58618 (672677), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У складі цієї хвилі української еміграції були і колишні військовополонені, на яких в СРСР чекало покарання за перебування в полоні. Сталінський режим усіх їх розцінював як зрадників Батьківщини. Коріння такого нецивілізованого ставлення до долі власних громадян сягають початків встановлення радянської влади. Ще у 1917 році радянська Росія відмовилась від визнання правил ведення війни на суходолі (Гаазька конвенція). Не міг стимулювати повернення частини військовополонених до СРСР й наказ верховного головнокомандуючого Червоною армією від 16 серпня 1941 року. За цим документом військові, що потрапляли в полон, прирівнювались до дезертирів й відповідно підлягали покаранню за мірками воєнного часу [16].
Істотну частину «переміщених осіб» становили робітники і колгоспники, службовці та інтелігенція. Більшість з них були насильно вивезені на примусові роботи до Німеччини. Вони частково могли бути віднесені до категорії біженців. Цілком можливо, що причиною небажання повертатися на Батьківщину значної кількості з них було не лише почуття протесту проти більшовизму, але й незгода з методами сталінського правління та невпевненістю у праві на життя.
Якісно іншою була категорія осіб, які свідомо зробили свій вибір із антикомуністичних переконань. Так з'явилось нове покоління українських політичних емігрантів. Із зрозумілих причин, вони на довгі роки перенесли в українську діаспору дух негативізму щодо радянської системи, СРСР, куди входили і землі радянської України. Вони стали основним ядром нової еміграції українців Канади після Другої світової війни.
Дослідник Степан Рудницький у своїй праці «До питання про причини, джерела та характер третього етапу української еміграції до Америки» зазначав, що категорію осіб, які переселилися за кордон через свої антикомуністичні та національні переконання, можна умовно поділити на три групи.
Першу групу емігрантів становили українські політичні, наукові, культурні та соціально-громадські діячі разом з урядом УНР, гетьманом П. Скоропадським та членами проводу ОУН.
Другу групу складали ті, хто на перших порах Другої світової війни, керуючись економічними міркуваннями, добровільно виїхав до Німеччини, Австрії та ряду країн, окупованих вермахтом [18].
Що стосується третьої групи, тут треба зупинитись детальніше. Їх складали люди, що співчували українському визвольному рухові і належали до військових формувань [19].
Політична українська еміграція увібрала в себе в основному людей освічених, свідомих. Це були вихідці з міст, містечок та сіл. Поневіряння «переміщених» у таборах, їхні пошуки пристановища у новому для них світі зображені в багатьох мемуарах та свідченнях як учасників, так і свідків цієї драми.
Дещо інший погляд має О. Субтельний. Він у своїй книзі «Україна. Історія» так характеризує соціальний склад повоєнної еміграції: «Серед українських «переміщених осіб» були різні люди. Меншість складали ті, хто став вигнанцем через свої політичні переконання. Це були переважно представники інтелігенції, що негативно ставились до радянського режиму і втекли на Захід перед поверненням Червоної армії. Більшість «переміщених осіб» становили робітники, примусово вивезені до Німеччини [20]. Відмовившись від репатріації, вони ставали вигнанцями. Більшість «переміщених» походили зі Східної Галичини та належали до греко-католицької церкви, решта прибули з радянської України і здебільшого представляли православ'я.
На відміну від емігрантів попереднього періоду, серед «переміщених осіб» було чимало людей із спеціальною освітою. Серед них майже тисяча вчителів, 400 інженерів, 850 юристів, 300 лікарів та стільки ж духовних осіб, а також близько 200 вчених та інших.
Щодо територіального походження, то серед втікачів українські галичани складали 6800, або 45%, наддніпрянці – 3300, або 31,7%, 3000 осіб були вихідцями із північно-західних земель України, Закарпаття та Буковини.
В. Кривицький у статті «Дві головні переселенські проблеми» наводить такі дані про українців. У Німеччині з вищою освітою станом на 1949 рік знаходилось: 303 агрономи, 1561 інженери та механіки, 74 інженери-залізничники, 3962 економісти, банківські працівники, бухгалтери, 298 – професорів та доцентів, 1244 вчителів, священиків та бібліотекарів. Значну частину становив медично-санітарний персонал: 219 лікарів, 39 фармацевтів, 88 ветеринарних лікарів, 939 особи допоміжного персоналу. Крім того, не поверталась на Батьківщину значна кількість юристів та адміністраторів, які складали шосту частину українських емігрантів [21].
Дані щодо професійного складу повоєнної української еміграції наводить Злучений Українсько-Американський допомоговий комітет (ЗУАДК) та Фонд допомоги українців Канади (ФДУК). Проте, вони надають дані тільки про американські та британські зони окупації Німеччини.
