59332 (673092), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Сподівання змін на краще у мовній політиці в УРСР вітчизняна інтелігенція пов’язувала з усуненням із політичного Олімпу М.Хрущова. Після жовтневого пленуму (1964 р.) ЦК КПРС серед значної її частини спостерігалося намагання винести питання про розвиток української мови на обговорення партійних органів та прагнення домогтися відміни 9-го пункту Закону «Про зміцнення зв’язку школи із життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР.» В одному із донесень структурних підрозділів держбезпеки повідомлялося: «Переважна більшість осіб, відома органам КДБ як невдоволені національною політикою на Україні, в приватних бесідах висловлює думку, що питання про покращення розвитку української мови й культури можна вирішити тільки у контакті з партійними органами. В зв’язку з цим висловлюється невдоволення деякими публічними виступами письменників Дзюби та Шумила, котрі, на їх думку, інколи мають провокаційний характер і заважають створенню нормальної обстановки у творчих організаціях»37. Відомо, що наприкінці жовтня 1964 р. членами СПУ на адресу ЦК КПРС планувалося відправити ряд відкритих листів із метою привернути увагу Кремля до «існуючих перегинів ленінської національної політики на Україні».
У середині 1960-х рр. у різних куточках України шляхом «самвидаву» активно поширювалася праця критика та літературознавця, члена Спілки письменників України І.Дзюби »Інтернаціоналізм чи русифікація?», в котрій автор, спираючись на твори класиків марксизму-ленінізму, документи КПУ 1920–1930-х рр., статистичні матеріали, намагався довести, що причини всіх недоліків, які переживає Україна, – у великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики.
Якщо розповсюдження листівок із «націоналістичними гаслами», поширення відповідних позацензурних праць партійні органи і спецслужби всіляко намагалися приховати, то деякі студентські заворушення ставали відомими далеко за межами УРСР. Так сталося із засіданням гуртка української літератури філологічного факультету, на котре 13 квітня 1965 р. зібралися близько 400 осіб. Як відзначав у своїй доповідній записці відділ науки й культури ЦК КПУ, « …на зборах наклепницьки ставилась під сумнів правильність національної політики».
Новий етап широкої антиукраїнської кампанії набув обертів у республіці відповідно до постанови президії ЦК КПУ від 11 травня 1966 р., прийнятої на основі інформації Верховного суду УРСР, Прокуратури УРСР й Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР про «пожвавлення націоналістичних елементів.»
Сплановані вищим політичним керівництвом республіки заходи нагадували традиційні «чистки», вигадані більшовицькою партією для боротьби з проявами інакодумства. Свій внесок у викриття українського буржуазного націоналізму внесли партійні осередки обласних відділень Спілки письменників і Спілки художників, відкриті партійні збори Івано-Франківського та Луцького педінститутів, Київського й Львівського державних університетів. Під безпосереднім контролем ЦК Компартії України проходила кампанія по викоріненню відповідної ідеології в Академії наук УРСР.
Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою — 26,8 млн (57 %).
Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3 % всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3 % всього населення, (у тому числі 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).
Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РРФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0 % усіх). Ці землі — це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9 % всього населення (за мовою ледве 2 %). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2 %), 1970 — 534 (3,9 %); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 — 3040 (26,2 %), 1959 — 183 (1,5 %), 1970 — 180 (1,3 %).
Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі — 163 400 км? з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 — лише 50000 українців або 2,3 %. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.
На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 — 2138, 1959 — 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8—9 млн.
У травні 1972 року П. Шелеста на посту першого секретаря ЦК Компартії України замінив В. Щербицький, що оцінював добу свого попередника як період “помітного пожвавлення націоналістичних елементів, інспірованого зарубіжними антирадянськими центрами”. У період правління В. Щербицького (1972 – 1988 рр.) “гармонія” російсько-української двомовності у сфері партійного офіціозу дістала своє логічне завершення.
В. Щербицький впровадив російську мову в практику офіційного спілкування партійної і адміністративної верхівки УРСР, відмовивши українській навіть у суто декоративній функції калькування московського новоязу, яку вона мала в попередній період. В одному зі своїх виступів В. Щербицький стверджував: “Сьогодні в процесі культурного будівництва, як ніколи, підвищується роль і значення російської мови, яка по праву є другою рідною мовою у нас в республіці...”
У 70-х – першій половині 1980-х рр. русифікація всіх сфер життя — освіти, науки, виробництва, засобів масової інформації, культури — відзначалась особливою інтенсивністю. У 1978 р. була видана Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення і викладання російської мови та літератури, у 1983 – Постанова про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на дві групи та підвищення заробітної плати вчителям російської мови на 15 %.
