57688 (672062), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Особливості торгівлі. З розвитком промисловості й сільського господарства активізувався внутрішній ринок. Він, в свою чергу, підвищив попит на товари, сприяв дальшому нарощуванню їх виробництва й втягуванню індивідуальних господарств, фабрик і заводів у товарно-грошові відносини. Під їх впливом завершилася господарська спеціалізація
Лівобережної, Правобережної та Південної України. Ринкові відносини охоплюють дедалі ширшу масу роботодавців і робітників. З'явився ринок робочої сили, а з ним капіталістичні відносини остаточно укорінились у життя суспільства. Розвиткові внутрішньої торгівлі сприяв ряд чинників. Серед них важливу роль відігравала запроваджена в 60— 70-х роках кредитна система. Заснований у 1860 р. Державний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних операцій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Почали працювати Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий банк, Одеський комерційний банк та товариства взаємного кредиту. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю-продаж різних товарів торгові біржі. Хоч виникли вони ще в попередні часи, але сприятливі умови для їхнього розвитку склалися лише з проведенням буржуазних реформ. Великі за обсягом торговельні операції проводили Київська, Одеська, Єлисаветградська та інші біржі. Вирішення комерційних справ значно прискорювалось і в результаті використання залізничного транспорту. Змінювалася структура внутрішньої торгівлі. Насамперед зросла кількість дрібних торгівців. У 1882 р. державні органи видали 54 тис. посвідчень на розвізну й понад 1,8 тис.— на розносну торгівлю. Залізницею, гужовим транспортом торгівці добиралися до найвіддаленіших місць і скуповували продукцію, яка мала найбільший попит на ринку. Особливо цікавили їх хліб, коноплі, шкіра, сало, щетина та інші товари першої необхідності. Маса дрібних торгівців щодалі більше втягували село в товарно-грошові відносини, збагачуючи одних і розорюючи інших.
Зросла кількість закладів стаціонарної торгівлі — магазинів, крамниць, кіосків, палаток тощо. На Херсонщині, Київщині і Харківщині в 1898 р. працювало 31,5 тис. гільдійських торговельних закладів, товарообіг яких становив 2993 млн крб. Особливо багато було лавок, крамничок для продажу горілки, вина, пива й тютюну. Засновувалися численні шинки, горілчані, винні, портерні й пивні лавки та льохи. У 1895 р. уряд запровадив казенну монополію на торгівлю спиртними напоями. Відбувалися помітні зміни в географічному розташуванні закладів стаціонарної торгівлі. їх кількість зменшувалася в населених пунктах, що втратили своє попереднє торгове значення, і збільшувалась у промислових центрах, на залізничних станціях і річкових пристанях. Пожвавішали міські базари. Збільшилася кількість базарних днів і товарообіг. У Києві в різних місцях щоденно діяли шість базарів, де продавалися продукти харчування, Сіно, овес, дрова та інші товари. В Одесі і Харкові щоденно Відкупалося по три базари. Окремі з них мали свою специфіку. Велике значення мали ярмарки. Перед урядовими структурами про відкриття нових ярмарків. Деякі особливості мали великі ярмарки. Вони відбувалися протягом кількох днів, а то й тижнів, мали широкий асортимент товарів, що давало можливість застосовувати оптовий продаж-купівлю продукції за зразками. За обсягом торговельних операцій найбільшими на Лівобережній Україні були чотири ярмарки у Харкові (Хрещенський, Троїцький, Успенський, Покровський), Іллінський ярмарок у Полтаві, Маслянський, Вознесенський, Михайлівський у Ромнах, Воздвиженський у Кролевці. На Правобережній Україні такими ярмарками були: Стрітенський (Контрактовий) у Києві, Петропавлівський у Ярмолинцях і Троїцький у Балті Подільської губернії. На Півдні своїм товарообігом виділялися Петропавлівський ярмарок у Катеринославі, Миколаївський (весняний) і Покровський у Каховці Херсонської губернії. На них продавалися товари як місцевого, так і Зарубіжного виробництва. Одночасно оформлялися біржові операції, укладалися контракти на оренду, заставу й продаж Нерухомості, наймались наймити, управляючі тощо. Банківські контори пускали в обіг великі суми грошей.
