57161 (671745), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Розмір і порядок видачі приданого були передбачені в цьому ж Статуті. В придане входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини в розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого і віна. Якщо шлюб признавався недійсним, то придане залишалось у дружини, а чоловікові поверталось віно. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами [12 - C 150].
Окремо варто зупинитись на кримінальному праві. Під впливом соціально-економічного розвитку змінилося поняття злочину. Замість "обіди" під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Поняття злочину все більше зміщується в сферу порушення правової норми. Злочин став зватись "виступом", а злочинець - "виступцем". Суб'єктом злочину визнавалась вільна або напіввільна людина, яка досягла 14 років за II Статутом і 16 років за III Статутом. Не завжди притягувались до відповідальності душевнохворі. Необхідна оборона або стан крайньої необхідності визнавались обставинами, які звільняли від покарання. З суб'єктивної сторони розрізняли навмисні й ненавмисні злочини. Злочини ділились також на закінчені і незакінчені, здійснені особисто і при співучасті. Співучасть у Статутах визначалась досить детально [12 - C.152].
Норми кримінально-правового характеру передбачали складну систему злочинів, яка поділялась на шість головних видів.
Злочини проти релігії включали богохульство, відступництво, підбурювання до переходу в нехристиянську віру тощо. До політичних злочинів були віднесені: втеча до ворога, бунт, зносини з противником, здача йому замку. Державні злочини поділялись на злочини по службі і проти порядку управління. До останніх відносились: хабарництво, підробка документів, самочинне карбування монети тощо. Злочинами проти особи були визнані: вбивство, тілесні пошкодження, образа.
Майнові злочини: крадіжка, незаконне користування чужим майном, пошкодження та знищення чужого майна, підпал, знищення межових знаків з метою оволодіння чужою землею, нанесення шкоди чужому майну. З
лочини проти моралі та сім'ї: двожонство, викрадення чужої дитини, образа дітьми батьків, зґвалтування тощо [11 - C.163].
Загострення міжстанових відносин відобразились на меті та видах покарання. Головна мета покарання - залякування. До мети покарання відносилась також ізоляція злочинця, відшкодування збитків, використання злочинців як робочої сили.
Найтяжчим покаранням була смертна кара. За І Статутом вона передбачалась у 20 випадках. За II - у 60, за III - у 100 [1 - 95]. Смертна кара поділялась на кваліфіковану та просту. До кваліфікованих видів відносились: спалення, посадження на палю, закопування живим в землю тощо. Проста смертна кара здійснювалась відрубанням голови або через повішення. Болісні покарання застосовувались проти селян. Це биття кнутом, палкою тощо [12 - C.153]. Головним з майнових покарань була вина грошова, що складалась із "накладу", який поступав у скарбницю держави, "шкоди" - винагороди за вчинену шкоду потерпілому, "головщини", яку отримували родичі вбитого. Якщо злочин здійснювався насильницьким шляхом, то розмір покарання збільшувався.
Покарання у вигляді позбавлення прав і честі називалось "виволанням" і застосовувалось тільки до шляхти. Засуджені до такого покарання позбавлялись всіх прав та привілеїв і виганялись тимчасово або назавжди за межі держави. Таке покарання супроводжувалось конфіскацією майна та іншими видами додаткових покарань. До менш тяжких покарань належало вигнання з міста. Застосовувалось і тюремне покарання на термін від шести тижнів до одного року. Розрізнялось надземне і підземне ув'язнення. За власне утримання в тюрмі злочинець сплачував мито. За дрібні злочини суд застосовував догану або зауваження [9 - C.140]. Для системи покарань характерною була їхня невизначеність. Як правило, Статути вказували вид покарання, а не його розмір. За законодавством, ніхто ні за кого не повинен був нести покарання, тільки кожний за себе.
Отже, Статути являли собою першу ґрунтовну і чітко систематизовану кодифікацію литовського права. Вони регулювали різні сторони суспільного життя, включили в себе, як місцеве звичаєве право так і норми міжнародного римського права, адаптованого для Литовської держави. Статути були основним джерелом права в цій державі, а після кодифікації використовувались ще кілька століть.
5. Магдебурзьке право
Важливим джерелом права у Великому князівстві Литовському було так зване Магдебурзьке право, воно регулювало самоврядування найбільших міст держави, особливо було поширене на українських землях у складі Литовської держави.
Даний вид права виник у Німеччині в 1188 році, коли архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування місту Магдебургу. В XIII ст. магдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі та на міста Польщі, Литви, Чехії, Сілезії, Угорщини [13 - C.45].
Норми цього права регулювали управління містом, суспільно-правові відносини, порядок суду та судочинства, визначали заходи кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких корпорацій, ремісницьких цехів і торгівлі.
За магдебурзьким правом міста звільнялись від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських станів - купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського самоврядування, ним регулювалися питання оцінки й успадкування майна.
Магдебурзьке право в містах Великого князівства Литовського діяло шляхом застосування в самоврядуванні та суді книг міського права європейських юристів Павла Щербича, Барташа Троїцького та ін. [15 - C.178].
Різновидом магдебурзького права було так зване "хелмське", або "хелмінське" право, яке на території Литовської держави широко застосовувалося здебільшого в містах Правобережної України. За своєю суттю хелмське право - різновид міського права. Воно являло собою переробку магдебурзького права на польську мову з використанням звичаїв та інших юридичних норм польського міста Хелм. Цю переробку, яка отримала назву "Право цивільне Хелмінське", створив П. Кушевич [12 - C.152].
Треба підкреслити, що в Литовській державі магдебурзьке право зазнало впливів місцевих правових звичаїв і, відповідним чином, було адаптоване до них.
