57719 (672083), страница 2
Текст из файла (страница 2)
У 843 р. Каролінська імперія розпалася на Західно-франкське королівство, що з'явилося безпосереднім попередником Франції, Східно-франкське, що поклало початок Німеччини, і Середню Францію, що включала області уздовж Рейну, Рони і Італію.
У Франції в Х – ХI ст. панівний клас повністю відокремився від інших кіл, монополізував всю власність на землю. Це було відбито в правовій нормі "немає землі без сеньйора". Під їх владу потрапили громадські угіддя, залежні селяни за користування ними тепер несли певні повинності. Оформилися баналітетні права сеньйорів: монополії на пекти, виноградний прес і млин, які раніше були в колективній власності общини. Остаточно склалася феодальна ієрархія.
У ХI ст. закінчилося формування феодалів залежного селянства. Основною категорією стали серви, поземельний і особисто залежні від сеньйорів. Збереглася невелика група селян-вилланів, які були особисто вільні, але знаходилися в поземельній і судовій залежності.
Для Х – ХIII ст. характерний прогрес в розвитку продуктивних сил, підвищення продуктивності сільського господарства. Покращала обробка грунту (оранка до чотирьох разів), розповсюдилося трьохпілля. Масовий характер прийняли розчищання під ріллю земель покладів і лісів, так звана внутрішня колонізація. Розширення посівних майданів і зростання врожайності сприяли підвищенню продуктивності праці і створенню додаткового ренту у вигляді частки селянського урожаю. Тому в ХV – XVI ст. вони почали ліквідувати панське заорювання і практикувати роздачу селянам в тримання всіх домениальных земель. Розповсюдилася так звана чиста сеньория. Продуктова рента була досить швидко замінена грошовою, тому що на французьке село весь більший вплив почали робити міста.
Основним постачальником продукції на ринок став селянин. Це мало багато наслідків.
Скоплюючи засоби, селяни вже з ХV ст. почали купуватися на волю. Умови викупу були дуже важкими, особливо у церковних феодалів. За користування землею, яка залишалася власністю феодала, селянин платив грошову ренту – ценз, тому його сталі називати цензитарием, а його ділянка – цензивой. Феодал зберігав судову владу над селянством, але вже як вільні люди – вилланы – селяни могли звертатися до королівського суду. Крім того, до особистої свободи могло привести участь в хрестових походах; велику роль зіграла також класова боротьба селян.
Посилилася диференціація селянства. Можливість закладати або продавати цензиву привела до появи в XIV–XV ст. прошарки збіднілих селян. Будучи не в змозі виплатити борг, вони були вимушені найматися на роботу до сеньйор або заможних сусідів. Так виникла категорія сільських найманих робітників. У цей же період сформувався новий погляд селянського тримання – оренда землі. Сталися зміни і в положенні панівного класу – з XIV ст. головною формою зв'язку між сеньйорами і їх васалами стало те, що не умовне земельне подарувало, а так званий рентний феод, коли васал отримував за службу вже не конкретну ділянку землі, а тільки ренту з нього. Розповсюдилася система феодальних контрактів, коли васал служив протягом певного терміну за грошову плату. Все більше знати зосереджувала свої інтереси не на господарюванні, а на військовій і адміністративній службі. Таким чином, васальні зв'язки відривалися від земельних тримань і перетворювалися на чисто грошові стосунки, що вело до розвалу колишньої феодальної ієрархії.
Німецькі герцогства в IX–XI ст. відставали по рівню розвитку від Західно-франської держави. Хоча тут сформувалися крупні землевласники і різною мірою залежне від них селянство, процес феодалізму протікав повільно. Довше зберігалася аллодіальна власність різних кіл суспільства, у тому числі вільних селян, що поєднувалася з ленними володіннями. Олени (аналогічні франкским феодам) більш тривалий час (до XI ст.) залишалися неспадковими.
На відміну від Франції особливо важлива роль в процесі Феодалізування Німеччини належала єдиній ранньофеодальній державі з сильнішою владою, тому період феодальної роздробленості зачався в Германії декілька пізніше.
Особливістю аграрних стосунків VIII–IX ст. було те, що тут не селяни отримували землю від феодала, а, навпаки, ранньофеодальна вотчина освоювала вільне село. Селяни поступово втягувалися в залежність, з'явилися села "змішаного типа", в яких були володіння одного або декількох вотчинників, наділи вільних селян і господарства залежних кріпаків. Таке село зберігало розпорядки сусідської общини-марки, що пояснює сповільненість аграрного перевороту в Германії, що завершився лише в ХI ст. Як і у Франції, тут складувалася крупна і дрібна світська і церковна вотчина, експлуатація селянства здійснювалася частішим у формі панщини і оброчних платежів.
Завершення феодалізування німецького села було пов'язане з розвитком політико-правових інститутів імунітету і баналітета. Для селян це означало спочатку судову, а потім і вотчинну залежність від феодала. До кінця ХI – початку ХII ст. змішане село перетворилося у феодальне.
