58756 (672751), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Такий характер мав гурток у Харківському університеті, створений В. Розаліоном-Сошальським і П. Балабухою на початку 1826 р. Він складався приблизно з 20 студентів, офіцерів і службовців. На таємних сходках вони обговорювали політичну обстановку в країні, дискутували з приводу можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицаристського й революційного спрямування й поширювали їх серед знайомих. Особливо популярними були вірші декабриста Кіндрата Рилєєва «К временщику», «К друзьям» та інші, де поряд з критикою царя та його придворних містилися заклики до повстання, повалення самодержавства й завоювання свободи народу.
Наслідуючи Рилєєва, Розаліон-Сошальський сам написав памфлет «Рилєєв у темниці», в якому теж закликав сучасників до боротьби проти самодержавного режиму. Діяльність гуртка тривала до початку 1827 p., поки поліція не розгромила його. Політичні ідеї будили уми інтелігенції й інших міст, і зупинити їх поширення навіть найжорстокішими заходами власті не могли.
Волелюбні настрої прогресивної європейської громадськості захопили й гімназію вищих наук у Ніжині. Важливу роль у цьому відіграв її директор Іван Орлай (1821— 1826), людина демократична й високоосвічена. Перебуваючи в масонських ложах Києва, він познайомився з прогресивно нас І рос ними викладачами й після переїзду до Ніжина запросив їх до себе. Викладання в навчальному закладі багатьох предметів велося з урахуванням новітніх досягнень європейської суспільно-політичної думки. Професор природного права Микола Білоусов, зокрема, в своїх лекціях 1825 — 1827 pp. проводив ідею недоторканності та непорушності прав усіх громадян, рівності людей перед законом, правомірності їхнього прагнення до створення безстанового суспільства. Причому досягнення цієї мети Білоусов пов'язував її зі зміною панівного режиму. Такі висловлювання професора пласті небезпідставно розцінювали як наслідування ідей Французької буржуазної революції й заклики до повалення самодержавства в Росії. Гарячий відгук серед гімназистів находили думки Білоусова про те, що кожен народ має право на власну державність, історію та культуру.
Професор фізико-математичних наук Казимир Шапанимський всупереч нав'язуваній офіційній тенденції пропанував гуманістичні методи навчання й виховання, дотримувався матеріалістичних поглядів у фізиці та математиці. Значно далі пішов у спілкуванні з вихованцями професор французької літератури Іван Ландражин. Він давав гімназистам читати твори Вольтера, Гельвеція, Монтеск'є, Руссо, інших французьких просвітителів. Розповідав про події у Франції, розучував із студентами «Марсельєзу», переховував їхні волелюбні твори, наголошував на тому, що в Росії немає свободи, а панує деспотизм.
Аналогічні думки висловлювали й інші викладачі. Так, професор німецької літератури Фрідріх Зінгер розповідав слухачам про Нідерландську буржуазну революцію XVI ст., Іасуджував тиранію, вихваляв свободу й республіканську форму правління. Крім того, Зінгер критикував догмати церкви, пропагував твори Гете, Шіллера, Канта й тим самим І ш подив гімназистів на думку порівнювати досягнення західноєвропейських країн і Росїї. Професор латинської лі-тор;пури Семен Андрущенко прилюдно висміював релігію І шкільне начальство й взагалі, як писав попечитель Хар-кінського учбового округу, мав «шкідливий спосіб думок».
Чимало гімназистів сприйняло світогляд прогресивних наставників. Серед них був і майбутній геніальний письменник Микола Гоголь. Ненавидячи і зневажаючи шкільний педантизм, запроваджуваний реакційною професурою, він на все життя пройнявся ідеями Білоусова, Шапалинського, Ландражина, Зінгера. Вони серйозно вплинули на формування свідомості молодого Гоголя, вибір суспільної позиції, допомогли визначити критичне ставлення до багатьох явищ кріпосницької Росії й потім нещадно таврувати їх у своїх творах. Разом з тим частина вихованців гімназії не сприйняла прогресивних ідей і стала вірним охоронцем панівних суспільно-політичних відносин і порядків. Серед них чи не найпомітніше місце зайняв майбутній модний белетрист Не-стор Кукольник, обласканий за свою вірність самим царем.
