57702 (672070), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

На Україні більшовики вживали особливо жорстоких засобів для придушення опору селянства колективізації. На це було декілька причин. По-перше, Україна була дуже важливим сільськогосподарським регіоном - „ житницею" СРСР. Зрив колективізації в українському селі означав би загострення продовольчої кризи_; яка з'явилася раніше - після переходу до колективних форм виробництва, а також втрату Москвою контролю над стратегічно важливим регіоном. Це, в свою чергу, означало б зрив прискореної індустріалізації_: чого більшовики допустити не могли. По-друге, більшовицькі керівники мали досвід громадянської війни, коли українське село проявило здатність до самоорганізації з метою опору. Тепер, коли маси селян були невдоволені колективізацією,

репресіями та виселеннями, вони могли знову піднятися зі зброєю в руках на боротьбу з радянською владою. чому більшовики прагнули запобігти шляхом повторних репресій, надмірних хлібозаготівель та інших засобів. По-третє, Україна була пограничною зоною і мала б стати плацдармом розгортання другого етапу світової революції, 3 огляду на це Москва прагнула придушити всілякий рух опору на цій території, поставити Україну під повний контроль українське село являло собою базу, яка постійно породжувала націоналістичні настрої. Внаслідок притоку колишнього сільського населення до промислових центрів. націоналістичні настрої могли в перспективі поширитися і серед міського населення. Таким чином, від успішної суцільної колективізації України залежало вирішення продовольчої та сировинної кризи, насичення промислових центрів робочою силою з села та придушення національного руху в українському селі. Для цього більшовики не застосували свої звичайні засоби (розстріли, каральні експедиції), тому що боялися масового збройного опору. Ю. I. Шаповал пише, що „ влада добре пам'ятала масштаби селянського спротиву в Україні у 1930-1931 р.р. коли проти „ великого перелому" воювали цілими селами, бо хто ж віддає зароблене просто так". У вересні 1932 року Сталін писав до Кагановича: „ Якщо не візьмемся тепер же за виправлення положення на Україні, Україну можемо втратити... Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший строк на справжню фортецю СРСР...". I Москва вирішила застосувати терор голодом. Якщо продовольча криза в СРСР мала об'єктивні передумови, то голодомор на Україні 1932-1933 роках був штучним, організованим Москвою з метою упокорення українського села.

Аналіз постанов ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), законодавчих актів РНК УСРР та СРСР за1929-1933 роки дають нам можливість стверджувати, що голодомор 1932-1933 років був влаштований більшовиками штучно з метою упокорення селянства,,проведення суцільної колективізації українського села та придушення українських національних сил. В. I. Марочко пише, що „збереглося чимало документів політбюро ЦК КП(б)У, радянського уряду... які можна зважати такими, що підтверджують спрямовану та обґрунтовану політику самого геноциду в усіх його проявах: масове винищення етнонаціональних та релігійних груп населення в Україні. депортація за класовими та національними ознаками, навмисне застосування репресій проти українців та інших національностей, ліквідація інтелігенції, штучне переселення представників інших націй з Росії до українського села тощо".

20 листопада 1932 року уряд УСРР видав постанову „ Про заходи посилення хлібозаготівлі", виконання якої призвело до позбавлення українських селян продовольства і, як слідство з цього до масового голодомору. 21 листопада Раднарком УСРР провадив подвійне оподаткування так званих „ індусів" - індивідуальних селянських господарств. Це свідчить про навмисне і свідоме створення умов для виникнення голодомору на Україні, тому що і уряду УСРР, і уряду СРСР було відомо про ситуацію на селі і більшовицькі керівники усвідомлювали наслідки своїх постанов та розпоряджень. Функції статистиків та інформаторів виконували органи ДПУ, які надавали об'єктивні дані про масштаби та характер соціальної катастрофи на селі. Виходячи з цього, ми маємо всі підстави визнати неприйнятною версію проте, що голодомор був слідством помилок. прорахунків або недбальства радянського керівництва. В листі до Шолохова Сталін писав, що „ хлібороби... проводили... саботаж і не проти були залишити робітників, Червону Армію без хліба. Той факт що саботаж буз тихим та ззовні невинний (без крові), - цей факт не міняє і того, що поважні хлібороби вели „ тиху війну" з Радянською владою. Війну на змор, дорогий товариш Шолохов". Це показує відношення радянського керівництва до селянства, коли невиконання ним завищених планів хлібозаготівель сприймалося як об'явлення війни, саботаж.