Серед селян виділялися особисто залежні манципії і серви, частка яких сиділа на землі, а частка була дворовими людьми феодала, поземельний залежні прекаристи і особисто вільні власники наділів – аллодисти Панівний клас також не був однорідним, в Х ст. сформувалася ієрархія король – князі вільні панове, в Х – ХI ст. з'явилося рицарство.
Як і у Франції, розвиток продуктивних сил, підйом міського ремесла втягував село в товарно-грошові стосунки, що викликало зміни в аграрних буд. Зростання населення породжувало брак земель. Ця проблема вирішувалася за рахунок внутрішньої і зовнішньої колонізації. У ХII – ХIII ст. сталося розкладання старої вотчинної системи і з'явилася "чиста сеньория". На відміну від Франції, де селяни зберігали права на свій наділ, в південних і північно-західних німецьких землях селяни перетворилися на короткострокових арендарів-мейерів. У Середній Німеччині і в південно-західних областях збереглася так звана сеньорія", що "окам'яніла, з доменом, спадковими селянськими триманнями і барщиною, хоча і тут здійснився частковий перехід до грошової ренти. Це привело до зникнення найбільш важких форм особистої залежності селян, багато хто отримав особисту свободу, але часто даний процес супроводився втратою спадкових прав на землю. Посилилося розшарування селянства.
У XIV–XV ст. і селяни і феодали все більше втягувалися у зв'язку з ринком. Але з початку XIV ст. в економіці Німеччини, як і всієї Західної Європи, спостерігалися деякі явища занепаду. Несприятливо позначилися характерні для цього періоду ножиці цін: високі ціни на ремісничі вироби і низькі – на сільськогосподарські продукти, особливе зерно. Ситуацію загострила епідемія чуми в 1348–1349 рр., епідемії 60–70-х рр., війни, лава неврожайних років. Зникла майже 1/5 частка поселень. При спаді населення стало невигідним товарне зернове господарство в широких масштабах, що вело до скорочення посівних майданів.
В аграрний лад XIV–XV ст. намітилися дві тенденції. Перша характерна для територій на схід від Ельби, для раніше колонізованих земель, друга – до заходу. На схід від Ельби було багато вільних селян, що мали 2/3 ораної землі. Рицарство, прагнучи підвищити прибутковість своїх володінь (почав рости попит на хліб для вивозу його за кордон, особливо до Нідерландів), зачало зганяти селян із землі і використовувати їх на панщині. Це зумовило масове особисте закріпачення до кінця XV ст. як бідноти, так і заможних селян.
На захід від Ельби перебудова вотчини привела до часткової або повної відмови від панського заорювання. У Північно-західній Німеччині частка селянства поліпшила своє положення, тут склався шар вільних заможних селян-майеров. Вони вели господарство на великих – в 20–40 га – ділянках, платили крупні чинші і використовували працю збіднілих селян. У Південно-західній Німеччині, де панувала "чиста сеньорія", переважали дрібні селянські господарства, особливо далеко зайшло майнове розшарування селянства. Феодали намагалися рекомутувати ренту, погіршити умови оренди, використовували особисті і судові повинності селян, намагаючись відновити їх особисту залежність, що викликало багаточисельні селянські виступи.
Для Англії характерний безсинтезний шлях розвитку феодалізму, що зумовило відносно повільне феодалізування, що завершилося в XI ст. На початку середньовіччя англосакси жили общинами. Природні умови і периферійне положення гальмували розкладання первіснообщинних стосунків. Аж до XI ст. основну масу населення складали вільні селяни-общинники. Вони володіли досить крупними ділянками землі – гайдами, звичайні близько 50 акрів. Це передбачало наявність великих патріархальних сімей і затримувало виникнення в Англії вільно відчужуваної земельної власності типа алода.
Феодальна власність зароджувалася в VII–VIII ст. головним чином в результаті тих, що масових королівських подарували землі дружинникам і церкві або права збирати з певних ділянок королівських володінь побори. Земля, доходи від якої передавалися кому-небудь, називалася бокленд. З його появою виникло крупне феодальне землеволодіння, оскільки право отримання доходів незабаром перетворилося на право власності на цю землю. Селяни ставали залежними, хоча і зберігали особисту свободу. Крупне церковне і світське землеволодіння сформувалося в IX–XI ст.
У IX ст. виникла індивідуальна власність общинника на наділ з правом відчуження. З виділенням малих сімей зачалося дроблення наділів (замість 50 виділялося 10 акрів), що стимулювало майнове розшарування. Багато селян опинилися в поземельній залежності від лорда. Якщо ж лорд отримував судовий імунітет над певною територією, то її жителі потрапляли в судову залежність. Така територія перетворювалася на феодальну вотчину – манор.