В системі Академії наук було розширено опрацювання спеціальних програм з теми «Роль російської мови як засобу міжнаціонального спілкування». І в центрі, і в союзних республіках з’являєтьсяся низка праць, присвячених «розкриттю суспільних функцій російської мови як мови міжнаціонального спілкування і єднання народів СРСР», зокрема, тільки в Києві виходять такі праці: «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе» І. Білодіда, його ж «Язык и идеологическая борьба», його ж “Сущий в ней язык...», «Русский язык — источник обогащения языков народов СССР» , «Культура русской речи в национальных республиках» та інші.
В останнє десятиліття існування Радянського Союзу українські русисти уже могли звітувати партійному керівництву про успішне виконання всіх трьох настановчих завдань мовної політики, спланованої Москвою для УРСР ще на початку 30-х років — установлення практики необмеженого впливу російської мови на українську і трактування відповідних процесів як “благотворних” для української, сформованість в українській мові за посередництва тієї ж російської лексичного фонду, спільного з мовами інших республік, та запозичення численних інтернаціоналізмів.
Тільки з утворенням незалежної держави було назавжди припинено проведення русифікації в Україні.
Література
1. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4256. – Арк. 11.
2. Там само. – Спр.4255. – Арк.59–63.
3. Там само. – Спр. 4256. – Арк. 11–12.
4. Там само. – Спр. 4255. –Арк. 62.
5. Там само. – Оп. 31. – Спр. 1955. – Арк. 18 –28.
6. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (далі –
ЦДАМЛМ України). – Ф. 661. – Оп.1. – Спр. 277. – Арк. 258–260.
7. Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Л., 1996. –С.223.
9. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4587. – Арк. 73–74.
10. Там само. – Спр. 4262 . – Арк. 65.
11. Державний архів Служби безпеки України (далі – ДА СБУ). – Ф. 1. – Оп.. –Спр. 42. – Арк. 83.
12. Там само. – Арк. 84.
13. Там само. – Арк. 84, 166.
14. Там само. – Арк. 98.
15. Там само. – Арк. 10, 96–98.
16. Там само. – Арк. 102.
17. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 24. – Спр. 4248. – Арк. 312–313.
18.Там само. – Арк. 314.
19.Україна і Росія в історичній ретроспективі. В 3-х т. – К., 2004. – Т. 2: Радянський проект для України. – С. 498.
20. ЦДАМЛМ України. – Ф. 22. – Оп. 5. – Спр. 95. –Арк. 1–2.
21. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4687. – Арк. 246–248.
22. ДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2. – Арк. 264–276.
23. Там само.
24. ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 25. – Спр. 159. – Арк. 18.
25. Там само. – Арк. 29–30.
26. Там само.
27. Там само. – Оп. 24. – Спр. 6001. – Арк. 39.159 З історії православної релігійної культури Сяноцької землі (X–XVII ст.)
28. Там само. – Арк. 40.
29. Там само.
30. Там само. – Арк. 42.
31. Там само. – Оп. 71. – Спр. 284. – Арк. 16.
32. Там само. – Оп. 73. – Спр. 739. – Арк. 267–269.
33. Див. наприклад: Білодід І.К. Мова і ідеологічна боротьба. – К., 1974; Кравцев И.Е.
Развитие национальных отношений в СССР. – К., 1962; Его же. Пролетарский интернаци-
онализм, отечество и патриотизм. – К., 1962;Шамота М. З. За велінням історії. – К., 1965.
34 Сучасність. – 1970. – №2. – С. 81.
35 ЦДАМЛМ України. – Ф. 661. – Оп.1. – Спр. 277. – Арк. 258–260.
36 Я поділяю ваше обурення… Листи до Максима Рильського і його відповіді. Доку-
менти боротьби за українську мову в Українській РСР 1960–1964 // Сучасність. –
1970. – № 2. – С. 88.
37 ДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2. – Арк. 264–276.
38 Там само. – Арк. 140–146.
39 Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні :середина 1950-х – поча-
ток 1990-х років. – К., 1998. – С.147–148.
40 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 4302. – Арк. 96–98.
41 Там само. – Спр. 6003. – Арк.20–23.
42 ДА СБУ. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2 . – Арк. 121.
43 ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп. 24. – Спр. 6003. – Арк. 24.
44 Там само. – Арк. 16.
45 Там само. – Спр. 6160. – Арк. 23–25.
46 Там само. – Арк. 16.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
