58435 (672572), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Лівобережний дворянський рід Вишневських налічував 84 особи. Його заснував серб Федір Стефанович Вишневський (1682-1749), який у 1700 р. в супроводі дядька – архімандрита Раковицького монастиря Григорія Вишневського прибув до Москви. Дядько брав участь у переговорах Росії з Туреччиною, після чого був нагороджений Петром І і відправлений на батьківщину, очевидно, з секретною місією (настраивать «сербов и черногорцев против турок»). Федір поступив на морську службу, брав участь у Північній війні. Виконував різні доручення за кордоном. У 1724 р. отримав звання капітана. У 1727 р., за старанну службу, у вічне володіння одержав село Білоусівку в Гетьманщині. В 1733 р. Федору Степановичу вдалося виклопотати вигідну поставку вина до імператорського столу з Угорщини на 10 років. У 1740 р., за ініціативою Федора Вишневського, в Токаї «Высочайшим указом» була створена комісія на чолі з ним же. Йому, як голові, встановили величезну на ті часи платню – 2138 крб. на рік. Тільки елітних сортів вина до імператорського двору поставлялося до 100 тис. пляшок на рік. Ці операції стали не тільки його професією, але навіть монополією і дали йому гроші й чини. За Єлизавети Петрівни Ф. Вишневський дослужився до чину генерал-майора. Серед великої кількості подарунків імператриці найціннішим був маєток у с. Фарбованому на Полтавщині.
Серед інших Вишневських виділяється його онук Іван Гаврилович. Після смерті матері він разом з двома братами й сестрою виховувався у двоюрідної тітки Ганни Наришкіної (двоюрідна сестра П.О. Румянцева-Задунайського). Дослужився до полковника й чину статського радника. Після одруження осів у Фарбованому. Служив головою Палати карного суду Київського намісництва, був членом Малоросійської колегії. Оселившись у Києві, збудував будинок на Печерську. Будучи надзвичайно освіченою людиною, Іван Гаврилович дав гарну освіту дітям: доньки навчались удома, сини закінчили Львівський університет. Серед синів найколоритнішою постаттю був Степан Іванович. Після відставки жив у Москві, потім у Фарбованому. Його нестандартна поведінка послужила основою для оповідання М. Лєскова «Рассказы кстати». Зовнішністю намагався підкреслити належність до українців. Живучи в Москві, вдягався в український одяг, роз’їжджав по місту на возі, запряженому парою волів. Любив випити й погуляти, через що траплялися конфлікти з поліцією. Ця обставина змусила його покинути Москву. Гаврило Іванович Вишневський, дійсний статський радник, камергер двору його імператорської величності, близько 20 років був київським повітовим предводителем дворянства. Наприкінці ХІХ ст. Вишневські в Полтавській і Київській губерніях мали 4,5 тис. дес. землі.
Основна частина поміщицьких маєтків на території Південної України сформувалася внаслідок роздачі завойованих Росією в Північному Причорномор’ї земель наприкінці ХVІІІ ст. В 1781 р. поміщики одержали дозвіл переселяти у свої південноукраїнські маєтки кріпаків з центральних губерній, що частково дозволило розв’язати проблему забезпечення робочими руками. Перенаселеність маєтків, у центральних губерніях Росії їхня незначна прибутковість, низька якість землі змушували розширювати освоєння багатих чорноземів Південної України. Цьому також сприяла близькість морських портів, що стимулювало торгівлю. Колонізація відбувалася кількома напрямками: роздача земель царським урядом сановній знаті (Безбородьки, Кочубеї та інші); роздача земель офіцерам-дворянам (Потьомкін, В’яземський); чиновникам; іноземним поселенцям. Так, фонд 14 держархіву Херсонської області містить численні документи, що підтверджують факт пожалування земель на Півдні України сановним особам.
У 1823 р. новоросійським генерал-губернатором був призначений князь Михайло Семенович Воронцов – військовий і державний діяч, що цілком відповідало його господарським планам. Основа південним маєткам Воронцових була покладена в 1822 р. купівлею у Херсонському повіті 47 тис. дес. у поміщика Сталя та придбанням маєтків Мартьяна та Ай-Даніль у директора Нікітського саду Стевена. У 1823 р. Воронцов придбав землю й будинок Рішельє в Гурзуфі, у 1824 р. – землі в Алупці. Одночасно купувалися сади, рілля й сінокісні ділянки у різних осіб. На ці нові землі з маєтків у Володимирській, Костромській, Вологодській та інших центральних губерніях переселялися кріпаки. У 1837 р. було збудовано Алупкінський палац, який і до сьогодні вражає відвідувачів своєю величчю. Придбання землі на Півдні тривало до середини ХІХ ст. Південні маєтки Воронцових також поповнились за рахунок посагу його дружини Єлизавети Ксаверіївни Браницької (дочки графа Ксаверія Петровича Браницького Олександри Василівни, народженої Енгельгардт, племінниці Г.О. Потьомкіна) – м. Городище з 3 тис. кріпаків і винокурним заводом та Мошни з 1,5 тис. кріпаків та винокурним заводом.
