57354 (671873), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Придушивши у 1638 р. останній виступ, польський уряд взявся за обмеження козацьких привілеїв. Важливим правовим актом польської влади стала видана 1638 р. «Ординація Війська Запорозького реєстрового». Цим документом ліквідовувалися права і привілеї козаків аж до повернення тих, що не потрапили до 6-тисячного реєстру, до попереднього холопського стану. Реєстровці мали підлягати коронному гетьманові, а безпосередня військова і судова влада зосереджувалася в руках призначеного сеймом (замість обраного) старшого комісара. Військова старшина також призначалася поль­ською владою зі шляхтичів, що мали військовий досвід. Польському панству заборонялося вступати до лав простих реєстрових козаків «під страхом кари та конфіскації майна».

Так тривало впродовж десяти років, до 1648 р., коли Б. Хмельницький розпочав національно-визвольну війну проти польської шляхти.

Судовий устрій та судовий процес

Кількість судових інстанцій у Запорозькій Січі не була чітко визначеною та законодавчо унормованою. Чинними на Запорожжі дослідники вважають такі судові установи:

• паланковий суд або суд паланкового полковника. Вважався судом першої інстанції. Його компетенція поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він же — голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначні покарання. На плечі паланкового суду лягала основна маса цивільних справ. Вони розглядалися колегіально у складі паланкового полковника, осавула, писаря, обираних на три роки;

• курінний суд, або суд курінного отамана — суд другої інстанції. Розглядав апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетенція якого, як першої інстанції, поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позивача і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обох куренів;

• суд військового (генерального) судді. Був у Запорозькій Січі судом першої інстанції з тяжких кримінальних справ. Вирок міг бути оскаржений до найвищої судової установи — кошового отамана, а в тому разі, коли військовий суддя виконував обов'язки наказного кошового отамана (за відсутності останнього) і від його імені виносив вироки, вони могли бути оскаржені лише до козацької ради;

• суд кошового отамана. Здійснював юрисдикцію на всій території Запорожжя. Його вироки були остаточними, оскарженню не підлягали. Мав право помилування та перегляду вироку в бік його пом'якшення;

• суд козацької ради — своєрідний верховний суд Запорозької Січі. Збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення найрезонансніших справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків.

Судова система на Запорожжі не розрізняла кримінального процесу від цивільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала кількість справ цивільних.

По справах кримінальних судова практика передбачала проведення попереднього слідства, яке й проводилося самими членами суду. Для збору доказів на місце вчинення злочину суд часто направляв осавулів, які складали протоколи і передавали їх на розгляд судової установи.

Підозрюваних у вчиненні злочину арештовували, а місцем попереднього ув'язнення були пушкарні або спеціально вириті ями. До винесення вироку обвинувачуваних могли передати на поруки рідних чи знайомих осіб. Під час допитів нерідко застосовувалися тортури.

Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. У противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не бажали примирення, то військовий суддя або кошовий отаман «заохочував» обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним запорозьким звичаєм, мали приносити до суду куплені на базарі калачі.

Вирок у кримінальних справах оголошував довбуш. Він же вказував місце виконання покарання, якщо таке застосовувалося. У разі поручництва авторитетних осіб на Січі, суд міг припинити виконання вироку за умови недопущення в подальшому з боку засудженого кримінальних злочинів.

Звичаєве право Запорозької Січі мало у своєму арсеналі інститут помилування чи пом'якшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на побиття киями, пов'язаного з необхідністю засудженого паланкового козака матеріально утримувати дружину й дітей. Помилування здійснювалося" козацькою радою. Відомі приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька діб прикутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодного удару. На нього не піднялася рука побратимів.

Судова система на Запорожжі базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотримання в суді особистих прав козаків.

Цивільно-правові відносини

З-поміж норм цивільного козацького права важливе місце належало тим, які регулювали право власності на землю. Звичаєве право запорожців установлювало порядок володіння й користування землею та іншим нерухомим майном.

На території Запорозьких Вольностей земля на праві займанщини належала винятково козацькому товариству. Земля та угіддя запорожців вважалися спільною власністю Війська Запорозького та були в повному розпорядженні козацького Коша.

Козаки й посполиті — піддані Війська Запорозького могли отримати землю в користування. Цю можливість використовували насамперед старшини та заможні козаки, які мали змогу її обробляти.

Земельні ділянки відводилися Кошем (інколи паланковим урядом) козакам і посполитим на їхнє прохання. Претендентам на земельні ділянки дозволялося самим вибирати землю, після чого вони одержували засвідчений Кошем документ на право користування нею. На відведеній ділянці дозволялося заводити своє господарство — зимівник, який разом із землею розглядали як неподільні частини одного господарства. За згодою кошової старшини, землю та зимівник дозволялося продати, закласти, подарувати.

Земельні угіддя запорожців розрізнялися за багатством тваринного світу: одні були багатші на рибу та звірів, інші — бідніші. Кращими вважалися також ті угіддя, які розташовувалися якомога далі від південних кордонів Запорозьких Вольностей, оскільки вони зазнавали менших утрат від набігів татар. Щоб уникнути непорозумінь, пов'язаних з експлуатацією різних за якістю земельних ділянок, земля в За­порозькій Січі щороку перерозподілялася шляхом жеребкування.

