Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Специфічна обстановка видимості реформ в імперії при процесі стабілізації князівств, що фактично відбувався, створила найбільш сприятливі умови для визрівання гуманістичного руху. Гуманісти придбали достатнє суспільне визнання, щоб їх співтовариства могли стати самостійними організаціями. Вираження національної самосвідомості, патріотизму, в ідеях німецьких гуманістів звучало все з більшою силою. А зіткнення гуманістичного руху з пануванням римської церкви додало той специфічний відтінок религиозно- філософського струменя, який і з'явився початком ідеологічних битв епохи Реформації. Секуляризація ідеології, переважна увага до проблем світоглядного, побудова етико-філософської системи, національний патріотизм ось ті особливості гуманістичної культури Німеччини, які визріли в ході її формування в XV ст..

3. Гуманістичний рух в Німеччині у 16 ст.

XVI століття - Чинквенченто – пізній етап Відродження, епоха великих потрясінь, небувалого розквіту мистецтв і сміливих відкриттів передової думки. Для цього періоду характерне посилення новою, ранньобуржуазної ідеології, використання античних традицій і мов разом із зростанням значення мов національних, створення творів антиклерикального напряму. Відродження XVI століття в Германії розвивається на тлі народних рухів і збігається за часом з Реформацією, забарвлюючи весь історичний процес в затвердження вільнодумства. І хоча специфіка двох явищ, Відродження і Реформації, безперечний їх взаємовплив і взаємопроникнення. Критика церкви в праці гуманістів сприяла виступам проти папства діячів Реформації, хоча цілі і підсумок цих виступів були різними: використання античних традицій діячами Відродження приводило до посилення язичницьких антиклерикальних сторін культури. Прихильники Реформації удавалися до древніх мов для спростування старих і затвердження нових релігійних норм. « Не дивлячись на специфічні риси в процесі таких явищ, як Відродження і Реформація, на певних етапах вони мали точки зіткнення в області вільнодумства». Відкрите вільнодумство не лише зробило величезний вплив на ідеологічне життя всієї Європи повергнувши в сум'яття римсько-католицьку церкву, видозмінивши її зовнішність, але також з'явилося своєрідним ґрунтом, на якому зійшло насіння нових суспільних сил. «Це була найбільша з революцій, які доти пережила Земля"» - писав Ф.Енгельс про Відродження.

У своїх замітках «З області історії» він пише про Відродження як про грандіозну епоху, коли городяни підірвали потужність феодалізму, на арену класової боротьби виступило селянство, а за ним і попередники пролетаріату. Дійсно, в XVI – столітті пізнього Відродження – сталася перша буржуазна революція в Європі – Велика селянська війна в Німеччині, а за нею і друга буржуазна революція – в Нідерландах, що завершилася перемогою .

Кінець XV і перша чверть XVI ст. займають особливе важливе місце в історії середньовічної Німеччини. Як і в попередні століття, Німеччина залишалася політично роздробленою країною з несталими і у ряді місць спірними кордонами. Назву «Священна Римська імперія німецької нації» відображала лише прагнення німецьких імператорів до панування над всією Західною Європою. Насправді ж ця «імперія» не володіла внутрішньою єдністю і не мала політичного центру.

Важливі зрушення в економічному розвитку країни особливо на початку XVI ст.. загострили класові суперечності в країні і виявили всю невигідність роздробленого стану для її подальшого економічного розвитку і особливо для її міжнародного положення. Роздроблена Німеччина, що складалася з відособлених територіальних князівств і багаточисельних імперських графств, прелатств і міст, що рахували себе політично суверенними, все більше і більше поступалася такими, що консолідувалися силам сусідніх народів, серед яких розвивався і у ряді випадків завершувався процес формування національної держави (Росія на сході Европи, Франція на заході). Розвиток Німеччини більше нагадував хаотичне явище, в ній не виявлялося концентрація сил і інтересів. Як відзначає Енгельс « .в початку XVI ст.. різні стани імперії – князі, дворяни, прелати, патриції, бюргери, плебеї і селяни – складали надзвичайно хаотичну масу з вельми різноманітними, на всіх напрямках потребами, що взаємно перехрещуються. Кожен стан стояв упоперек дорогі іншому і знаходилося в безперервній, то прихованій, то відкритій боротьбі зі всіма останніми».