Поряд із загальними кожна губернія мала спеціалізовані ярмарки, де продавалися ті чи інші товари. В Ізюмі, Слов'янську, Чугуєві, Змієві, Вовчанську торгували переважно кожами, в Білопіллі — прядивом, Сумах — цибулею, Недригайлові — тютюном місцевого виробництва. На Троїцькому ярмарку в Харкові основним товаром була вовна, що завозилася сюди з різних українських і сусідніх російських губерній. Третє місце в імперії з торгівлі тонкорунною вовною займав Петропавлівський ярмарок у Катеринославі. Існували ярмарки, де торгували худобою та іншими товарами. У 1896 р. в Україні відбувалося 170 кінних ярмарків, з них 87 — на Лівобережній, 42 — на Правобережній і 41 — на Південній Україні. Найбільші з них проходили в Полтаві, Білій Церкві, Єлисаветграді, Бердичеві та Балті.
Значна частина сільськогосподарської продукції України направлялася до Росії. Лише в 1895 р., за далеко не повними даними, в Московський промисловий, Білоруський, Литовський, Привіслянський та східні райони Росії було відвантажено щонайменше 20 млн пудів українського хліба. Він потрапляв навіть до таких віддалених регіонів, як Крайня Північ і Далекий Схід. Широку географію вивезення мав також цукор. Фактично жоден регіон не міг обходитися без девізної з України солодкої продукції. Білопільський млин, інші подібні підприємства й круподерні збували борошно і крупи в багатьох російських містах. Туди ж надходило чимало тютюну з українських фабрик. Тільки в 1864 р. фабрикант з Одеси Папа-Нікола продав у Петербурзі, Москві, Курську та Нижньому Новгороді понад 17 тис. пудів тютюну. В 1874 р. залізницею з Ніжина до Москви було вивезено 345,3 і до Бреста — 235, а з Конотопського повіту до Менська — 200 і до Вілейок, Вільно й Дінабурга — 526 тис. пудів тютюну.
Багато збувалося на російському ринку городини й фруктів. Щорічно Росія одержувала з України по кілька сотень тисяч голів худоби. У 1874 р. в Москву з України доставлено 56 тис. і в Петербург — 24 тис. биків і корів. Сумський і Богучарсько-Старобільський тваринницько-промислові райони спеціалізувалися на відгодівлі худоби для потреб переважно російських губерній. Туди надходила також значна кількість продукції тваринництва.
Десятки тисяч вагонів українського вугілля щорічно поглиналися промисловістю і залізницями Росії. Більшість виготовлених Олександрівським, Дніпровським заводами й заводом Новоросійського товариства рейок сотнями тисяч пудів відправлялися Закавказькою, Московсько-Брестською, Варшавсько-Тираспольською, Рибинсько-Бологівською, Владикавказькою, Ризько-Орловською, Привіслянською, Московсько-Нижньогородською та іншими залізницями, що обслуговували внутрішні потреби Росії. За межами України опинялась і значна частина місцевого заліза, чавуну, сталі та інших промислових товарів, яких гостро потребувала власна економіка.
Зв’язки Росії з Україною у другій половині XIX ст.
Україна також одержувала з Росії чимало промислової продукції: з Московського і Петербурзького промислових районів — машини, текстиль, металеві та хімічні вироби, з Білорусії — лісоматеріали, Прибалтики — текстиль і машини, з Царства Польського — тканини, з Кавказу — гас, мазут, нафту. Але імпортовані товари мали значно нижчу вартість ніж ті, що експортувалися з України. В найближчому майбутньому це не могло не позначитися на природних запасах України. На характер зовнішньої торгівлі значний вплив справляв уряд. Щоб сприяти національній економіці, він проводив протекціоністську зовнішньоторговельну політику. Скасував вивізні мита, встановив увізні мита на ті товари, що у великій кількості вироблялися в країні. Але якщо спочатку протекціонізм відігравав прогресивну роль у становленні національної економіки на нових засадах, то згодом перетворився на гальмо її дальшого розвитку. Приблизно наприкінці XIX ст. протекціонізм почав стримувати конкурентну боротьбу виробників — основну передумову розвитку вільного виробництва, а урядові структури посилили управління ним через митну систему.