Вільнодумство в гімназії виходило далеко за межі Ніжина. Про нього знала молодь, інтелігенція інших міст і сіл Чернігівщини, Полтавщини, Київщини. Одні схвалювали, інші засуджували або ставилися індиферентне до поширюваних у гімназії ідей. За доносами власті провели слідство і в 1830 р. звільнили з посад вільнодумну професуру. Білоусов, Зінгер, Ландражин, Шапалинський, а пізніше й Андрущенко були відправлені на заслання.
Однак зупинити поширення волелюбних ідей було неможливо. Надто сильно вони вкорінились у свідомість інтелігенції, живлячись як західноєвропейською, так і українською дійсністю.
Спроби об'єднання польського і українського визвольних рухів у 30-х роках. У першій половині XIX ст. була зроблена спроба об'єднати прогресивні сили східнослов'янських народів на боротьбу проти царизму. З поразкою декабристського руху польські патріоти продовжували таємну діяльність, спрямовану на відродження державності Польщі й завоювання незалежності від Росії. Гурток польських офіцерів у листопаді 1830 р. підняв народне повстання у Варшаві проти російського володарювання. Російські війська й царський намісник мусили залишити Польщу. Серед повстанців не було злагоди відносно подальшого розвитку подій. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, польські патріоти висунули гасло; «За нашу і вашу свободу». Щойно створений Національний уряд (Фонд народовий) виробив програму відновлення Польщі у межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. уряд направив на Правобережну Україну кавалерійський корпус генерала Ю. Дверницького.
Польська шляхта українських земель у своїй масі висловлювала готовність до повстання й сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак з меркантильних Міркувань польське папство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали намірів шляхти. Національне свідому українську Інтелігенцію відштовхували від повстання плани не дати Україні державної незалежності, включити її до майбутньої Польської держави, та польське повстання 1830 р. знайшло відгук у польського населення Правобережної України шляхти, поміщиків, частково селян і міщан.
Основні події розгорнулися на Поділлі. У березні 1831 р. Подільська й почасти київська шляхта почала формувати нові загони з наміром підняти повстання насамперед у постах між Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем було обрано відставного генерала Б. Колишка, однодумця Тадеуша Костюшка. До середини квітня до с. Красносілки Гайсинського повіту прибуло близько 1200 дрібних шляхтичів з навколишніх сіл і містечок. 25 квітня шляхта Махнівського, Липовецького, Уманського та деяких інших повітів Підняла зброю проти місцевих властей і російських гарнізонів, і ті почали відступати. Наприкінці місяця генерал Кол и піко зібрав у містечку Гранів уже 3 тис. повстанців. На марші між Дашевом і Городком 2 травня їх атакували Каральні війська. У п'ятигодинній битві повстанський загін Витав поразки й розсіявся. Повстання було придушено.
Повстанський рух охопив і волинську шляхту. Однак вона не змогла утворити єдиної конфедерації й діяла розрізненими загонами. Не зарадило справі і прибуття на початку квітня 1831 р. на Волинь корпусу генерала Дверницького. Навіть після приєднання кількох повстанських загонів за чисельністю він значно поступався російським військам і не міг їм протистояти. Повстанці зазнавали невдачі за невдачею, а найсерйозніша з них трапилася під Боромлею. Після кількох безуспішних спроб пробитися на Поділля залишки корпусу відступили в Східну Галичину, де їх інтернували австрійські власті.
З відходом корпусу Дверницького повстання на Волині Продовжувалося. Кілька об'єднаних повстанських загонів 19 Квітня навіть захопили Ковель, але незабаром мусили залишити його царським військам. Відбиваючись від карателів, що насідали, частина повстанців пробилась у Східну Галичину та на польські землі. На початку травня припинила опір шляхта Овруцького повіту. Дещо довше тримались повстанці у Луцькому повіті на чолі з графом С. Ворцелем. Але після кількох кровопролитних сутичок з каральними військами й вони відійшли на захід. Не мав успіху й виступ польської шляхти на Житомирщині 17 травня — 12 червня.