Зовнішній прояв складності класової структури німецького суспільства в цілому відображав суперечність і не здатність жодного класу свідомо виступити як загальнонаціональна сила. Імущі класи були ще в тій або іншій мірі пов'язані із становими і корпоративними привілеями феодального суспільства. На цьому фоні, всі виразно виступали стихійні народні хвилювання селян і плебеїв, тих, хто не мав у феодальному суспільстві ніяких привілеїв. Наростанню революційного підйому сприяли гуситські війни в Чехії.

«Чеська єресь» виявила тенденцію до розповсюдження по інших країнах і основні причини, що полегшують це розповсюдження, полягали в тісному зв'язку даної єресі із запереченням всякого феодального панування і феодальних платежів церковним і світським феодалам. У цей період на селянський революційний рух вже покладали надії і деякі опозиційні круги з імущих класів, що, отже, назріваючий рух отримало загальнополітичне значення. У цих умовах розвиток специфічного німецького гуманізму, з його релігійно - філософською основою проти католицької церкви і національною ідеєю, повинен був викликати гострі ідеологічні конфлікти і надзвичайно ускладнити і без того заплутану політичну обстановку в країні.

Гуманісти в Германії виражали настрої тих передових городян (опозиційних кругів з імущих класів), які не могли миритися з жалюгідним станом роздробленої Німеччини, що роздирається княжими розбратами і що піддається грабежу з боку папської курії. Німецькі гуманісти живо реагували на всі питання, що хвилювали різнорідну політичну і релігійну опозицію в країні. Їх увагу привертали, перш за все, питання релігії, філософії і моралі, питання суспільного і політичного життя, пов'язані з наростаючим опозиційним рухом в країні. Гуманізм пізнього Відродження вже значно відрізнявся від гуманізму раннього Відродження своєю бойовою настроєністю проти середньовічної ідеології, своєю наполегливістю і конкретністю в боротьбі за самостійність і незалежність дослідних наук по відношенню до богослов’я. Проблеми німецької державності і безцеремонного засилля в Германії католицького духівництва стали такими, що очолюють в поглядах гуманістів, а роздуми про античну літературу і філософію, вихваляння культурою Італійського Відродження відступили на другий план.

Католицька церква до кінця XV початку XVI вв. була найкрупнішим феодальним землевласником і на феодальному світі наддержавною силою, політичні претензії якої підкріплювалися не лише тим, що вона була ідеологічною опорою феодалізму, але і певним апаратом натиску. Цей апарат від до низу верху – від самого тата до дрібного католицького кліра – лежав важким тягарем на народах християнських країн, з яких викачувалися величезні засоби. Тато був справжнім світським государем, який мав своє військо, свої державні доходи, свій державний апарат, свої дипломатичні зв'язки. Подвійність в положенні папського двору і папських установ виявлялася, перш за все, в змішенні світських і церковних функцій. Результатом змішення церковних функцій з функціями світської держави було те, що в своїй військовій і дипломатичній діяльності папська держава спиралася не лише на релігійний авторитет і вплив католицької церкви, але і на величезні багатства церкви, на величезні доходи, які стікалися до Риму зі всіх країн католицького світу, а також на свою багаточисельну агентуру у всіх християнських державах. Проникаючи у всі країни християнського світу, володіючи у всіх країнах політичними позиціями папська церква претендувала на те, щоб стояти вище за світську державу. Проповідуючи усюди презирство до світу г и к людському земному існуванню, освітлюючи цією проповіддю феодального ладу і кріпацтва «Вотчина святого Павла» прагнула всіма релігійними, матеріальними і політичними засобами підпорядкувати собі мир і оволодівати його благами на догоду своєму величезному, розгалуженому по всіх країнах апарату. Усюди говорили про « обмирщвлении» церкви, про те, що церква загрузнула в непристойних матеріальних справах, «зіпсувалася» і абсолютно «забула» про своє духовне призначення.

