59592 (673231), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Внесок Півдня в українське національне відродження порівняно з іншими регіонами був мінімальним, але він був потужним чинником господарської інтеграції українських земель. За "старої України" Правобережжя було пов'язане з Польщею, Лівобережжя і Слобожанщина - з Росією, Дніпро був не лише географічним, а й політичним та господарським кордоном. Освоєння Півдня докорінно змінило ситуацію. Від того часу торгівля правого і лівого берегів переорієнтувалася у південному напрямі.
Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 у середині XVIII ст.д.о 700 тис. км2 у середині XIX ст. Територіальне розширення супроводжувалося ще більшим зростанням населення. Населення дев'яти губерній України зросло з 8,7 мли осіб 1811 р. до 13,6 млн. осіб 1863 р.
Внаслідок імміграції і високих темпів природного приросту густота населення України протягом XIX ст. збільшилась майже у 40 разів. "Стара Україна" і "Нова Україна" були розділені не лише у часі; вони сильно відрізнялися за своїми геополітичними, демографічними й етнічними вимірами.
Найважливішою ознакою модерної доби були промислова революція та пов'язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою.
Головною причиною був тон соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалася прикріпленою до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках - фактично і після розкріпачення.
Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили І стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.
Промислове виробництво в Україні першої половини XIX ст. мало переважно сільський характер. Лише 27% промислових підприємств у 40-х роках були розміщені у містах. Ця особливість випливала із галузевої структури української промисловості: головними промисловими галузями були харчова промисловість і переробка відходів тваринництва.
Підприємства цих галузей розміщувалися ближче до сировини, тобто у селах, а не в містах, і на них працювали переважно кріпаки. Фабрики часто функціонували сезонно, у перервах між сільськогосподарськими роботами, коли селянство не було зайняте вирощуванням і збиранням урожаю.
Підприємств, які належали купцям і багатим міщанам, було небагато, хоч водночас їх кількість постійно зростала. Це були переважно дрібні фабрики, які виробляли у містах мило, свічки, виправляли шкіру. У 40-50-х роках XIX ст. у містах півдня України, де позиції купців були впливовішими, виникло декілька більших підприємств для переробки поташу І вовни, виготовлення канатів чи кораблебудування. Власне на цих підприємствах уперше почали застосовуватися парові машини.
Однак на виміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку міського господарства. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати й ядра для Чорноморського флоту.
Більшість міського населення в Україні аж до кінця XIX ст. становили не промислові класи - підприємці і робітники - а службовці, купці, ремісники, військові й адміністративний персонал.
З багатьох причин індустріалізація у губерніях північно-центральної Росії досягла вищою рівня розвитку, аніж в Україні. У середині XIX ст. (1856) загальна вартість промислової продукції, виробленої в українських губерніях, становила 26,1 млн. рублів - на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії. Завдяки вищій якості і нижчій ціні російські промислові товари підривали місцеве виробництво. Україна відставала від Московської і Санкт-Петербурзької губерній за кількістю ремісників. Брак майстрів - теслярів, кравців, шевців, ковалів відчувався не лише в селах, а й у містах.
Виходом з ситуації було сезонна міграція ремісників з Російської губернії, для яких вигідніше було промандрувати декілька сотень миль і пропрацювати декілька місяців в українських містах, аніж практикувати своє ремесло у рідній місцевості. Подібна ситуація була і в торгівлі. Офіційні звіти міністерства внутрішніх справ характеризували торгівлю в українських містах як "незамечательную" і "незначительную".
Контроль над українським ринком поступово переходив до рук російських купців.
Загалом же українські губернії постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів Імперії, споживаючи, своєю чергою, готові промислові товари з півночі і заходу. Ця схема була типовою для відносин між колоніями і метрополіями. Постає, однак, запитання: чи російський уряд свідомо провадив стосовно українських губерній колоніальну політику? Українська нерадянська історіографія переважно ствердно відповідає на це запитання: Україна не могла захистити свою власну промисловість і тому змушена була виробляти сировину.
Український середній клас був ослаблений і не міг творити конкуренцію російським купцям і ремісникам, які нерідко користувалися державною підтримкою. Включення українських земель до складу Росії призвело до еміграції інтелектуальних сил на північ, в імперську столицю. Там вони могли знайти краще застосування свого потенціалу, водночас зміцнюючи імперію політично, культурно і економічно та послаблюючи позиції своєї батьківщини.
Подібним чином прибутки від продажу українського збіжжя і сировини та податки з місцевого населення зосереджувались у столиці і йшли на покриття потреб бюрократично-військового апарату.
Представники протилежної, космополітичної школи наголошують на тому, що швидке зростання міського населення в Західній Європі в результаті індустріальної революції й урбанізації закріпило за промислово не конкурентоздатною Східною Європою роль постачальника збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів на західні ринки.
З цієї причини східноєвропейський регіон став економічною периферією промислово розвинутих капіталістичних країн. Природні умови України, насамперед " надзвичайно родючі землі, неодмінно диктували однобічний розвиток її господарства.
Але попри розходження між цими двома точками зору спільним для них є визнання факту, що саме сільське господарство не може служити базою для національного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише розвинутої Європи, а й відсталої Російської імперії.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
