59590 (673230), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад,— хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці — суконні ряди). Купці в містах створювали об'єднання на зразок ремісничих цехів. Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Ви* значну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах.
Економічний розвій українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозилися полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні прикраси. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-колоніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. Російські купці з 1427 р. користувалися правом вільної торгівлі в Києві. У XV — в першій половині XVI ст. з Росії до Києва, Львова, Луцька везли шкурки соболів, бобрів, лисиць, горностаїв, а з України до Росії — збіжжя, мед, віск, сіль. На українських ринках російські купці скуповували східні та європейські товари. Усталений торговельний шлях з російських міст до Константинополя йшов через українські землі, через Київ російські купці діставалися до генуезького міста в Криму— Кафи. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою Львів і Луцьк, сполучаючись з Кримом так званими татарським та молдавським шляхами. Значних розмірів досягла торгівля українських міст і з країнами Центральної та Західної Європи (через Краків і Торунь). З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилися збіжжя, продукти лісового промислу.
Багатіючи на розвиткові ремесла і торгівлі, українські міста одержували від великих князів (королів) привілеї на самоврядування — так зване Магдебурзьке право (за назвою німецького міста Магдебурга, «хартія» якого правила за зразок). У 1356 р. таке право одержав Львів, у 1432 р.—Луцьк, у 1494 р.—Київ, протягом XV —першої половини XVI ст.—більшість значних міст України. Органом міського самоврядування був магістрат, який мав дві колегії — лаву (суд) і раду (адміністративний орган). Члени магістрату обиралися з-поміж заможних купців і цехових старшин (з представників патриціату і бюргерства). Магістрат очолював війт, у великих містах призначений урядом.
Головна ж маса міського трудового населення («плебс») була усунута від управління. До того ж з посиленням впливу польських феодалів і католицької церкви на українських землях посилюється національно-релігійна дискримінація українського міщанства. Все це породжувало його боротьбу за ліквідацію обмежень та за участь у самоврядуванні міст.
Селянські виступи. У відповідь на посилення феодально-кріпосницького гноблення в XV—першій половині XVI ст. на Україні зростав антифеодальний рух. Однією з його поширених форм були втечі селян від панів, передусім в Галичині, на Поділлі, Волині, де феодальний гніт був особливо важким і де магнати й шляхта непомірно збільшували чинші та вводили панщину. Втечі нерідко супроводжувалися підпалом маєтку або убивством панських слуг. Збіглі кріпаки осідали у володіннях великого князя, а також на незайманих землях Середнього Придніпров'я, Побужжя, Лівобережжя. З огляду на незадоволення феодалів, які втрачали робочі руки, в 1447 р. великий князь Казимір видав привілей, в якому зобов'язувався забороняти збіглим селитися на господарських землях. Судебник 1468 р. вимагав від феодалів східних воєводств (Київщина, Брацлавщина) не приймати «на слободи» у свої маєтки селян-утікачів.
Частина селян — сільські ремісники — тікали в міста, переважно в ті, що були на Магдебурзькому праві, й поповнювали ряди міського плебсу.
Разом зі втечами вже у XV ст. почастішали збройні виступи селян проти гнобителів-феодалів. У липні 1431 р. унаслідок збільшення феодальних повинностей і насильницького покатоличення розпочалося селянське повстання у Белзькій землі, придушене незабаром королівськими військами. В 1431—1434 рр. відбувалися збройні виступи селян у Бакотській землі на Поділлі. В 1457 р. на Буковині діяв повстанський селянський загін під проводом Лева.
Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр. українських і молдавських селян Буковини та Східної Галичини (Покуття), очолене Мухою. Повстанці здобули Снятин, Коломию, Галич і рушили на Львів. До них приєдналася частина дрібної української шляхти, і чисельність повсталих зросла до 10 тис. Однак, хоча в ході цього повстання яскраво виявилася солідарність трударів різних національностей, усе ж через свій стихійний характер і погану організованість воно було приречене на невдачу. Король Казимир IV оголосив «посполите рушення». Під Рога-тином бунтівні селяни зазнали поразки від об'єднаного війська польської шляхти та німецьких найманців. Муха з невеликим загоном відступив у Молдавію. Але сутички селянських загонів із королівськими військами тривали ще протягом 1491—1492 рр. Нарешті, в 1492 р. під Галичем озброєні шляхтичі підступно напали на повстанців, схопили Муху й відвезли його до Кракова, де він незабаром помер.
У 1514 р. в Угорщині спалахнуло велике селянське повстання під проводом Д'єрдя Дожі. В ньому взяли участь і селяни Закарпаття, визволивши з-під влади угорських феодалів чимало сіл і міст. У липні 1514 р. основні сили повстанців були розбиті королівськими військами. Д'єрдя Дожу стратили. Каральні загони вчинили жорстоку розправу над селянством Закарпаття: багатьох закатували, а вцілілі протягом двох років мусили сплачувати контрибуцію.
Отже, в силу різних причин, передусім через стихійність, перші масові селянські виступи XV — початку XVI ст. зазнали поразки. Та незважаючи на це, в народі міцнішало прагнення до розподілу землі поміж тих, хто її обробляє, посилювалася боротьба проти національного і релігійного гноблення.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
