57085 (671695), страница 2
Текст из файла (страница 2)
На особливу увагу заслуговує дослідження творчих та дружніх стосунків Д. Яворницького, в контекст яких входили видатні вітчизняні та іноземні вчені, митці, священики, культурні й громадські діячі, представники соціальної еліти й пересічні мешканці провінційних міст і сіл. Вчений був позбавлений національної обмеженості . Серед колег, знайомих і друзів Дмитра Яворницького відзначимо діячів України, Англії, Німеччини, Польщі, Росії, Франції, Чехії: учених В. Антоновича, Д. Багалія, В. Біднова, Р. Брандта, О. Веселовського, М. Грушевського, А. Гьотце, Д. Дорошенка, М. Кареєва, В. Ключевського, М. Комарова, Ф. Корша, М. Костомарова, А. Кримського, О. Лаппо-Данилевського. М. Любавського, О. Міллера, Е. Міннза, Л. Нідерле, П. Пірлінга, Н. Полонську-Василенко, Ф. Поспішила, О. Потебню, М. Сумцова, О. Шахматова, письменників і поетів: І. Бєлоусова, К. Білиловського, В. Гіляровського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Лесю Українку, Д. Мордовцева, Олену Пчілку, Панаса Мирного, В. Самійленка, М. Старицького, Л. Толстого, художників: С. Васильківського, М. Мікешина, І. Рєпіна, О. Сластьона, М. Самокиша, М. Струннікова, театральних діячів: М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, композитора М. Лисенка, музеєзнавців: М. Біляшівського, Б. Варнеке, громадських діячів: Г. Вашкевича, М. Дмитрієва, В. Леонтовича, О. Лотоцького, П. Пелехіна, П. Салодилова, П. Стебницького, Ю. Цвітковського, Є. Чикаленка та ін.
За своїми історичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництва в українській історіографії, з притаманним йому етнографізмом, романтизацією та героїзацією минулого, сталим інтересом до соціальної та побутової історії, до проблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу. Творчість Д. Яворницького яскраво демонструє родову рису українських істориків-романтиків, якою, за визначенням І. Колесник, є культ джерел, нестримний потяг до їх розшуку та описання, що криється в мовно-літературній стихії українського романтизму . За образним висловом Н. Полонської-Василенко, Д. Яворницький “почепив серпанок романтизму на історію запорозького козацтва .
Високу оцінку творам Д. Яворницького ще за його життя надали науковці й письменники О. Пипін, М. Сумцов, Д. Мордовцев, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Ф. Корш, І. Франко, В. Данилов та ін. В рецензіях на книгу Д. Яворницького “Запорожье в остатках старины и преданиях народа» зазначалося, що «горячим, искренним чувством любви к родной старине проникнуты все страницы этой любопытной книги, посвященной прославлению Запорожья» .
Історики-позитивісти вважали Д. Яворницького не дослідником, а “співцем запорозької слави”, який ідеалізував запорозьке козацтво . За визначенням О. Лазаревського, “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького є не історичним твором, а “зводом відомостей щодо участі Запорожжя у подіях зовнішньої історії Малоросії”. Також “зводом ріжного матеріалу про запорожців”, - назвав цю монографію Д. Яворницького його молодший колега, історик Д. Дорошенко (1882-1951), з яким Дмитро Іванович співпрацював в Катеринославській вченій архівній комісії й товаристві “Просвіта”. Роль Д. Яворницького в розвитку вітчизняної історіографії Д. Дорошенко бачив в евристичній діяльності вченого, внаслідок якої була створена неоціненна джерельна база для майбутніх досліджень .
Академік В. Пічета (1878-1947), який у 1903 – 1905 рр. викладав у Катеринославі і співпрацював з Д. Яворницьким у місцевій архівній комісії, вважав його твори цікавими з точки зору “побутових картинок”, як “історичний опис”, але в цих творах, підкреслював В. Пічета, немає головного – історичного методу .
Істориком, який ідеалізував запорозьке козацтво, вважав Д. Яворницького і В. Голобуцький. Разом з тим, останній підкреслив також особливу джерельну цінність опублікованих Д. Яворницьким документальних збірок .
