58481 (672595), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Передусім впали під ударами татар і турок українські міста-фортеці Північного Причорномор'я – Дашів, Хаджи-бей, Тягиня та ін. Південні кордони України посунулися на північ. Перший великий напад на центральні українські землі татари вчинили 1479 р. Орда Менглі-Прея з Чорного лісу несподіваним наскоком спустошила Брацлавщину та інші регіони Поділля й благополучно відкотилася до Криму. В 1482 р. на прохання московського князя хан захопив Київ, спалив замок і міські будівлі, взяв велику військову здобич. У полон потрапили не тільки тисячі простих киян, а й сам київський воєвода Іван Ходкевич. На знак перемоги хан відправив московському князеві частину здобичі, в тому числі золоту чашу й дискос із Софійського собору. Потім татари спустошили Житомирщину та інші землі й, обтяжені трофеями та тисячами полонених, не поспішаючи, відійшли на південь. Зупинити їх було нікому. Дрібні, розпорошені загони місцевої шляхти не могли нічого вдіяти проти в сто разів переважаючих сил ворога.
Першу успішну відсіч татарським вторгненням дали державні війська влітку 1489 р. Об'єднавшися із загонами подільських феодалів, військо сина польського короля Казимира Ольбрехта перехопило татарський загін під Куперш-тином (нині с. Копестирин на Вінниччині) й повністю знищило його. В битві загинуло 15 тис. татар. Така доля спіткала й другий 10-тисячний татарський підрозділ. Але цим справа не закінчилася. Взимку того самого року королівські корогви й надвірні загони волинських та подільських панів розгромили третю експедицію татарських ханів чисельністю 9 тис. чоловік. 1489 р. став роком трауру в Кримському ханстві.
Проте це був тимчасовий успіх об'єднаних сил польського й українського воїнств. Після закінчення трирічного перемир'я між Туреччиною і Польщею навесні 1497 р. 60-тисячне турецьке військо стало під Білгородом. Під його прикриттям татарські загони вдерлися на Київщину й взяли великий ясир в Олевській і Мозирській волостях. У травні татари знову пограбували Київщину. Правда, частину полону в них відбили слуцький і острозький князі. Наступного року те ж сталося з іншими українськими та польськими землями. У травні 1498 р. загони татар і турок, руйнуючи на своєму шляху села й містечка, пронеслися Поділлям, Галичиною і спустошили польські землі аж до Вісли. Взявши 100-тисячний ясир у Польщі та Україні, вкривши землю тисячами трупів, нападники відійшли. В липні татари безперешкодно пограбували те ж саме Поділля, а також Волинь і Чернігівщину. Турки й татари почували себе переможцями в стані переможених.
На створення в липні 1498 р. антитурецької коаліції у складі Польщі, Литви, Угорщини й Волощини турецький султан і кримський хан відповіли ударом небувалої сили. Восени 1498 р. 70-тисячна турецька армія повністю сплюндрувала українські галицькі землі. І тільки тривалі хурделиці та морози зупинили подальше просування нападників на північ. 40 тис. турок і вся захоплена ними худоба померзли на дорогах і в полях. Зате влітку 1499 р. татарські війська стерли з лиця землі не тільки села й невеликі містечка, а й такі міста, як Володимир, Берестя, Белз, Красин, Люблін та ін. У вересні того ж року нечуваних руйнувань зазнали Київщина, Чернігівщина та білоруські уділи Великого князівства Литовського.
Виявившися безсилим зупинити татарську агресію, великий князь литовський вирішив відкупитися від Кримського ханства. Він дозволив хану збирати по три гроші з чоловіка на волинських, подільських і київських землях. Кримський хан став вважати ці регіони напіввласними володіннями. Такі поступки тільки підігріли апетити нападників, і на початку XVI ст. загони кримчан неодноразово досягали Слуцька, Несвіжа, загрожували столиці князівства Вільно, руйнували Ярослав, Белз та інші польські міста.
Дещо послабилася агресія Кримського ханства після рішення польського сейму в Петрикові 1511 р. про введення на Поділля 5-тисячного найманого війська й сплату ханові щорічних «упоминків» у розмірі 15 тис. золотих. Наймане військо й загони українських магнатів М. Каменецького, М. Острозького, О. Чарторийського та інших завдали декількох поразок татарським загонам під Вишневцем тощо.
