57793 (672118), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Система міст і факторій по торгівельних шляхах, обсаджених руськими князями і руськими залогами, становила ніби скелет Київської держави. Не можна сказати, що всі тутешні князі були поставлені з Києва; досить того, що вони були приведені в безпосередню залежність від Києва.

Разом із дружиною ім’я Руси, що було водночас іменем політичного центру і зверхньої верстви держави, переносилося і на підвладні землі. Костянтин Багрянородний називає київські волості, протиставляючи їх Києву, “провінціальною Русию”. “Повість временних літ” дотримується теж погляду, що ім’я Руси в Х столітті було загальним іменем для земель Київської держави: в парафразі умови 907 р. Чернігів, Переяслав та ін. звуться “руськими городами”. Ними володіла Русь.

В тісно зв’язаних з Києвом землях самоуправа залишалася непорушною лише в межах найдрібніших округів. В більш важливих центрах земель сиділи князі чи намісники, які служили якимись судовими чи адміністративними інстанціями.

На той час все оберталося навколо утримання армії – княжої дружини. Розширення підвладної території, збільшення данини давало можливість утримувати більшу дружину. Розставивши дружинні залоги, що мали утримуватися з зібраної данини, князь мав напоготові воєнні кадри, які при потребі могли бути змобілізовані і послані куди потрібно, створивши на місці мінімально потрібні контингенти. При цьому ці залоги забезпечували торгівлю, яка була важливим джерелом доходів для влади і для самої дружинної верстви. Збільшення ж воєнної сили давало можливість київському князеві все далі розширювати коло свого політичного впливу, зміцнювало становище князя, його перевагу над підручними “світлими і великими князями” і воєводами.

Підручні “світлі князі”, зовсім природно, мали тенденцію своє князівство вважати повноправним і не раз приходили до повної фактичної незалежності.

Певну опору в цьому давало і значення самого Києва – центру торгівлі і культури для всієї держави, головного дружинного гнізда, з якого виходили дружинні кадри.

Немале значення в Давньоруській державі відігравали і далекі походи, особливо в країни півдня і сходу. Ці походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, залучали в одне ціле всю дружинну верству, розкидану по всій державі, давали відчути єдність державної організації і саме цим були для неї дуже корисні. Не дивно, що ці походи повторювалися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більш диференційованою та глибше розгалуженою. Далекі дружинні походи зникають разом з тим, як на перший план виступає внутрішня земська організація. Цей процес особливо розвивається в другій половині ХІ століття.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що у ІХ ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов’янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи – Русь. Роль її історичного ядра відігравало Середнє Подністров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв’язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь.

Охоплюючи величезну територію – від Балтики й Північного Льодовикового океану до Чорного моря, від Волги до Карпат, - Русь становила собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це й зумовило її швидке входження до загальноєвропейського історико-культурного процесу.

Про нову могутню державу одночасно заговорили в різних частинах Старого Світу. Повідомлення арабських та візантійських авторів, згадки у скандинавських сагах та французьких епічних творах показують Русь як велику країну, яка посідає важливе місце в системі європейських політичних й економічних контактів. За словами арабського історика, географа та мандрівника Х ст. Аль-Масуді, руси “утворюють великий народ”. Перлина західноєвропейського середньовічного епосу – “Пісня про Роланда” засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Візантійський автор Нікіта Хоніат наголошував, що “християнський” руський народ урятував імперію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення своєї належності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославина великий київський князь зображувався так само, як і візантійський імператор.

Київській Русі належить особливе місце в історії Східно Європи – аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Західної. Завершення в Подніпров’ї державотворчих процесів позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов’янських племен, що поступово складалися в єдину народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв’язки. Упродовж всього періоду існування Давньоруської держави руська етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов’янських народів. Її досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного, культурного розвитку ставали надбанням литви, естів, латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південно-руських степів. Частина цих народів етнічно й політично інтегрувалася у складі Русі.

СПИСОК

ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Грушевський М. С. Історія України – Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол. : П. С. Сохань (голова) та ін. – К. : Наук. думка, 1991. – (Пам’ятки іст. думки України). – ISBN 5-12-002468-8.Т.1. – 1991. – 736 с.

2. Давня історія України: У 2 кн. / Толочко П. П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н., Крижицький С. Д. та ін. – К.: Либідь, 1995. – Кн. 2 / Толочко П. П., Козак Д. Н., Моця О. П. та ін. – 224 с., іл.

3. Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед. загальноосв. навч. закл. / За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-е вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. – 1136 с.

4. Дорошенко Д. І. Нарис історії України в 2-х томах. Том 1 (до половини ХVІІ століття). – К.: Глобус, 1992. – 238 с.

5. Дорошенко Д. Історія України: З малюнками: Для школи і родини / Передм. та комент. В. А. Смолія і В. М. Рички. – К.: Освіта, 1993. – 238 с.: іл..

6. Історія України: нове бачення: У 2 т. / О.І. Гуржій, І-90 Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 1995. – 350 с.

7. Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів: Світ, 1996. – 488с.

8. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн. Кн. 1 – Від найдавніших часів до кінця XIX століття / Мельник Л. Г, Гуржій О. І., Демченко М. В. та ін. – К.: Либідь, 1991. – 576 с.

9. Пасічник М. С. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи: Навч. посіб. – 2-ге вид; стер. – К.: Знання, 2006. – 735 с.

10. Полянська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т.1. До середини XVII століття. – 4-те вид., стереотип. – К.: Либідь, 2002. – 672 с.

Характеристики

Список файлов реферата