Процедура перерозподілу проводилася в такому порядку: спочатку жереб кидався між куренями, потім — між старшиною, духівництвом і, нарешті, між одружених козаків та інших верств населення. У запорозьких козаків існували дві категорії земель, які мали різний правовий статус. До першої належали мисливські та рибальські угіддя, сіножаті, пасовища. Саме вони підлягали щорічному перерозподілу між різними суб'єктами землекористування. Курінь, військовий старшина або рядовий козак мали право користуватися землею впродовж одного року.

До другої категорії належали вільні землі, якими, за дозволом Коша, міг довічно володіти і користуватися кожен бажаючий із козаків чи посполитих. В окремих випадках власник цих земель мав право розпоряджатися ними і навіть передавати у спадщину. Особа, що користувалася землею, сплачувала податок і виконувала інші повинності на користь козацького товариства.

У XVI—XVII ст. земля, особливо орна, не мала для запорожців вирішального значення. Адже основну частину козацьких доходів становила воєнна здобич, а у вільний від воєнних походів час запорожці були зайняті рибальством, мисливством та іншими промислами. Саме тому практичне значення мали тільки землі з угіддями.

Ставлення до землі змінилося після 1734 р., коли Запорозька Січ повернулася з-під турецького протекторату. Воєнна здобич утратила своє значення, а основою життя запорожців стала господарська діяльність. Земля набула значної цінності.

У той період запорожців можна вважати лише номінальними власниками своєї території. Від кінця XVII ст. московська влада ве­ла наступ на землі Запорозьких Вольностей, передусім спорудженням фортець і створенням поселень на цих територіях. Права верховного власника землі поступово перебирав царський уряд.

Види злочинів і система покарань

Палітра злочинів і покарань на Запорозькій Січі була надзвичайно широкою та різноманітною. Звичаєве кримінальне право найбільше виділяло такі:

• злочини проти життя. Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення якого, «тільки в цьому докажеться», обвинуваченого закопували в землю разом із його жертвою. За стародавнім козацьким повір'ям вважалося, що під землею жертва вічно душитиме свого кривдника, адже вбивцю зв'язували і клали під труну;

• злочини проти здоров'я. Заподіяння тілесних ушкоджень у п'яному вигляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За більшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла:

• військові злочини. Найтяжчі з них — дезертирство, програш бою, ухилення від зайняття посади, на яку козака обрало товариство, пияцтво під час походу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смертна кара. П'яного під час морського походу викидали за борт, а під час суходільного маршу - прив’язували до коня і ганяли степом, доки винуватий не помирав. Для профілактики пияцтва на Запорожжі існував Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще;

• майнові злочини. До них відносили крадіжку, розбій, неповернення боргу. Залежно від об'єкта посягання розрізнялася крадіжка особистого майна і майна всього запорозького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього.

• статеві злочини. Позаяк жінки не могли перебувати на Січі, досить поширеними видами злочину були мужолозтво і скотолозтво, за вчинення яких також передбачалася смертна кара.

Кара на смерть у Запорозькій Січі була достатньо різноманітною. Серед простих розрізняли відрубування голови, рідше розстріл, повішення. Останній вид покарання застосовувався до рецидивістів. Мали місце повішення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик перебував доти, доки кістки не опадали на землю.

Рідше на Запорожжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Паля — це високий дерев'яний стовп із металевим наконечником. Для того, щоб стратити злочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою свого тіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозою смерті.

За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише в тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти були поодинокими і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.

Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що вчинили конокрадство, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Винного прив'язували до стовпа і тримали, доки він не помирав. Кожен, хто проходив мимо, міг бити прикутого киями. Процедура найчастіше закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини. Майно загиблого передавалось усьому товариству. Втім, траплялося й таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, а й отримували від товаришів гроші за мужність.

Застосовувалися також покарання, що спрямовувалися на обмеження козацьких вільностей. Так, за вчинення дрібних правопорушень передбачалося обмеження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних козацьких посад.

За всього розмаїття каральних санкцій звичай не передбачав судових виконавців, а в разі страт — катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров'ю беззбройної жертви, було знайдено оригінальний спосіб виконання вироку. Страта доручалася іншому засудженому на смерть, який чекав своєї смерті від наступного засудженого. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконання вироку доти, доки до в'язниці не потрапляв новий звинувачений. Привертає увагу така особливість запорозького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть — за злочини проти особистості.

Покарання на Запорозькій Січі мало на меті підтримання військової дисципліни в козацькому середовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажав стати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб товариство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кримінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, «у кого вже металася біля шиї мотузка».

Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення вироку, зокрема й вибір покарання, у Запорозькій Січі базувалася винятково на звичаєвому праві. Причини тривкості козацьких правових традицій і відсутності писаних норм права були такими:

• історія запорозьких козаків мала незначний історичний період, впродовж якого вони не встигли звичаєве право систематизувати і оформити у письмовій формі;

• життя козаків минало у походах і війнах, що не сприяло розробленню нормативно-правових актів;

запорожці не бажали ймовірного обмеження наявних прав і привілеїв писаними законами.

Висновок:

Характеристики

Список файлов реферата