У 1066 р. Англія піддавалася нормадському завоюванню, що прискорило феодалізування, оскільки французький феодалізм був зрілішим. Захопивши землю і політичну владу, завойовники насаджували звичні ним порядки. Судячи по проведеній в 1086 р. всеанглійського поземельного перепису ("Книга Страшного суду"), феодальна вотчина-манор набула закінченої форми, підпорядкувала раніше вільних общинників. Господарство грунтувалося вже на панщинній праці залежних селян. Велику частку складали вилланы (схожі на французьких сервів), що мали повний наділ землі (30 акрів) або його частка, що виконували панщину, несли натуральні і грошові платежі. Були також бордарії – залежні селяни з наділом меншим, ніж біля виллана (7-15 акрів). Існували коттери – залежні дрібні селяни з 2 – 3 акрами присадибної землі, вони також працювали пастухами, ковалями, теслярами. Саму нижчу категорію складали серви – як правило, дворові люди, що не мали наділів і виконуючі різні важкі роботи. Залишалося досить багато особисто вільних – фригольдерів. Впродовж ХII ст. різні категорії селянства все більше перетворювалися на залежних вилланов, основним обов'язком яких була панщина 2–3 дні в тиждень, оброки, лава довільних податків, церковна десятина.
У ХII – ХIII ст. аграрна еволюція Англії йшла суперечливими шляхами. Удосконалювалося землеробство, утвердилось трьохпілля, збільшився майдан обробленої землі. Попит на шерсть стимулював розвиток вівчарства. Під впливом товарно-грошових стосунків з середини ХII ст. намітилися дві тенденції. Одна – у бік особистого звільнення селян і комутації ренти. Віллани перекладалися на положення копигольдерів – утримувачів землі по копії, звільнялися від найбільш важких Форм особистої залежності, перекладалися на натуральний або грошовий оброк. Власники деяких маноров орієнтувалися на використання праці батраків, в ролі яких виступали коттери. Інша тенденція – до розширення домениального господарства, зростання панщинної експлуатації, зміцнення особистої залежності вилланов. Це було наслідком зростання експорту шерсті і зерна, причому головну роль в нім грали Феодали, що отримували великі прибутки.
У XIV–XV ст. комутація ренти набула більшого поширення в порівнянні з попереднім періодом, селянське господарство зачало конкурувати з домениальным. Останнє ставало невигідним, феодали все частіше відмовлялися від панщини, що викликало брак робочої сили. Суперечності загострилися у зв'язку з епідемією чуми. У цих умовах держава видала лаву законів (1349, 1351, 1361, 1388, відомих як "робоче законодавство"), по яких всі особи від 12 до 60 років, що не мали коштів для життя, зобов'язані були найнятися на роботу за плату, яка існувала до чуми, за відмову від найму загрожувала в'язниця. Так феодали намагалися заповнити брак робочої сили. Феодали, що вели панщинне господарство, рекоммутували ренту, повертаючи в свої манори що пішли в міста вілланів.
Ця сеньйоріальна реакція привела до різкого загострення боротьби селян, що вилилася в найбільш крупне і організоване повстання середньовіччя під буттям на чолі Уота Тайлера (1381). Потерпівши поразку, повстання проте сприяло звільненню вилланів від особистої залежності. В кінці XIV–XV ст. більшість з них покупалася на волю.
На початку XV ст. домениальное господарство було майже повністю ліквідоване, землі здавалися в тримання або оренду. Селянське господарство стало головним постачальником продукції на ринок. Спочатку воно не могло відшкодувати згортання домениального виробництва, тому до кінця XV ст. виявилися деякі ознаки занепаду. Але вони співіснували з прогресивнішими формами – дрібнотоварним селянським господарством і поміщицьким господарством нового типу. Виділилася верхівка селянства, що складала в Англії близько 15%, – йомены, в неї входили не лише фригольдери, але і багаті копигольдеры. У цій середі розповсюдилася фермерська оренда. З'явилося і нове дворянство – джентри, яке уміло пристосовувалося до нових умов, тісно зв'язалося з ринком.
Висновок
Феодалізм в Західній Європі в своєму розвитку минув декілька етапів. Історія західноєвропейського феодалізму ділиться на три великі періоди. Ранній феодалізм (раннє середньовіччя) – з V ст. до кінця Х ст. Це час формування феодального ладу, його генезису, коли складається феодальне крупне землеволодіння і відбувається поступове закріпачення феодалами вільних селян – общинників. Повністю панує натуральне господарство. Найбільш значною ранньою феодальною державою було королівство франків. Період розвиненого феодалізму (розквіт середньовіччя) охоплює XI–XV ст. Це час не лише повного розвитку феодального способу виробництва в селі, але і успіхів середньовічних міст з їх цеховим ремеслом і торгівлею. На зміну політичної роздробленості приходять централізовані крупні феодальні держави. І, нарешті, це час потужних селянських повстань, що приголомшували середньовічне суспільство. Період пізнього феодалізму (пізнє середньовіччя) – кінець XV – середина XVII d. – час розкладання феодалізму і визрівання в його надрах нового, капіталістичного способу виробництва.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