Таблиця №1. – Соціальна структура українських біженців та «переміщених осіб» у Німеччині в 1950 р. (у%) 22.
| Соціальна структура | Американська зона, % | Британська зона, % |
| Селяни | 36,5 | 48,25 |
| Некваліфіковані робітники | 23,4 | 26,4 |
| Кваліфіковані робітники | 21,7 | 15,03 |
| Ремісники | 5,4 | 1,8 |
| Учителі | 3,1 | 1,2 |
| Спеціалісти вищих кваліфікацій | 3,9 | 1,5 |
| Вільні професії | 1,5 | 0,5 |
| Інші | 4,5 | 2 |
| Всього | 100,0 | 100,0 |
Стосовно професійного та вікового складу українських емігрантів бачимо чимало розбіжностей. На нашу думку, це можна пояснити так.
По-перше, українці досить часто видавали себе за представників інших національностей, наприклад, поляків, румунів та інших. Робили вони це для того, щоб уникнути примусової репатріації або скористатись з переселенських можливостей різних організацій.
По-друге, різні організації найточніші дані наводять за зонами, в яких вони безпосередньо працювали, і дають надто приблизні дані стосовно тих зон, в яких вони не працювали або не мали впливу взагалі.
Хоча жодне з джерел не претендує на абсолютну точність, проте загальний висновок зробити можна. Суть його в тому, що третя хвиля української еміграції за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою, значно краще освіченою, ніж будь-яка попередня. Саме це справило відчутний соціально-економічний вплив на закордонну українську громаду. Емігранти, що прибували після війни в країну свого поселення, не тільки поповнювали українську діаспору в кількісному відношенні, а й внесли великий вклад у розвиток економіки, науки, культури країн свого поселення, а особливо Канади.
Професійний та соціальний склад еміграції, як і її масштаби, частково визначався потребою тих країн, які приймали переселенців. Так у перші повоєнні роки емігрантами були некваліфіковані робітники міста та села [23]. У цей період влада Канади концентрувала свою увагу на вербуванні сильних та здорових чоловіків для сільського господарства, лісозаготівель та рудників. Майже половина емігрантів у 1946–1951 рр. йшла в землеробство, каменоломні, шахти та на інші роботи. Четверта частина з них була зайнята на будівництві. Кваліфіковані робітники становили 70% емігрантів тих років [24].
В українських повоєнних емігрантів існувало чимало проблем. Найважливішими серед них були: проблема старшого покоління та проблема розміщення української еміграційної інтелігенції.
Що стосується першої проблеми, то з боку тих організацій, які виступали від імені переселенців, не було виявлено рішучого опору проти вербування лише молодих, фізично сильних українців. Щодо емігрантської інтелігенції виявилось, що ця соціальна група в основній своїй масі була зайвою для країн, яким потрібна була робоча сила [25]. Освічені представники української нації опинились в незавидному становищі. На щастя, така ситуація тривала недовго. На початку 1950‑х років західні країни почали надавати перевагу дипломованим спеціалістам.
Отже, спершу серед емігрантів значно переважали чоловіки молодого та середнього віку, працездатні особи. Для післявоєнних років характерне значне переважання міської еміграції над сільською. Остання значно краще заохочувалась урядами країн, що приймали емігрантів, особливо на початку 50‑х років.
Аналіз соціального складу української еміграції 1945–1947 років дозволяє виділити їх найхарактерніші риси: 1) по-перше, українська еміграція, переконавшись в антигуманній суті радянського режиму, продемонструвала перед світом рішучий протест проти постулатів радянської системи. Тим самим вона продовжувала боротьбу проти тоталітаризму в СРСР, у тому числі й УРСР. Вся еміграційна діяльність скерована під тим кутом.
Таким чином, ми бачимо, що причини для цієї еміграції були дуже серйозними, а її склад був різноманітним, за соціальними, демографічними, політичними чинниками.
Після Першої світової війни не було стільки воєнних втікачів, як після Другої світової війни. Вважають, що після її закінчення близько 40 мільйонів людей були відірвані від своїх домівок [26]. Більша частина з них була перекинута воюючими сторонами на інші терени, деякі самі втікали від тоталітарного режиму та репресій.
Значна кількість українців через репатріацію звернулись за допомогою до Канади, де знаходились їхні родичі, друзі, земляки. Серед українців у Європі Америка і зокрема Канада була символом волі та достатку, тому багато переміщених осіб прагнули переїхати в цю країну [27]. Українці Канади активно допомагали землякам. В 1946 році Комітет українців Канади (КУК) підготував заяву до Сенатської Комісії в Оттаві у справі імміграції. У меморандумі представники КУК: І. Соломон, Б. Панчук та А. Глинка – описували становище переміщених осіб та просили дозволу на їх переїзд у Канаду для постійного проживання. Коли 29 травня 1946 року відбулось слухання вимог української делегації, міністр копалень та ресурсів А. Глен оголосив урядову заяву. У даному документі мова йшла про українців, які мають право на еміграцію до Америки: «Сюди можуть приїздити батько або мати, нежонатий син та донька віком до 18 років або більше, неодружений брат або сестра, сироти, племінник або племінниця, а також особи до 16 років, які легально були допущені до Канади» [28]. Це рішення було першим кроком до переїзду нової еміграції в Канаду після Другої світової війни.