Це змусило кримського хана підписати з урядами Польщі й Литви мир, за яким обидві держави мали платити Кримському ханству щорічні «упоминки». Однак чи то «упоминки» надходили до ханської казни нерегулярно, чи з інших причин, але кримський хан навесні 1514 р. знову відновив напади як на українські, так і на власне польські та литовські землі. Окремі перемоги над татарами мужніх воєначальників Я. Творовського з Бучача у Теребовлі в 1515 р., С. Лянц-коронського, М. Каменецького на Поділлі та Вишневецького під Вишневцем у 1516 р., В. Шемячича з Київщини на р. Сулі в 1517 р., К. Острозького на Волині та О. Дашкевича під Черкасами в 1518 р. були тільки яскравими спалахами героїки й військової вправності українців і поляків на фоні приреченості України. Без добре організованої системи оборонних споруд і регулярної армії Україна не могла справитися з татарами. Ні Литва, ні Польща не могли дати їй ні того, ні іншого. Вони тільки зв'язували підспудні могутні сили українського народу.
Весь тягар оборони краю ліг на плечі українського люду. Україна поступово перетворювалася на військовий табір. Землероб і ремісник одночасно ставали вошами. Поряд з мирними знаряддями праці завжди напоготові стояла й зброя. Серед пишних ланів зводилися невеликі фортеці, навколо яких гуртувалися мирні трударі. Кожний магнат мусив тримати в себе надвірні війська для захисту себе й своїх селян від нападників. І це дало свої результати. У 1527 р. військові загони І. та О. Вишневецьких, О. Дашкевича, К. Острозького, А. Немирича, Ю. Радзівілла, Ф. Сангушкевича та Ю. Семеновича наздогнали між Каневом і Черкасами переобтяжене здобиччю 25-тисячне татарське військо, що поверталося з Польщі. Із запеклої битви українські воїни вийшли переможцями, визволивши з полону 40 тис. чоловік. У 1532 р. черкаський староста О. Дашкевич відстояв Черкаський замок від татар. У 40–50-х роках жителям Волині, Поділля, Київщини й Чернігівщини неодноразово доводилося братися за зброю, щоб захиститися від ворогів. Напади Кримського ханства на Україну не припинялися і в першій половині XVII ст. Тільки в 1616 р. його війська знищили 200 подільських сіл і міст, а кожен татарин привів з собою до Криму по сім і більше невільників. Відкуповуючися від татар грошима й українським людом, Річ Посполита так і не наважилася вступити у вирішальне протиборство із султанською Туреччиною, наймогутнішою державою середньовіччя. За таких тяжких умов і розвивалася Україна.
Соціальні та економічні зміни. Після ліквідації удільного устрою в українському суспільстві відбувалися значні зміни. Почате в XIV ст. формування шляхетського стану тривало в XV і завершилося у XVI ст. Щоб очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до шляхетського стану належали нащадки тих осіб, що стали боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. Наступним кроком у цій справі став «попис земський» 1528 р. В ході його проведення списки шляхти після затвердження сеймом переоцінено на основний документ належності до шляхетського стану. Перший Литовський статут 1529 р. перетворив імунітетні грамоти шляхтичів (мали щораз підтверджуватися новими князями) в стабільні правові норми. Він закріплював усі попередні, а також нові права, якими шляхта фактично користувалася. Проведені в 40–50-х роках XVI ст. люстрації (ревізії) замків і старосте в Україні уточнили склад шляхти та її слуг. «Устава на волоки» 1557 р. відносила до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту повертала до станів селянства й міщанства. Нарешті, грамота великого князя литовського 1563 р. затверджувала в межах всієї країни зрівняння православної шляхти з католицькою. Консолідація правлячої верхівки в шляхетський стан відбилася і в назвах окремих груп населення. На середину XVI ст. майже зникає термін «бояри», а вживання терміна «землянин» значно звужується. Водночас істотно поширилася назва «шляхтич».
Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. Натомість їй надавалися широкі політичні та економічні права й привілеї, які різко відділяли шляхту від решти населення. Поступово шляхта завоювала собі право свободи, недоторканості особи й окремого суду. Фактично з цього й почалася побудова правової держави. Шляхтич входив до шляхетських корпорацій, так званого лицарського кола, що вирішувало різні питання життя повіту, міг обирати й бути обраним до складу повітових органів управління, а також послів на загальнодержавний (польний) сейм. Його життя цінувалося дорожче за будь-чиє. Винному в образі шляхтича дією міщанину чи селянину просто відрубували руку. Шляхта дістала право вільно розпоряджатися своїми землями, мала великі привілеї в торгівлі. Виробився своєрідний кодекс шляхетської честі. Слово шляхтича вважалося таким правдивим і твердим, що у суді прирівнювалося до незаперечного
доказу. І горе було тому, хто його порушував. Якщо шляхтич починав займатися ремеслом чи крамарювати або був причетний до крадіжки, його позбавляли «честі» й «привілею шляхетського». Те ж саме загрожувало й шляхтянкам, які виходили заміж за простолюдинів. Великі неприємності чекали на шляхтича, котрий втік з поля бою. Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим зневажливе ставлення до нижчих за себе. Стосовно селян, міщан чи купців з вуст шляхти дедалі частіше зривалися зневажливі слова «хлоп» і «хам».
При всьому цьому шляхетство було аж ніяк не однорідним за своїм матеріальним становищем. Умовно його можна поділити на три основні соціальні групи – дрібна шляхта, середня й магнати. На Брацлавщині їхнє співвідношення в 1629 р. мало такий вигляд:
Приблизно таке ж співвідношення шляхти було й в інших місцевостях. Якщо дрібні шляхтичі мали у власності від одного до п'ятдесяти селянських дворів, то магнати – значно більше. На початку 40-х років XVII ст. гетьману Станіславу Конєцпольському в різних воєводствах належало 18,5, Галині Калиновській – 2,8, Томашу Замойському – 3,9, Яремі Вишневецькому – понад 7 тис. селянських дворів. Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше трималася родина найкрупніших українських князів Острозьких, її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи Троцького, старости Луцького, Брацлавського, Вінницького та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав православну церкву від наступу католицизму, організовував захист українських земель системою міст і замків, водив свої війська на татар. Його син Костянтин наполегливо відстоював православ'я, намагався спрямувати виступи народних мас проти польського шляхетства і войовничого католицького духовенства. Йому належить заслуга у заснуванні перших антиуніатських гуртків, а також у відкритті шкіл і друкарні в Острозі. Тільки останній з Острозьких – Януш Костянтинович – відступився від батьківської віри й на початку XVII ст. покатоличився.
Досить впливовим станом українського суспільства було духовенство. Його становище протягом XVI – першої половини XVII ст. змінювалося залежно від ставлення правлячих кіл до українського питання. Православне духовенство у складі Великого князівства Литовського підтримувалося великокнязівською владою й справляло значний вплив на консолідацію українського народу навколо православної церкви. Після Брестської церковної унії 1596 р. панівною ідеологічною силою стало католицьке й уніатське духовенство, яке відіграло далеко не однозначну роль у житті українського суспільства. З одного боку, воно сприяло денаціоналізації українського народу, насаджуючи католицизм, з іншого – зробило помітний внесок у національну культуру України, збагативши її кращими досягненнями європейської науки та суспільно-політичної думки. Духовенство кожної конфесії мало свою матеріальну базу у вигляді феодальних маєтностей. Але перерозподіл матеріальних благ на користь католиків і уніатів, що активізувався на початку XVII ст., до краю загострив конфесійну обстановку в Україні.
Абсолютну більшість українського народу становило селянство. У XV–XVI ст. в його середовищі відбувалися кардинальні зміни. Насамперед, ліквідовувалися залишки напіврабського становища дворової челяді князів і бояр. «Раби», «челядь дворова», «челядь невольна» та інші дворові холопи мешкали у дворах панів, працювали під наглядом панських слуг, фактично безправні й беззахисні. Власник мав право продавати, дарувати, закладати й карати їх. Єдине, чого феодал не міг зробити з холопом, так це безкарно вбити. Дістати свободу холоп міг або втечею, або тоді, коли в голодну пору поміщик, щоб не годувати зайвого рота, виганяв його з двору. Той, хто не вмирав з голоду, не замерзав на морозі або уникав пазурів звірів, ставав вільною людиною. Праця позбавлених найпростіших знарядь людей ставала невигідною для феодалів, і вони почали поступово дозволяти, а то й допомагати їм заводити майно, реманент, халупи, сім'ї. Спочатку все це залежало від підприємливості та доброї волі пана. Тільки третій Литовський статут 1588 р. у масштабах всієї країни узаконив наділення холопів землею й перетворення їх на розряд залежних селян під назвою отчичів. Матеріальне становище й соціальний статус колишніх напіврабів поліпшилися.