Головним органом самоврядування в містах з магдебурзьким правом був магістрат. На ньому лежало піклування про міський благоустрій, він міг регулювати ціни на продукти, слідкувати за чистотою та порядком у місті. Магістрат мав "правні книги" (збірники законів) та печатку з міським гербом.
До магістрату входили магістратські урядники: старші та молодші. Старші - це війт, бурмістри, радці, лавники та магістратський писар, молодші - комісар або межувальник, городничий та возний [9 - C.136].
Очолював міську владу війт, який спочатку призначався королем. Його посада була спадковою, її можна було продати та купити. З часом міста викупляють спадкові війтівства, ця посада стає виборною, з подальшим затвердженням королем. Існували релігійні обмеження при виборах війта. Так, у грамоті на самоврядування місту Стародубу було сказано, що війтом може бути тільки католик. Це вносило ускладнення в життя тих міст, де значна частина населення була православною. В кращому випадку вдавалось отримати право на вибори до лави та ради одного-двох православних. У деяких містах православні не мали права займати жодної посади і навіть інколи їх змушували селитись в певних частинах міста, дуже часто не найкращій.
Війт разом з населенням міста обирали раду, в яку входили від 6 до 24 радців. Рада вела господарчі справи. Радці вибирали на один рік зі свого 
середовища бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом вони розглядали як судові, так і адміністративні справи. Існував і спеціальний судовий орган - лава, до складу якої входили війт (голова) і семеро лавників або присяжних. Лавники щорічно вибирались із середовища заможного міського населення. Вони розглядали як цивільні, так і кримінальні справи. В деяких містах цивільними справами міщан займалась рада. Підсудності лави в цих містах підлягали тільки кримінальні справи. Вироки при цьому подавались на затвердження королю [12 - C.154].
Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велося на польській або латинській мові.
У загальному бюрократичному апараті міста певні функції виконували і молодші урядники. Так, до компетенції комісара були віднесені рішення суду по переділу землі, встановлення межових знаків. Возний виконував доручення суду: розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком в місті.
Жителі міст, які користувались правом на самоврядування, були юридично вільними, несли загальнодержавні повинності і ті, які визначала міська влада. В їхні обов'язки входило утримання адміністрації, королівського війська, сплата грошових податків. Населення таких міст сплачувало податки, зокрема, на користь духовенства.
Магдебурзьке право давало жителям міст і певні права. Міщани отримували право побудови будинку для магістрату і право держати трубача. На нижніх поверхах таких будинків дозволялось мати крамниці, хлібні засіки. В тих містах, де був великим приїзд купців, будувався гостинний двір. Місту дозволялось мати громадську лазню, шинок та млин. Всі доходи поступали в міську скриню, ключ від якої зберігався у одного з бурмістрів. З цієї скрині йшла плата за магдебурзьке право, вносились податки і покривались інші витрати. Одним з важливих привілеїв, які давало магдебурзьке право, було "право складу". В силу цього права купці, які привозили товари в місто, повинні були продавати їх тільки в цьому місті і тільки оптом [12 - C.156].
Отже, купівля-продаж в роздріб була монополією місцевих купців. Приїжджі купці могли торгувати в роздріб тільки в дні ярмарок. Ярмарки та торги, що влаштовувались в містах, з одного боку, служили економічному розвитку міст, з другого - служили збагаченню міщан. Кількість ярмарок в містах вказувалась в грамотах на самоврядування.
Зробимо деякі висновки. Протягом XIV - XVI ст. магдебурзьке право поширилось на території всієї Литовської держави. Так, зокрема воно діяло в Луцьку (1432), Кременеці (1439), Житомирі (1444), Києві (1494-1497). Міста Лівобережної України отримали це право тільки в кінці XVI - XVII ст.: Переяслав (1585), Стародуб (1620), Ніжин (1625) [13 - C.46]. В значній частині міст Магдебурзьке право ніколи не застосовувалося в повному обсязі. Діяла та його частина, яка регламентувала систему органів самоврядування. Щодо правних книг, якими користувалися, то в них мало що було від німецького права. Міста використовували звичайно форму магдебурзького права, але не його зміст. Магдебурзьке право відіграло прогресивну роль в економічному розвитку міст Великого князівства Литовського.
6. Церковне право
У Великому князівстві Литовському церква займала значне місце в суспільному житті і являлась опорою правлячої верхівки. Церква користувалась різними привілеями, мала власний суд та правову систему. Але перед тим, як перейти до аналізу церковного права варто проаналізувати особливості церковного життя литовської держави.
В XIV ст. основна маса руських земель була приєднана до Литви. Остання сприйняла звичаї, право та релігію ново приєднаних територій, як наслідок, православ’я стало тут домінуючою релігійною організацією.
Вищою церковною інстанцією для православних Великого князівства Литовського був Константинопольський патріархат. Він поставляв у сан митрополита, призначаючи на цю посаду кого-небудь із своїх довірених осіб. Митрополит зберігав тісні зв'язки з Константинополем і виступав в ролі дипломатичного представника [2 - C.67].
Візантія плекала надію, що Київ ще поверне собі минулу славу центру православ'я східного слов'янства. В 1408 році патріарх Матвій поставив "митрополитом Київським і всія Русі" грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі православні єпархії на території Литви та Польщі і мав в цьому успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Вітовт у 1414 році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт намагається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цамблак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та українських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всія Русі ще довго призначаються з Константинополя [3 - C.231].
Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван ІІІ, хоча в Москві було вибрано свого митрополита
Процес занепаду православної Церкви в другій половині XV ст. посилився. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства перетворили митрополії і особливо єпископати в об'єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