В 1944 році був утворений Фонд допомоги українців Канади (ФДУК), який остаточно визнала місцева влада 12 січня 1945 року. Оскільки повних відомостей про становище воєнної еміграції не було, головна увага Фонду була спрямована на збирання коштів для українців у німецьких таборах. Місія ФДУК у британській зоні Німеччини розгорнула всебічну діяльність у справі допомоги, користуючись фондами ІРО та можливостями німецької економіки. В Канаді фонд розшукував організації та родини, які брали на себе обов'язки щодо опікування над хворими, дитячими садками, одинокими та пристарілими.
Третя хвиля української еміграції до Канади розпочалася в 1947 році. Рекрутувалась передусім з переміщених осіб, які називали себе політичними емігрантами. У цьому ж році до табору воєнних втікачів «Орлик» у Берхтесгадені (Баварія) завітав міністр рільництва канадського уряду П. Грін. Як і всіх інших гостей з-за океану, його щиро привітали втікачі з радянської України. П. Грін захопився великою кількістю шкільної молоді, яка у вишиваних шеренгах вітала та проводжала його. Перед своїм від'їздом він промовив фразу: «Канада молода країна, яка розвивається і потребує молодої еміграції. Повернувшись додому, я постараюсь зорганізувати програму, щоб якнайбільше число цієї молоді перевезти до Канади».
Наприкінці 1947 року прийшло повідомлення, яке сповіщало, що міністр рільництва Канади організовує перевіз багатодітних родин на збирання урожаю цукрових буряків за договором. Умови прийняття за даною програмою: «Де ціла родина, за кошти канадського уряду могла переїхати на постійне проживання до Канади» [29]. До цього часу родини повинні були бути спонсоровані приватно або організаціями. Перші емігранти згідно з цією програмою прибули до Галіфакса наприкінці червня 1948 року. Їх кількість досягала 1000 осіб, приблизно 200 родин. З Галіфакса емігрантів відправляли спеціальним потягом до м. Ледбрідж, куди вони прибули через три доби. На місці департамент праці Канади розподілив новоприбулих господарям та фермерам на сезонну працю по вирощуванню буряків. Із закінченням сезонної роботи «бурячані емігранти» переїжджали в міста. Від департаменту праці Канади вони отримували грамоту та право на поселення у будь-яких місцевостях країни. Отримавши дозвіл, велика частина від'їхала до м. Едмонтона та Торонто, деякі залишились в Ледбріджі. Для переїзду українців до Канади цю програму використовували в 1949 та 1950 роках. За цим документом до країни прибуло понад 500 родин, 3000 осіб [30]. «Бурячана еміграція» була унікальним експериментом з боку Канади. Названий документ був сприятливим як для країни, так і для людей, що потрапили під цей проект.
У Канаду переселились українці, названі в той час повоєнними блукачами в Західній Європі, але життя цих людей також не було солодким. Для прикладу можна навести деякі факти із спогадів П. Вілька. «В листопаді 1947 року до берегів нової Штокії прибув карабель «Генерал Стюарт», привіз з Європи емігрантів. Нас, молодих українців, відправили до м. Стівенц, Онтаріо та поселили у великій дерев'яній оселі, де під час війни мешкали німецькі полонені. Посередині кімнати стояла пічка, а під стінами – ліжка. В одному бараку розміщувались 50 осіб… Приїхавши до Канади, всі українці підписали трудову угоду строком на десять місяців. Емігранти дали клятву: чесно виконувати обов'язки на благо уряду Канади та фірми, в якій працювали.
Більшість українців підписували угоду по деревообробці. Працювали з сьомої години ранку до шостої вечора. На роботу кожного дня ходили 2–3 км пішки. Неділя була днем відпочинку, молитви. Вечорами вивчали англійську мову, читали газети та журнали канадські та українські. З лісників організували хор, диригентом якого був В. Стельмах. Відзначали вечори на честь членів ОУН: В. Біласа, М. Данилишина та С. Бандери. Так ми створили на чужині другу Україну.
Після виконання контракту ми отримали від уряду документи, за якими від 23 вересня 1948 року деякі залишились працювати в лісі, інші виїхали в Торонто, Вінніпег, Монтреаль та Едмонт» [31].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