Відгалуженням роду Воронцових були Воронцови-Дашкови – один із найвідоміших і найзаможніших аристократичних родів Росії. Прізвище Воронцови-Дашкови бере свій початок із 1807 р., коли син Катерини Романівни Дашкової, уродженої Воронцової, останній з роду князів Дашкових, помер, не залишивши дітей. Рід Дашкових по чоловічій лінії припинився. Але Катерина Романівна, не позбавлена честолюбства, прагнула увічнити своє ім’я. Її вибір припав на внучатого племінника – Івана Іларіоновича Воронцова, до прізвища якого було додано прізвище Дашков. Він успадкував володіння й титули як Дашкових, так і Воронцових. Його син – граф Іларіон Іванович Воронцов-Дашков обіймав високі державні посади: міністр імператорського двору й уділів, член Державної ради, намісник його імператорської величності на Кавказі. Він значно збільшив власні маєтності, отримавши родові володіння дружини Єлизавети Андріївни, уродженої графині Шувалової (донька графа А.П. Шувалова і його дружини Софії Михайлівни, доньки князя М.С. Воронцова). До складу його вотчин влилися маєтки: Чаплинський (8,8 тис. дес.), Обода (28,7 тис.), Межеріч (6,2 тис.) Катеринославської губернії, Воронцовка (7 тис. дес.), Алупка (0,8 тис. дес.) Таврійської губернії та ще 33,2 тис. дес. у Саратовській та Пермській губерніях [20]. Земельні володіння Воронцових-Дашкових на початку ХХ ст. сягали 485 тис. дес. у різних частинах Російської імперії [21]. Після смерті Іларіона Івановича в січні 1916 р. більша частина маєтностей перейшла до вдови Єлизавети Андріївни Воронцової-Дашкової.
Досить показовою є історія виникнення одного з південноукраїнських маєтків – Ак-Мечеті. В часи існування Кримського ханства біля татарського села Шейхлар виникло однойменне селище. Після анексії Криму Російською імперією воно увійшло до складу Євпаторійського повіту. На початку 1800 р. сюди з центральних губерній були переведені державні селяни. А в 20-30-ті роки XIX століття 18 тис. дес. землі в цій місцевості придбав новоросійський генерал-губернатор граф М.С. Воронцов [22]. Після одруження його доньки Софії Михайлівни Воронцової з графом Андрієм Петровичем Шуваловим маєток Ак-Мечеть перейшов у власність останнього. Після Кримської війни на ці землі переселялися селяни з Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній. У 1859 р. в Ак-Мечеті мешкало 524 особи. На початку ХХ ст. маєток Ак-Мечеть успадкувала їхня донька Є.А. Воронцова-Дашкова (уроджена графиня Шувалова) [23].
У першій половині ХVІІІ ст. запорозькими козаками, біглими рекрутами на лівому березі ріки Кара-Чорак було засноване с. Василівка. В 1784 р. 40 тис. дес. у Мелітопольському повіті, за указом Катерини ІІ, стали власністю генерал-майора Василя Попова, який від канцелярського службовця дослужився до управителя канцелярії Потьомкіна. Він був президентом Камер-колегії, членом Державної ради. Тільки в 1801 р., за царювання Олександра І йому пожалували дворянський титул. Маєтності на Півдні України успадкував син Павло та його нащадки. Останній власник Василівки – Юрій Васильович жив переважно в Петербурзі, багато мандрував по світу, цікавився мистецтвом.
Поряд з родовим дворянством, вищими урядовцями землю одержували місцеві чиновники, а також деякі міщани, купці, іноземні колоністи. Процес формування поміщицького землеволодіння розглянемо на прикладі німецьких колоністів Віктора й Альберта Лінке. Вони – землевласники з Херсонської губернії. Їхній дід у 1830 р. на запрошення царського уряду приїхав до Росії з Німеччини. Дід і батько жили на орендованій у поміщика землі. Поступово брати Лінке прижились на південноукраїнській землі, перейшли в російське підданство. Одержали освіту: Віктор – у Ризькій міській гімназії, Альберт – у Ризькому міському реальному училищі. Займаючись вівчарством і купецькими справами, й заробивши на цьому гроші, брати придбали досить великі маєтки: В. Лінке – площею 4,5 та 2,7 тис. дес., Альберт – 4,5 тис. дес. На цих землях велось велике господарство, яким керував управитель. А самі брати Лінке мешкали у власному будинку в Херсоні.