Російські війська перенесли воєнні дії на польські землі. 26 серпня вони зайняли Варшаву й придушили повстання. Багато польської шляхти емігрувало за кордон. Через деякий час утворилися нові таємні товариства польської шляхти, які ставили за мету домогтися незалежності Польщі. В 1835 р. у Кракові почала діяти таємна організація «Співдружність польського народу», її осередки діяли в багатьох містах і містечках Волині, Поділля і Київщини аж до розгрому організації в 1839 р.
Кирило-Мефодіївське товариство
На середину XIX ст. у національному відродженні східнослов'янських народів визначилось два основних напрями. У Росії сформувалася те^ орія слов'янофільства, яка відстоювала самобутній шлях розвитку країни, визначальне місце росіян у житті слов'янства. Фактично вона відповідала офіційній політиці уряду й підтримувалася ним. Своєрідною реакцією на теорію російського месіанства став національний рух тих слов'янських народів, що перебували у складі Російської імперії й зазнавали національних утисків. Це була природна реакція народів, спрямована на захист від національно-культурного поглинання панівною нацією через відповідні дії урядових структур. Національний рух польської інтелігенції та панства порівняно з іншими перебував на досить високому рівні, відзначався рішучістю й прагненням силою повернути Польщі втрачену державну незалежність. Причому він базувався на ідеї панівної ролі польського населення й польської культури в житті народів майбутньої держави.
Свої особливості мав національний рух і в Україні. Це досить рельєфно виявилося в діяльності таємного Кирило-Мефодіївського товариств а у Києві. Його організували у січні 1846 р. чиновник канцелярії генерал-губернатора Микола Гулак, ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров і студент того ж самого навчального закладу, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський. Символом товариства організатори обрали перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій» на честь видатних слов'янських просвітителів. До товариства були причетні також студенти місцевого університету Георгій Андрузький, Опанас Маркович, Олександр Навроцький, Іван Посяда і Олександр Тулуб, полтавський поміщик Микола Савич, учитель однієї з санкт-петербурзьких гімназій Пантелеймон Куліш, художник Тарас Шевченко та ін. За деякими даними, до товариства належало близько 12 чоловік, які тільки зрідка збиралися разом. Інтелектуальним постійним ядром шпариста були фактично Гулак, Костомаров і Ширпцький. Відчутний вплив на їхню національно-політичну свідомість справляла поезія Шевченка, добре знана братчиками.
Програмні завдання товариства викладені у двох документах — «Статуті...» і «Книзі буття українського народу» («Закон божий»). У них досить помітні впливи як поперед національно-визвольного, так і декабристського рухів. У першому з них визначальною лінією в подальшому житті слов'ян визнавалось їхнє національне й духовне об'єднання при збереженні незалежності, а також гарантування своїм громадянам соціальної та конфесійної рівності. Окремим Пунктом ставилась мета ліквідації кріпацтва, нерівноправного становища «нижчих класів» і разом з тим поширення грамоти. Вищим керівним органом слов'янської федерації мав стати представницький Слов'янський собор. Досягнення стратегічних завдань планувалося через відповідне виховання молоді, поширення літератури й залучення до своїх рядів нових членів. Поряд з програмними цілями у статуті визначались І організаційні принципи діяльності товариства.
Програмні положення товариства знайшли подальший розвиток у «Книзі буття українського народу» («Законі бо-Жому»), написаній Костомаровим українською та російською мовами. Вона була подібною до аналогічних польських документів. Твір складено з позицій християнського ідеалізму, любові до ближнього, соціальної рівності людей, необхідності добровільного звільнення кріпаків з неволі. Наголошувалось на мирному характері таких перетворень і одночасно засуджувалося кровопролиття Французької буржуазної революції. З цього видно прагнення братчиків врахувати уроки історії.
У програмному документі простежені історичні корені Тогочасного становища України, визначались відмінності в Історії та соціально-політичному устрої різних народів, а також причини соціальної нерівності серед слов'ян. Початок соціальної рівності в Україні пов'язувався з виникненням Козацтва. Об'єднання України з Росією розглядалось як добровільний акт, який через політику російського царизму
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
