58222 (672444), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Центром всього ідейного навантаження твору стала любов до України, до її історії. Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладаючи трагічне минуле українського народу. Він робить висновок, що рівність, а отже і щастя країни, народів забезпечує тільки свобода. Тільки вільний народ може жити з іншим народом "нерозділимо і несмісимо".

Як представник пригніченої нації, М.Костомаров відстоює принцип рівності й свободи всіх народів. Голос України зве "усю Слов’янщину на свободу і братство".

У заключному параграфі 109 автор висловлює впевненість у тому, що Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі словянськім.

Кілька разів у "Законі Божому" наголошується біблійне: "Вся власть од Бога". Однак вчений підкреслює, що влада повинна підлягати закону і "сонмищу", тобто народному зібранню. А представники законної влади мають бути слугами народу, працювати для громадських потреб.

Програмні положення "Закону Божого" знайшли своє практичне втіления у відозві "Брати українці!", написаній М.І.Костомаровим і вилученій у М.Гулака під час обшуку в Олексіївському равеліні 2 квітня 1847 р.

На думку автора, в союзі слов’ян кожний народ повинен побудувати свою державність - і управлятися "несмыслимо з другими". У кожній державі повинен бути свій "правитель", в них має панувати рівність і свобода. Об’єднавшись у Союзі олов’янському, народи мають створити раду слов’янську, де б сходились, депутати від усіх «Речей Посполитих» (держав) для вирішення справ, "котрі належали до цілого Союза слов’янського".

Ідеї федеративного начала у розв’язанні проблем національної державності розвиває Костомаров і в статті-листі "Украйна", яка була надрукована в "Колоколе" 15 січня 1860 року. Стаття стверджує, що всі тяжкі проблеми національного буття українців у царській Росії викликані пагубною централізацією, викладанням не рідною мовою, а офіційно-російською, цензурою, фальсифікацією всієї історії України.

Ідея панславізму трансформується автором у світлу, форму Хедера - союзу слов’ян, в якому кожний народ зберігав би свої особливості при загальній особистій і громадській свободі.

Україна в цьому союзі повинна складати окреме, суверенне ціле на всьому просторі, де народ розмовляє українською мовою, із збереженням єдності, що ґрунтується не на згубній централізації, а на ясному усвідомленні рівноправності і власних інтересів.

Трактуючи минулі історичні події, М. Костомаров відстоює політичні та особисті права і свободи кожного громадянина, незалежно від веры, породы, народности, убеждений. Він пишається тим, що на Україні в часи козацтва глибоко поважали права людини.

Деякі міркування автора, можливо виглядають не так, як ми бачимо сьогодні, але загалом його розуміння державно-правових і національно-правових проблем чітке і ясне. У працях М. Костомарова були закладені наукові наукові обгрунтування національного відродження українського народу, які розбудовувались наступними поколіннями.

Отже, в творчості М.Костомарова відчутна протилежність наукової об'єктивної та політичної тенденційності. Як науковець він збагатив українську думку, намагався обгрунтувати генезу українців, хоча нечіткість понятійно-категоріального апарату ускладнює аналіз його досліджень. Водночас треба зважити, що вчений працював у жорстоких умовах царського режиму, тому його висновки випливали зі суспільних процесів, особливо з історії взаємин українців з росіянами і поляками [1;67-68].

Висновок.

Микола Костомаров - основоположник народницького напряму в українській історіографії. Виходячи з того, що метою історичної науки є дослідження минулого, він у своїх працях відстоював самостійність української нації, самобутність українського історичного процесу, який, на його думку, був втіленням волелюбного демократичного руху українського народу.

Особливе місце у великій спадщині Костомарова посідають наукові праці, що побачили світ у 1861-1862 рр - «Черты южнорусской истории», «О федеративном начале древней Руси», «Две русские народности». В них він стає на захист національних прав українського народу, його культурно-історичних традицій, духовних цінностей. Зокрема, в статті «Две русские народности» на підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних визначає типологічні риси українського і російського народів, розкриває історично сформовані відмінності між національними характерами представників цих народів. Порівнюючи та аналізуючи ці дані, М.І. Костомаров намагався виявити національно самобутнє, притаманне тільки тому чи іншому народові в системі історично зумовлених поглядів, ідеалів, побуту та звичаїв.

В иходячи з того, що характер людей визначає суспільний і державний лад, він писав: українці завжди схильні до особистої свободи. Це спонукало їх утворю­вати «добровільні товариства», які не порушували права особистої свободи. Зрештою, все це вело до федерації, а росіяни «прагнули утворити міцне общинне тіло на віковічних началах, що призвело до єдиновладдя і міцної держави». Проте не можна погодитись з думкою Костомарова, що «південноросійське плем'я у минулій історії довело нездатність свою до державного життя», бо в історії України маємо приклад козацької державності - гетьманщини - яка проіснувала понад 130 років.

М.І. Костомаров у своїх працях, зокрема «Історичне значення пів-денноруської народної пісенної творчості», висловив ідею про винятковість і самобутність українського народу поміж інших народів, що визначається його «демократичною однорідністю». Звеличував козацтво як виразників «національного духу» народу, що пов'язано все з тією ж ідеєю його винятковості, безкласовості. Ця своєрідна роль козацтва зумовлює і провідне становите української нації в майбутній федерації слов'янських народів.

Активну роботу проводив Костомаров як член Археографічної комісії. Він знайшов і опрацював велику кількість доку­ментів, що увійшли до багатотомного видання «Акты относяшиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией». Микола Костомаров був редактором трьох випусків «Памятников старинной руской литературы», «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Русским географическим обществом», брав участь у публікації «Русской исторической библиотеки».

Значення праць М.І. Костомарова як вченого-історика полягає в тому, що він не тільки збагатив нашу історіографію фактологічно та концептуально, але значною мірою демократизував історичне висвітлення минулого, бо «основне начало форм суспільного та політичного життя, вивченням яких займається історія, є народ...»

Література

1. Гринів О. Українська націологія: ХІХ – початок ХХ століття. Історичні нариси. – Львів: Світ, 2005. – С. 63-68.

2. Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети. Навч. посіб. для студ. вищ. навч. Зал. / В.І. Астахова, К.В. Астахова, Є.О. Бахдарєв та ін.: За заг. ред. М.І. Панова. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002. – С. 185-189.

3. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. Ред.) та ін. – К.: Довіра: Ґенеза, 1996. – С. 848-849.

4. Молода нація: Альманах / Редкол. О. Бабкіна, Т. Батенко, О. Білий та ін. – К.: Смолоскип, 2002. – С. 38-44, 56-80.

5. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. Очерк В.А. Замлинского, Примеч. И.А. Бутича. – К.: Изд-во при Киев. Ун-те, 1989. – 739 с.

6. «Костомаров і проблеми суспільного та культурного розвитку української нації». Тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю від дня народження М.І. Костомарова / Рівне, 1992. – 242 с.

7. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. – К.: Наук. думка, 1992ю – С. 232.

8. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – К.: Дніпро; 2001. Т. 5, кн. 1. – ХІХ ст. / Передм., упор., прим. О. Сліпушко. – С. 236-251.

Характеристики

Список файлов реферата