57368 (671885), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Темними гранями вдачі запорозьких козаків було те, що багато хто з-поміж них любив напустити туману перед чужим, похвалитися своїми військовими подвигами, похизуватися своїм убранням та зброєю; крім того, вони відзначалися легковажністю й непостійністю, хоч і називали себе у листах та посланнях до царів та королів “вірним військом” його королівської або царської величності.

Надто ж відзначалися запорожці своєю безпечністю; недаремно про них склав якийсь поет вірша:

Се козак запорожець, не об чім не туже,

Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,

Він те тільки й знає:

Коли не п’є, так воші б’є, а все не гуляє.

Великим недоліком запорозьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв. “У пияцтві й бражництві, — каже очевидець, — вони прагнули випередити один одного, і навряд чи знайдуться в усій християнській Європі такі безтурботні голови, як козацькі”. Самі про себе запорожці казали:” У нас у Січі норов: хто отче наш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає”. Втім, під час військових походів запорозькі козаки уникали пиятик, оскільки усякого п’яного кошовий отаман, як свідчить сучасник, одразу викидав за борт чайки. Нарешті, гуляючи та бенкетуючи, запорозький козак не був схожий на того пропащого п’яницю, який пропивав свою душу в чорному й брудному шинку: лицар навіть у пиятиці залишався лицарем. Кидаючись у широку й нестримну гульню, козак тим самим виявляв своєрідну молодецьку вдачу, особливий, так би мовити, епікурейський погляд на життя людини, яка марно обтяжує себе працею й клопотами і даремно не розуміє справжнього сенсу буття— існувати задля веселощів життя. Та й про що козакові клопотатися, коли:

Не сьогодні, так завтра поляже його голова,

Як од вітру у степу трава!..

Висновок

Саме слово “Січ” означало столицю всього запорозького козацтва, центр діяльності і управління всіма військовими справами. Поряд з цим терміном вживалося й слово “Кіш”, під яким розуміли центральний орган управління, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на 1 рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В XVI-XVII столітті кошовий отаман називався гетьманом. Під час походів він мав необмежену владу. Отаман та інші старші чини володіли великою дисципліною, але основні питання вирішувалися на народних зборах – крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Коли військо виступало у похід суходолом, то воно поділялося на полки, а кожен з них складався з трьох-чотирьох куренів. Курінь – це постійна казарма, де жили козаки і адміністративна одиниця у самій Січі. На ворогів козаки кидалися відразу. В бою були дуже рухливі і завжди обходили ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про своє життя. В полон вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості козаків не було для кого берегти себе. Щоб стримувати чужу кінноту вони обгороджувались возами із-за яких відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Для того щоб вороги не порозбивали возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами. У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті втративши чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли їх та нищили.

У XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості – всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і жили там до смерті.

У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися хрестами з тіла, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.

Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.

Відгулявши кілька днів козаки поверталися в буденне життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.

Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах. Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм “Отче наш” і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу.

За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язання до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.

Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів – одного для дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був уставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.

Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним “оселедцем”, вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби. Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостійність.

Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати за межами Січі.

До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва.

Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.

Список використаних джерел

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - 1991.

2. Апанович О. Агрокультура українського козацтва.// Українська культура. – 1998. - №9-10.

3. Апанович О. Культура козацтва. // Українська культура. – 1991. - № 1.

4. Аркас М.М. Історія України-Русі. - К.: “Вища школа”, 1993.

5. Батіг С. Історія Україн -, Тернопіль, 2000.

6. Володимир Голубоцький. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

7. Готюк О, Історія України. - Тернопіль, 2000.

8. Грачотті С. Українська культура 17 ст. // Всесвіт. – 1995. - № 3-4.

9. Гуржій О. Українська козацька держава. – К., 2001.

10. Запорізьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. – Запоріжжя, 1997.

11. Ісаєвич Я. Д. Українська культура 18 століття.//Питання історії, 1980. №8.

12. Історія українського війська. Ред. Парцея М.П. – Львів: “Світ”, 1992.

13. Коляструк О. А. Козацький чинник у формуванні української національної культури 17 ст. // Історія національно-державного будівництва в Україні. – Вінниця, 1995.

14. Крип’якевич І. П. Історія України. – Львів, 1990.

15. Лановик Б.Д. Історія України. - 1985.

16. Маланюк Є. В. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.

17. Матейко Р. М. Історія України. - 1985.

18. Матисякевич З.М. Історія України. - 1985.

19. Орест Субтельний. Україна: історія. - К.: “Либідь”, 1993.

20. Паньків Є, Історія України. - Тернопіль, 2000.

21. Паньків М. Історія України. - Тернопіль, 2000.

22. Семчишин О. П. Тисяча років української культури. – К., 1992.

23. Стебельний О. Історія України. - 1983.

24. Українська культура другої половини 17-18 ст.//Теорія та історія світової і Вітчизняної культури. – Львів, 1992.

25. Флоря Б. М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. – К; 1992.

26. Щербак В. Козацтво і православ‘я. // Київська старовина. – 1993. - № 5.

27. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків: в 3-х томах. Т. 1-3. – К., 1994.

Характеристики

Список файлов реферата