По-іншому складалася доля вільних селян-общинників. Вони жили окремими господарствами – димами. Кілька таких «димів» родичів або сторонніх людей утворювали дворища, а ті, в свою чергу, – волосну общину, їй належало верховенство у розпорядженні угіддями общинної території. Вільні общинники мали право на успадковані або наділені общиною землі. В общині існувала кругова порука при виплаті данини й відбутті загальних повинностей, що робило общинників зацікавленими в успішному веденні господарства й збереженні сталої кількості «димів». Поряд з волосними общинами існували й інші общинні об'єднання. На Волині – це сотні й десятки навколо центрів волостей, міст і містечок, а на Київщині – неділі, що складалися з кількох сіл.
Волосні общини поступово розпадалися на сільські на чолі з виборними старостами, отаманами, війтами, тівунами. Але дедалі частіше феодали на власний розсуд самі призначали сільську адміністрацію, ставлячи її таким чином у подвійне підпорядкування. Община жила за звичаєвими нормами, що складалися віками і широко використовувались у судовій практиці. Майже в незмінному вигляді вони перекочували в Литовські статути й стали основою їхніх правових норм. На початку XVI ст. общинні суди дістали назву копних (від «копи» – сход сільської громади). Правосуддя вершили на спільному засіданні голови дворогосподарств. До їхніх послуг вдавалися не тільки селяни, а й міщани, бояри, зем'яни й князі.
Особисто вільні й економічно незалежні селяни-общинники називалися данниками. Велика кількість «пустошей» (вільних земель) давала змогу умілому й працьовитому хліборобу розширити ріллю й успішно господарювати. Коли ж він через якісь причини не міг вносити у сплату податків свій пай чи відбувати повинності, то община виганяла його зі свого складу. При цьому звільнений наділ передавався іншому общиннику. Винуватцеві залишалося право переселитися в іншу місцину й там з дозволу сільського сходу та волосного старости завести нове господарство. Переселенець на кілька років звільнявся від податків і повинностей, що давало йому змогу стати на ноги. Після закінчення пільгових років селянин мусив брати участь у сплаті общиною державі данини натурою чи грошима. Внаслідок роздачі феодалам сіл кількість «даних» селян скорочувалася, погіршувалося й їхнє становище. За своїм соціальним статусом від них відрізнялися тяглі селяни. Вони були приписані до королівських чи великокнязівських фільварків і виконували на їхню користь «тяглу» повинність. Вона зводилася до оранки землі, засіву зерна й збирання врожаю на панських ланах, а також ремонту доріг, мостів, насипання гребель та інших робіт, яких чимало є у сільському житті. Великі князі литовські й польські королі захоплювали самі й передавали «тяглих» селян у підданство іншим землевласникам. Внаслідок цього їхня чисельність зменшувалася, і в другій половині XVI ст. вони практично зникли.
В напівзалежному становищі перебували так звані похожі селяни. Вони вже втратили землі, але ще користувалися особистою свободою. Щоб звести кінці з кінцями, «похожі» селяни йшли в кабалу до пана, беручи в борг зерно, гроші, реманент, і так втрачали особисту свободу. Таким самим шляхом потрапляли у панську залежність «від сусідки», «городники», «загородники», «коморники» тощо.
Феодальна залежність селянства поступово переростала на залежність кріпосну. Вона проявлялася в дедалі більшому обмеженні особистої свободи хлібороба й прикріпленні його до землі. Ці процеси почались ще в першій половині XV ст. насамперед у Галичині, захопленій Польщею. Радомський сейм 1505 р. позбавив галицького селянина права залишати свого пана без його згоди. І таких селян ставало чимдалі більше. Аналогічні процеси, правда, дещо повільніше відбувалися й на українських землях у складі Литовської держави.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