Головною статтею експорту сільськогосподарської продукції став хліб. Торгівля хлібом відбувалася в умовах світової аграрної кризи 1875— 1896 pp., коли внаслідок надвиробництва ціни на нього впали приблизно вдвоє. Свою частку В цю кризу внесла й Україна, експортуючи хліб до різних країн світу морським і наземним транспортом. Лише через Одесу в 1895 р. експортовано 120,2 млн пудів хліба. Крім того, він вивозився також з Миколаєва, Маріуполя, Бердянська, Севастополя. Значна частина зерна експортувалася через балтійські порти та сухопутні митниці у Волочиську, Гусятині, Дружкополі, Ісаківцях, Радзивіловому тощо. Тільки крізь ці митниці у 1895 р. вивезено 31 млн пудів високоякісного зерна. У 1878, 1880 і 1882 pp. українська пшениця становила 60,5 і жито 31,5 % усього їх загальнодержавного вивезення за кордон. Те ж саме спостерігалось і з іншою зерновою продукцією. Смак українського хліба добре знали в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Голландії та інших європейських країнах, а також у Туреччині та Єгипті. З України за кордон пливли також борошно, Кукурудза, лляне насіння й тютюн. Другим за важливістю експортним товаром була продукція тваринництва — коні, велика рогата худоба, вівці, свині. У другій половині XIX ст. Україна бурхливо розвивалася завдяки переважно іноземному капіталові й частково підприємництву місцевих буржуа. Роль царського уряду зводилася фактично до створення умов для плідної роботи виробництва й торгівлі, що теж мало важливе значення. Україна поступово переходила на нові, прогресивні технології й наздоганяла розвинуті країни за рівнем продуктивності праці та індустріалізацією.
Але економічний розвиток мав однобічний характер. Майже нічого не вкладаючи в українську економіку, уряд використовував результати її роботи на загальнодержавні потреби й розвиток власне російських регіонів. З одержаних прибутків в Україну мало що поверталось і не працювало на її благо. Так само діяли й іноземні інвестори, спрямовуючи одержані прибутки у власну економіку Фактично російський уряд та іноземний капітал по-хижацькому експлуатували Україну, Викачуючи з її надр природні багатства, мало що залишаючи Україні і ще менше вкладаючи в розширене відтворення її господарства Використовуючи дешеву українську сировину, Росія переробляла її на готову продукцію й продавала за значно нижчими цінами. Одержаний таким чином капітал осідав у центрі власної держави, Україна була приречена виконувати роль Клондайку для вгамування непомірних апетитів Росії. Національна буржуазія виявилася безсилою проти проімперській політиці центру стосовно України, надати економіці національних рис і забезпечити її розширене відтворення. Але в ході індустріалізації економіки вона поступово набирала сили й рано чи пізно мала вийти на проблему створення національної державності, здатної захистити її інтереси в конкурентній боротьбі з інонаціональним капіталом.
Таким чином, індустріалізація економіки спричинила й інші негативні процеси. На вільні робочі місця посилився приплив інонаціональних робітників, насамперед з Росії. Одні з них лояльно ставились до національно-культурних надбань українців, інші — виступали сліпим знаряддям русифікаторської політики царизму. Спираючись на офіційні постанови, вони відверто зневажали українську мову й культуру, намагалися нав'язати корінним жителям свої мову, звичаї, обряди й традиції.
Література
1. Субтельний О. Україна:Історія. – К.:Либідь, 1994. - 736с.
2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616 с.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