Дослідники В.М. Кабузан та О.В. Замуруйцев показали розширення колоністського землеволодіння, чому сприяла масова еміграція наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. Характерною рисою даного етапу німецької колонізації було формування великого приватного землеволодіння. Тільки серед менонітів Таврійської губернії на 1915 р. налічувалося 129 власників, які мали від 100 до 500 дес., 29 – від 500 до 1 тис. дес., 45 – понад 1 тис. дес.
Досить типовий спосіб отримання землі на Півдні України описав у своїх спогадах Є.Х. Чикаленко. Його дід народився в одному з козацьких зимівників на території Катеринославщини. Після того, як цю землю цар дарував графу Канкріну, він змушений був перебратися на Херсонщину, де козакам виділили землі між Бугом і Дніпром. Він служив у Бузькому козацькому війську. Тут він одружився з дочкою землевласника (переселенця з Румунії) і взяв за нею 150 дес. землі. Через брак робочих рук він спеціалізувався на скотарстві. Одночасно орендував 1200 дес. у сусідки. Після її смерті він викупив 900 дес. у спадкоємців за 30 тис. крб. Гроші збирав різними шляхами: частина своїх, решту позичив. Потім він заставив землю у Херсонський земельний банк, повернув борги, а іпотечні платежі здійснювалися ще й його онуком, тобто Євгеном Харлампійовичем.
Формування маєтків тривало і в період, що розглядається. Характерною рисою цього процесу було розширення підприємництва як основи збільшення землеволодіння. Так, латифундія Л. Кеніга (Охтирський, Лебединський, Богодухівський, Харківський повіти Харківської губернії) складалася з Тростянецького й Гутянського маєтків і обіймала понад 44 тис. дес. Формування її було започатковане в 1874 р., коли Л. Кеніг придбав у купця О. Марка 13,5 тис. дес., на яких розташовувався цукровий завод Ахтирсько-Тростянецького акціонерного товариства, акціонером якого був сам покупець. Згодом Л. Кеніг скупив сусідні маєтки з метою розширення посівів буряків та розширення виробництва цукру.
Висновок
Отже, формування поміщицького господарства в українських губерніях Росії відбувалося переважно класичними шляхами. Початок йому поклало умовне землеволодіння, яке з часом перетворилося на спадкове. Якщо у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. провідну роль у формуванні поміщицького землеволодіння відігравало пожалування за державну службу, то в другій половині ХІХ ст. на перше місце вийшла купівля землі. До цього слід додати й нетрадиційні способи формування великого землеволодіння, зокрема зростання земель німців-колоністів.
Формування поміщицького господарства кожного з трьох регіонів України мало специфічні риси. На Правобережжі його основу склало велике магнатське землеволодіння, на Лівобережжі – козацько-старшинське, на Півдні – колоністське та російських поміщиків. Ці відмінності у пореформені десятиліття справляли вплив на організацію господарства, спосіб життя тощо.
ЛІТЕРАТУРА
1. Минарик Л.П. Происхождение и состав земельных владений крупнейших помещиков России конца – начала ХХ вв. – М.: Наука, 1965. – С.394.
2. Любеч Черниговской губернии, Городницкого уезда. Опись земель, составляющих Любечскую экономию Графа Г.А.Милорадовича. – Чернигов, 1884. – С.4-15.
3. Борисевич С.О. Поміщицьке землеволодіння і землекористування на Поділлі (1793-1830 рр.)// Український історичний журнал. – 1992. – № 3. – С. 85.
4. Там само. – С. 91.
5. Крупное землевладение на Волыни. – К., 1898. – С. 5-6.
6. Теплицко-Ситковецкое заповедное имение графа К.К. Потоцкого Киевской и Подольской губерний. – К., 1897. – С.7, 10-12.
7. Російський державний історичний архів (РДІА), ф.1411, оп.1, спр.140, 141, 143.
8. Там само, ф. 899, оп. 1, спр. 60, арк. 1-3.
9. Смела. Краткое статистико-экономическое описание имений и заводов графов Льва Алексеевича, Алексея, Андрея и Георгия Александровичей Бобринских в Киевской губернии. – К., 1913. – С.8.
10. РДІА, ф. 899, оп. 1, спр. 45.
11. Там само, ф. 1475.
12. Краткое описание Терновского имения Князя Бориса Сергеевича и супруги его Княгини Анны Николаевны Щербатовых. – Харьков, 1890. – С.1
13. Родословная дворян и князей Кочубеев// Киевская старина. –1888. – Т.ХХІІ. – С.46-50; Краткое описание имений В.П. Кочубея. – К., 1914. – С.5-60; РДІА, ф.971, оп.1; Російський державний історичний архів давніх актів (РДАДА), ф.1445, оп.1, спр.1, арк. 2зв.
14. Державний архів Харківської області (ДАХО), ф.14, оп.11, спр.5, арк.200.
15. Князь Лобанов-Ростовский А.Б. Русская родословная книга. – СПб., 1895. Т.І. – С. 31-32.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
