58126 (672372), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Але об'єктом управління з боку спеціалізованих приказів було і ядро Російської держави. Ці прикази, що називалися обласними, як правило, займалися справами крупних уділів, інкорпорованих до складу єдиної держави. Після підпорядкування чергового суперника в Москві створювався особливий орган — четь, приказ або “палац”, — що здійснював контроль за знову придбаним майном і територією. Такі були Володимирська, Галицька, Костромська, Нижегородська, Новгородська, Устюжська і Ярославська четі, приказ Князівства Смоленського, палац Тверськой. Дані установи збирали деякі податки, управляли чорним тягловим населенням міст і повітів. У XVII ст обласні прикази здійснювали адміністративну, судову і контрольно-фінансовую функції, а в прикордонних регіонах відали ще і військовою справою. При цьому деякі з них знаходилися в підпорядкуванні потужніших “особливих” приказів. Наприклад, Малоруський приказ, а також Новгородська, Володимирська і Галицькі четі підкорялися в XVII ст Посольському приказу.

На окрему увагу заслуговує проблема контролю над пограничними територіями. Розвиток російської держави вшир зробив актуальним питанням підтримку політичної стабільності на так зв. “фронтірі”, у “плаваючій” прикордонній зоні . До XVI ст на кордонах Росії сформувалися обширні зони з вельми складною політичною специфікою. Тут разом з плановою колонізацією відбувалося накопичення збіглих елементів і було потрібне жорсткіше, воєнізоване управління.

Пограниччя — ще один тип російської політико-територіальної периферії. Для їх позначення користувалися збірним поняттям “украйни” (жителів пограниччя називали українниками). Формування “украйн” уздовж пограничних ліній, позначених засічними рисами і російськими острогами, активно йшло за Василя III і продовжувалося за його наступників. Проте контроль центру за цими територіями був ще дуже слабкий. Місцеве населення майже не підкорялося владі центру. Авраамій Паліцин називав жителів Південної украйни не інакше як “зборами лиходіїв” [Платонов 1999: 121]. Воєводи, призначені туди Москвою, проявляли схильність до самоправства і легко перетворювалися на місцевих “царів”, що діяли на свій розсуд. Характерно, що Південь легко перейшов на сторону Лжедмитрія і став його головною регіональною опорою.

Таким чином, в Росії за Івана Грозного склався сповна певний тип регіональної політики. Виникла модель централізованої держави з розвиненою місцевою самоврядністю. Але оскільки ні система управління “зверху” (воєводи, накази, четі), ні місцева самоврядність (губа, земське правління) не були налагоджені до потрібної міри, у відносинах між центром і регіонами “постопричної” Росії накопичувалися протиріччя. Не дивлячись на серйозну реформу, зняти проблему регіонального невдоволення (посиленого “перегинами” грозного царя) не вдалося. Смута початку XVII ст по суті була повстанням регіонів проти центру, що втратив легітимність. Саме вона виявилася потужною стимул-реакцією для перегляду регіональної політики за перших Романових.

Список використаних джерел і літератури

1. Вернадский Г.В. Монголы и Русь. М.: 1997.- 512 с.

2. Гумилев Л.Н. От Руси к России. М.: 1992.

3. Платонов С.Ф. Борис Годунов. М.: 1992.

4. Пресняков А.Е. Образование великорусского государства. М.: 1998.

Характеристики

Список файлов реферата