаслідок залучення на будівництво численних промислових підприємств та для роботи на них кваліфікованих робітників і спеціалістів з інших республік. За переписом 1959 р., тут пооживало 17,7 тис. українців, які становили 0,7% населення республіки. До 1989 р. чисельність українців у Литві збільшилася ще в 2,5 рази й досягла 44,8 тис. осіб, а їхня частка в усьому населенні підвищилася до 1,2%.

За радянської влади українська спільнота в Литві не мала умов для свого національно-культурного розвитку. Ситуація в цьому плані стала змінюватися на краще в 1990-х рр. 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литовської РСР проголосила незалежність республіки. У жовтні 1992 р. ухвалено Конституцію Литовської Республіки. Відповідно до загальновизнаних міжнародних норм Литовська держава взяла на себе зобов'язання сприяти реалізації прав національних меншин на збереження й розвиток їхньої самобутності та підтримувати діяльність їхніх етнічних організацій.

Ще в кінці 1980-х рр. на хвилі зростання активності громадських організацій, що виступали за необхідність перебудови суспільних відносин і відновлення незалежності країни, в Литві створюються товариства національних меншин. Одними з перших створили свою етнічну організацію українці. У жовтні 1989 о. у Вільнюсі відбулася установча конференція Громади українців Литви (ГУЛу). Вона схвалила конфедеративну форму діяльності ГУЛу, за якою діяльність осередків повністю автономна й лише координується радою представників (голова координаційної ради — Л. Жильцова). До ГУЛу ввійшли осередки міст Вільнюс, Йонава, Мажейкяу, Клайпеда, Каунас та Вісагінас.

Головним напрямом роботи осередків є культурно-просвітницька діяльність. Влаштовуються концерти, зокрема артистів, які приїздять на запрошення громади з України, диспути, вистави. У Вільнюсі, Каунасі, Клайпеді, Йонаві та Вісагінасі діють українські суботні (недільні) школи, де діти вивчають мову, історію, географію, основи релігії, а дорослі — мову. Робота цих шкіл фінансується Литовською державою. При школах є невеликі бібліотеки. Допомогу в їх комплектуванні надає Україна.

У складі ГУЛу працюють комерційні структури: закриті акціонерні товариства «Бурштин» , «Лелека» , «Бігвомас», «Таїс» , Торговельний дім «Мрія» та інші, які сприяють налагодженню економічних і торговельних зв'язків з Україною.

Найчисельнішим є вільнюський осередок ГУЛу, під егідою якого діють суботня школа імені Тараса Шевченка (директор — Тетяна Лісовська), дитячий ансамбль української пісні й танцю "Веселка", сімейний ансамбль Оксани і Романа Ластов'яків "Світлиця", виходить українська програма на Центральному литовському телебаченні "Трембіта" та двічі на місяць українська радіопередача "Калинові грона". Задоволенню духовних потреб у рідному слові та згуртуванню української громади сприяє також друковане слово. За фінансового сприяння України в республіканській газеті "Эхо Литвы" виходить сторінка українською мовою "Українська світлиця"; у Вільнюсі щомісяця виходить у світ інформаційний вісник "Пролісок", у Клайпеді — "Слово та голос".

У 1997 р. у Вільнюсі створено Центр культури українців Литви (голова — Н. Непорожня) — громадську організацію, яка об'єднує пропагандистів української культури в цій країні. Український національний культурний центр "Барвінок" відкрився також у Вісагінасі (голова — О.Клочан). При центрі "Скаутіс" у Вільнюсі діє українська молодіжна організація "Пласт".

З 1992 р. у Вільнюсі працює Асоціація україністів, зусиллями якої: 1993 р. проведено міжнародну конференцію Литва — Україна: історія, політологія, культурологія". За матеріалами конференції видано книжку.