У постанові „ Про заходи посилення хлібозаготівлі" зазначалося що потрібно „ припинити видачу будь-яких натуральних авансів по всіх колгоспах, що незадовільно виконують плани хлібозаготівель". Ті колгоспи, які вже видали натураванси, повинні були організувати повернення селянами назад «незаконно розданого хліба». Тобто більшовики позбавляли колгоспників хліба, а тих, хто не пішов до колгоспу, обкладали величезними податками. Торгівлю зерном було заборонено, зерно фактично вилучалося з сімейного ужитку. 6 грудня 1932 року Раднарком УСРР разом з ЦК КП(б)У видали постанову „ Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі". До деяких українських сіл урядом було застосовано особливі заходи:

1. Товаропостачання припинялося, усіляка торгівля заборонялася, а товари з крамниць вивозилися.

2. Всіляке кредитування припинялося, стягнення різноманітних фінансових зобов'язань проводилося достроково.

3. Кооперативний та державний апарат „ очищувався" від „ ворожих" та „ контрреволюційних" елементів.

20 січня 1933 року союзний уряд запровадив практику „ твердих завдань" для одноосібних господарств. Невиконання їх призводило до застосування репресивно-каральних заходів, а виконання фактично призводило голодну смерть усієї родини. Крім цього, існувала загальнодержавна установка - не видавати селянам трудодні, які не виконали плану хлібозаготівель, основних зернових культур за вироблені ними трудодні. Після припинення продовольчого постачання майже у третину регіонів України, позбавлення селян винагороди за працю та запровадження „ чорних дошок" означали смертний вирок селянству. ЦК КП(б)У та голова уряду В. Чубар знали про голод на селі, мали докладну інформацію, але, являючись одними з організаторів геноциду, не зробили нічого для полегшення життя селян. Більше того, хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями проти „ саботажників": селян, членів правлінь колгоспів, уповноважених та всіх інших. Репресії посилилися після постанови ЦВК та РНК СРСР „ Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій I зміцнення громадської (соціалістичної) власності" від 7 серпня 1932 року. За крадіжку колгоспного майна давали 10 років таборів з конфіскацією майна, або просто розстрілювали. В. Марочко повідомляє, що тільки ,,у січні 1933 року у 182 районах УСРР засудили за несдачу хліба 1309 осіб, а репресії набули планового характеру та своєрідного змагання між районами: хто більше знищить „ саботажників" В. М. Кривоніс зазначає, що „ органи юстиції не проводили слідства, не брали до уваги економічної спроможності селянських господарств, покладалися на списки сільських рад ...". Наркомюст та генеральний прокурор республіки підтримували терор державних структур і в листопаді 1932 року видали наказ, в якому зокрема говорилося : „ Репресія, що є одна з могутніх знарядь подолання класового опору в хлібозаготівлях, повинна стати справжнім чинником боротьби за хліб. Своєчасно та правильно вжита сувора репресія обумовлює успіх та ефективність боротьби зі зривачами хлібозаготівель. Треба застосовувати нещадну кару до куркулів і всіх класових ворогів, що зривають бо гальмують успішну боротьбу за хліб".

В той час селяни знаходилися фактично у кріпосній залежності від радянської влади. бо на селі мали паспорти лише представники влади. Селянин міг виїхати за межі села лише за контрактом та за плановим набором робочої сили для новобудов першої п'ятирічки, а молодь для навчання у вищих закладах та технікумах. Самочинне „ відходництво" селян не визнавалося за правомірне і „уходників" повертали назад до колгоспу-резервації. Українське село було соціальною резервацією, де хлібороби, педагоги, діти винищувалися планово і методично. про що свідчать факти масової смертності, епідемій та канібалізму.

За наказом уряду СРСР 21 тисяча господарств з інших регіонів підлягала переселенню в українські села, спустошені організованим більшовизмом голодомором та карально – репресивними діями державних органів, що свідчить про спрямованість дій радянської влади проти українського селянства.