З 1513 р. папський престол займав Лев X, при якому зачався бурхливий рух реформації. «Біографія цього тата, як до його вступу на престол, так і під час його папського правління, також є яскравим показником характеру «обмирщвлення» католицької церкви». До цього моменту вже розвернулася консолідація в Європі лави національних держав, яким домагання церковної наддержавної організації були ненависні. Навіть у церковних кругах цих держав наростала опозиція проти папського монархізму, яке отримало в історії назву « соборний рух». У цьому русі місцевого духівництва різних країн знайшло своє віддзеркалення спільне прагнення, в політичних колах цих країн і з боку світських государів, - прагнення відстояти свою самостійність як в області політичної, так і в області релігійної. Собор Базеля обмежив права папства, змусив в 1516 р. Лев X піти на великі поступки французькому королеві, представникові найбільшої і авторитетної католицької країни того часу. Своїми поступками римський двір забезпечив себе від дій церковної опозиції і сподівався, що його угода з французьким королем ослабить вплив соборного руху в інших католицьких країнах. Дійсно, погоджувальна політика дала значні результати в тих країнах, де процес централізації вже був завершений або завершувався. Уряди крупних феодальних держав в епоху підйому селянських антифеодальних рухів і розвитку опозиційного руху в містах самі були зацікавлені в непорушності релігійного авторитету католицької церкви. І поступки привели до послабшення руху реформації.

Іншим було положення в політично роздробленій Німеччині. Тут представники вищого католицького кліра відчували себе повними господарями. Багато єпископів і інші вищі церковні чини були територіальними князями і вважали для себе нормальним спосіб життя світських государів. Папські легати, послані для збору грошей і для проповідей, роз'їжджали по Німеччині, діяли там безцеремонно аж до відкритих широких продажів індульгенцій. Торгівля прибутковими місцями прийняла в Германії справді безсоромні форми.

Вважаючи німецьку церкву за найбагатшу на всьому християнському світі папський Рим не зважав на імператорів і не бажав йти ні на які поступки. Тато уміло лавірував між Німеччиною, що роздиралася усобицями, і небезпідставно розраховував на підтримку духовних князів, на німецький єпископат, на розбрати і суперництво між князями імперії, між князями і імператором, на слабкість політичних позицій міст, на спільну боязнь всіх імущих класів перед назрілим повстанням народних низів. Неможливість для німецьких імператорів чинити опір папському свавіллю пояснювалася і тим, що великодержавна програма Габсбургів – створення універсальної всехристианської монархії – представлялася німецьким імператорам здійсненною тільки в тісному контакті з універсальною католицькою церквою. Не дивлячись на багатовікову ворожнечу між імператорами і татами, обидві ці реакційні сили повинні були діяти солідарно в епоху, коли завершувалося утворення національних держав в Європі, а в самій Німеччині назрівали бурхливі революційні події.

Вже 90 року XV ст.. можна назвати поворотними в історії німецького гуманізму, насичення його новими передовими ідеями. Гуманістична література цього часу зробила вже вплив і на ті круги, які не належали до гуманістів. Інтелектуальна еліта, спостерігаючи соціальну грозу, що наближалася, прагнула до її попередження, викриваючи в різкій формі найбільш обурливі пороки, укорінені в суспільстві і церкві, і закликаючи до їх усунення. Виражаючи настрої освічених кругів городян, гуманісти виступали противниками церковного мракобісся і середньовічної схоластики, висміювали і відкидали феодальних буд. Антифеодальна ідеологія затверджувала нові принципи гуманістичної культури, в основі якої була закладена «філософія Христа». У необхідності викорінювання зла в будь-яких його проявах людського буття вони бачили заставу оновлення життя і стосунків між людьми.