У лютому 1991 р. у Вільнюсі офіційно зареєстровано греко-католицьку громаду. Українські католики провадять богослужіння в церкві Пресвятої Трійці, яку 1992 р. було повернуто чернечому чину св. Василія Великого. Ця церква є єдиною українською святинею поза межами України на території колишнього СРСР. У приміщеннях колишнього василіянського монастиря де українська суботня школа, а також молодіжний релігійний центр імені св. Йосафата. Служіння для українських греко-католиків провадяться також у Клайпеді, Каунасі та Йонаві.

ГУЛ є досить помітною в політичному житті країни. Українці брали участь у групах підтримки Саюдісу, Руху, в акціях "Балтійський шлях", у символічному ланцюгу в день святкування незалежності та соборності української держави в 1990 р., солідаризувалися з литовським народом під час січневих (1991 р.) подій у Вільнюсі, коли до українського прапора на площі Незалежності приходили сотні мешканців Литви і делегації з різних міст України. За це кількох українців було відзначено медаллю "13 січня", а голову ГУЛу Людмилу Жильцову президент країни Альгірдас Бразаускас нагородив орденом великого князя литовського Гедиміна. Делегації громади брали участь у з'їздах Саюдісу, Руху, були учасниками Першого та Другого Всесвітніх форумів українців у Києві. Кілька українців посідають помітне місце в громадському й культурному житті Литви. Серед них Н. Непорожня, доктор гуманітарних наук Вільнюського університету, член спілок письменників України і Литви; В. Лобунець, актор Російського драматичного театру Литви, тележурналіст редакції "Злагода" Литовського телебачення; Ю. Паньків, редактор української радіопередачі "Калинові грона", нагороджений медаллю 13 січня . Українська громада Литви перебуває на етапі становлення, й для налагодження організованого українського життя в цій країні їй потрібно буде розв'язати ще багато складних проблем. Проте плани, які вона ставить перед собою — створення української гімназії, заснування музею та спорудження пам'ятника Т. Шевченку у Вільнюсі тощо — свідчать, що труднощі її не лякають. Запорукою цього є величний пам'ятник Гедиміну (1316-1341 рр.), який постав кілька років тому у Вільнюсі на постаменті з граніту, подарованому незалежною Україною незалежній Литві.

Висновки

Таким чином, в результаті дослідження становлення українців в пострадянських країнах, ми дійшли висновку, що демократизація суспільно-політичного життя в Україні, особливо проголошення її державного суверенітету, сприяли значному пожвавленню національно-культурного руху серед представників східної діаспори. У різних регіонах колишнього Радянського Союзу, де живуть українці, почали виникати їх національно-культурні об'єднання, товариства української мови, гуртки з вивчення української історії, географії, літератури, етнографії тощо. В багатьох країнах і областях відкривалися українські школи, а також відповідні класи в іншомовних, здебільшого російських школах, створювалися гуртки художньої самодіяльності українознавчої спрямованості, бібліотеки української літератури, видавалися україномовні газети, з'явилися в ефірі українські радіопередачі. Повсюдно посилився інтерес до нашої країни, її національно-етнічних проблем та особливостей господарського розвитку, зовнішньоекономічних зв'язків, історії, географії, мови, культури, традицій. Зроблена серйозна заявка на встановлення всебічних зв’язків з українським зарубіжжям (у тому числі й зі східною діаспорою) на державному рівні. Проведені в листопаді 1991 р. в Одесі І Всеукраїнський міжнаціональний конгрес, Конгрес українців незалежних держав колишнього СРСР в січні 1992 р. в Києві, а також Всесвітній форум українців у серпні 1992 р. переконливо свідчать про це.

Список літератури

1. Лаврів П. Українці в Центральному Казахстані. // Сучасність. ─ 1998. ─ № 4. ─ С. 90-98.

2. Нельга О. Українці в Литві // Вече. ─ 1994. ─ № 8. ─ С. 104.

3. Трощинський В.П., Шевченко А. А. Українці в світі. ─ К.: Альтернатива, 1999. ─ 352 с.

4. Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. ─ К.: Либідь, 1997. ─ 274 с.

Характеристики

Список файлов реферата