Голодомор не був наслідком нестачі коштів у СРСР, як твердить Стефен Віткрофт. Кошти в наявності були, але вони направлялися не просто на індустріалізацію, а на небачених темпів і масштабів мілітаризацію. Так, наприклад, Харківський і Сталінградський тракторні заводи, які теоретично могли забезпечити сільське господарство принципово новою технікою, перетворилися в найбільші в світі центри танкобудування. В 1931 році в СРСР було виготовлено 740 танків, а в 1932 році - вже 3121 Такий темп зберігався до початку Другої Світової війни. Всього за 1929 – 1933 рр було виготовлено 7500 танків які „ мали суттєву перевагу над танками, що знаходились на озброєнні західних армій^!'.Для порівняння слід зауважити, що армія Великобританії на початок Другої Світової війни мала 922 танки, США - 320 танків, а Франція за 17 років після Другої Світової війни випустила всього 280 нових танків - в 2,6 рази менше, ніж Союз у 1931 році! Танк – це зброя не оборони, а наступу. Для країни. яка збирається оборонятися. наступальна зброя в таких кількостях не потрібна. Це ще раз підтверджує те, що основною метою колективізації була не індустріалізація, а мілітаризація з метою підготовки до розв'язання війни. Саме прагнення більшовиків до здійснення «світової революції» стало причиною прискореної форсованої колективізації. Репресій проти „ класово ворожого" українського села, які в свою чергу спричинили голодомор 1932-1933 років.

Кількість померлих від терору голодом встановити досить важко. I дотепер немає точних даних про кількість жертв більшовицького терору, Існує велика кількість різноманітних версій, які належать як українським, так і іноземним дослідникам. Однак слід зазначити, що деякі дослідження не є обґрунтованими статистично і в них наводяться завищені цифри, які приваблюють тих, хто надто емоційно ставиться до подій минулого. В той же час нз Заході є відомі вчені. які твердять. що в 1932-1933 роках в Україні не відбувалося нічого особливого. С. Кульчицький звертає увагу на те що деякі історичні міфи небезпечні, бо здатні посіяти недовіру до очевидних явищ навіть таких як український голодомор". Необхідність об'єктивного наукового вивчення демографічних наслідків голодомору посилюється необхідністю спростування результатів „ сумнівних" досліджень. Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж. У березні 1933р. у газеті „Манчестер гардіан" було опубліковано його статтю, в якій він описав свої враження від поїздки по голодуючій Україні і Північному Кавказу. Ця стаття і ще дві наступних засвідчували масову загибель селян, але ніяких цифр не наводили. Перша кількісна оцінка полеглих від голоду з'явилася у зарубіжній пресі в серпні 1933 року. Газета „Нью-Йорк геральд трібьюн" опублікувала матеріал Ральфа Барнса, який написав про один мільйон загиблих від голоду. Буквально через кілька днів у пресі з'явилося свідчення Фредеріка Берчелла, за словами якого кількість загиблих становила 4 мільйони. Московський кореспондент _«Манчестер гардіан» Уільям Чемберлен, який за завданням редакції відвідав Україну та Північний Кавказ. виїхав з СРСР і видав книгу „ Залізний вік Росії", де повідомлялося про охоплені голодом території з населенням 60 мільйонів і 3-4 мільйони померлих,

Суттєвим недоліком всіх наведених оцінок було те, що вони робилися без опори нз статистичні дані, „з пташиного льоту". Так, наприклад, у 1938 році Фред Біл видав у Лондоні книгу, де розповів проте, що іноземний робітник на харківському заводі дізнався від відповідального працівника, що Петровський (голова ВУЦВК) говорив про 5 мільйонів загиблих від голодомору на Україні. Подібні дані повинні розглядатися критично, особливо з огляду на політичне забарвлення питання про голодомор.

Після 1933 року демографічна статистика в СРСР була закрита, а офіційні цифри не могли бути основою для затримання достовірних результатів, тому що радянське керівництво заперечувало сам факт голодомору. Так, у січні 1937 року було проведено Всесоюзний перепис населення, дані якого не співпали з офіційними. Перепис свідчив, що у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 мільйонів людей менше, ніж на початку 1934, якщо вірити фальшивим цифрам. які оприлюднив Сталін у 1934. Авторитетний російський демограф Борис Урланіс зробив підрахунки. згідно яких на XVII з'їзді ВКП(б) у 1934 році Сталін завищив кількість населення СРСР на 10 мільйонів. Перепис 1937 року вивів на поверхню наслідки голодомору і це викликало граничне незадоволення більшовицького керівництва. Результати перепису було скасовано, начальника Центрального управління народногосподарського обліку I. Краваля - заарештовано і розстріляно Також було ліквідовано Демографічний інститут АН УРСР.

Характеристики

Список файлов реферата