Поворотним в історії період гуманістичного руху можна назвати і тому, що саме в цей проміжок часу найяскравіше виявився аристократизм гуманізму, який «минув маси і відрізував від них вищі стани». Не дивлячись на те, що творча діяльність відомих німецьких гуманістів була тісно пов'язана з народним корінням, і саме ними був піднятий першими прапор національної самосвідомості, проте по самій своїй формі гуманістична культура була особливим видом аристократії – аристократією знання, аристократією утвореної. Це було для народних мас « незрівнянно образливіше за аристократію крові». Саме у цьому і є головна відзнака Реформації від Відродження, яка «не минула маси». Але для будь-якої дії, у тому числі і історичного, необхідний час визрівання ідеї (теорії), якою і стало Відродження.

Релігійно-філософська і національна основа ідей німецького Відродження стала тією формою, яка хвилювала тоді в тому або іншому ступені всі різноманітні прошарки суспільства. Спільний табір гуманістів, в цілому представників певних прошарків німецького суспільства, спочатку єдиний проти реакційно-католицького табору, під впливом неминучих політичних процесів розколюється на революційний і реформаторський. Різниця перших від других була в повному затвердженні світської влади замість влади духівництва.

«Перш ніж зачати успішну боротьбу проти світського феодалізму в кожній країні і в окремих його сферах, необхідно було зруйнувати центральну священну організацію». Реформація, тобто рух проти папської католицької церкви, стала першим етапом широкого революційного руху в першій половині XVI ст.. в Німеччині. Початок німецької реформації пов'язаний з ім'ям Мартіна Лютера. Реформація почалася 31 жовтня 1517 р. з проголошення вимог, що відповідали інтересам середньовічного бюргерства, про встановлення «дешевої» церкви, про відміну торгівлі індульгенціями. «Бюргерська єресь вимагала відновлення простого ранньохристиянської церкви і скасування замкнутого стану священиків. Це дешевий пристрій усував ченців, прелатів, римську курію – словом, все, що в церкві було дорогим». У основі протесту лежало звернення до різних місць священного писання, про яке «забули» священнослужителі і спочатку сенс протесту був далекий від серйозного конфлікту з папством. Лев X побачив у виступах звичайну суперечку між чернечими орденами, що змагалися, і не надавав їм значення. У 1519 р. на диспуті в м. Лейпцігу Лютер вже заявив про те, що церква може існувати і без тата. Він відкидав і духівництво як особливий священний інститут, кажучи, що перед богом кожен християнин є до певної міри священиком. Він публічно заявляв свою солідарність з поглядами Яна Гуса і засуджував тих, які спалили на вогнищі великого чеського реформатора. Коли тато в другій половині 1520 р. видав указ проти Лютера буллу про відлучення його від церкви, Лютер не звернув на неї ніякої уваги. Вона урочисто була спалена студентами у дворі університету Віттенбергського. Лютер незабаром відповів на неї лайливим памфлетом «Проти булли антихриста». У нім антихристом він називає тепер самого тата і звертається до нового імператора – Карла V – з пропозицією відняти у тата Рим і провести секуляризацію всіх церковних земель в Німецькій імперії.

На деякий час навколо Лютера об'єдналися самі різні елементи німецького суспільства – від помірніших до самих крайніх, виступаючих проти папської влади і католицької церкви. «Блискавка, яку метнув Лютер, попала в ціль. Весь німецький народ прийшов в рух. З одного боку, селяни і плебеї побачили в його відозвах проти попів, в його проповіді християнської свободи сигнал до повстання; з іншого боку, до нього прилучилися помірніші бюргери і значна частка нижчого духівництва; спільний потік захопив за собою навіть князів. Одні думали, що настав день для того, щоб звести рахунки з тими, що всіма своїми пригноблюють, інші бажали лише покласти край могутності попів і залежності Риму, знищити католицьку ієрархію і збагатитися за допомогою конфіскації церковного майна». На сторону Лютера стали багато гуманістів, серед них Ульріх фон Гуттен. Гуманісти старшого покоління - Еразм Роттердамський і Рейхлін не приєдналися до реформації.

Характеристики

Список файлов реферата