На думку сучасних дослідників, саме внаслідок занадто суворої однобічної критики з боку офіційної історіографії (передусім О. Лазаревського), яка не побачила новацій вченого у підході до висвітлення проблеми, Д. Яворницький припинив працю над 4-м томом “ Історії запорозьких козаків ” і спрямував свою діяльність на літературну творчість. Історик зневірився у власних силах вченого й досить самокритично писав у листах до друзів, що в нього не було “критичного розуму” і “широкого погляду на історичні явища” і що йому, “чим брати на себе звання ученого, або літерата”, краще було б працювати за своїми здібностями гарного лектора і оповідача.
Свої помилки Д. Яворницький пояснював всепоглинаючою пристрасною любов’ю до Запорожжя. «Если бы Вы знали, как я люблю своё Запорожье и его сердечных сиромах?! – писав історик в листі до Г. Маркевича. – Всё готов оставить, со всем готов расстаться, лишь бы только одна моя нога могла стоять на священной для меня земле…». Сенс свого життя Д. Яворницький бачив в науці, в якій були “ його серце, його пристрасть, весь запал його юності ” .
Проте усі – й суворі критики, й пристрасні шанувальники були одностайні в тому, що Д. Яворницький є великий трудівник і подвижник, неперевершений збирач пам’яток і знавець, навіть до дрібніших деталей, історії запорозького козацтва, безкорисливий, натхненний дослідник старовини.
Для сучасних істориків Д. Яворницький – вчений постає як сумлінний дослідник, якому були притаманні прогресивні й демократичні погляди на історичне минуле українського народу (Г. Сергієнко), як “ великий історіограф ”, дослідницька методика якого базувалася на “концептуальних імперативах М. Костомарова ”. Д. Яворницькому вельми імпонували ідея “народної історії” і високі художні якості творів М. Костомарова, намагання через використання фольклору більш адекватно відтворити історичні події минулого . В. Заруба відзначив, що Д. Яворницький є автором періодизації історії запорозького козацтва і що саме він завершив формування історико-етнографічного напряму в українській історіографії .
На думку І. Гапусенка, головна заслуга Д. Яворницького полягає в тому, що він, на відміну від офіційної історіографії, показав прогресивну роль козацтва від часів його виникнення й до 1775 р.
Професор М. Ковальський також вважає Д. Яворницького продовжувачем М. Костомарова у комплексному підході до висвітлення історії запорозького козацтва, істориком-новатором у розробці джерельної бази в дослідженні даної проблеми, зачинателем комплексного використання джерел (писемних, фольклорних, речових, зображувальних та ін.), які Д. Яворницький вперше в історіографії з такою повнотою й інтенсивністю сам розшукав, зібрав, опублікував і зберіг у численних творах, документальних збірках та музейних колекціях . Д. Яворницького можна уважати “піонером” комплексного джерелознавства у царині дослідження історії запорозького козацтва.
Cучасні вчені (І. Ковальова, І. Яременко та ін.) визнають Д. Яворницького також новатором й у царині археологічної науки, що стояв біля її витоків в Україні, започаткував такий її напрям, як археологія козацького періоду, розробив власну методику археологічних досліджень і створив один із перших посібників з археології .
Одним з ґрунтовних досліджень, присвячених творчості Д. Яворницького, є стаття В. Ульяновського, в якій здійснено глибокий аналіз сприйняття Д. Яворницьким минулого, його відношення до релігії й церкви, роль останніх в житті і творчості вченого . В. Ульяновський уважає Д. Яворницького “живою моделлю” козацького релігійного світогляду . В творчому доробку Д. Яворницького є переклади українською Літургії, Книги псалмів, твору св. Андрія (архієпископа Крітського) “Великого покаянного канону”. У 1920-ті рр. вчений виступав за відродження української церкви, за відправлення служби Божої рідною мовою.
Особливістю Яворницького - вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика з істориком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме це поєднання “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру, синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності (історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних, художньо-етнографічних нарисів тощо) .
Невід’ємною складовою в творчості Д. Яворницького була його літературна діяльність. Його творча спадщина містить прозові (“Наша доля – Божа воля”, “За чужий гріх” та ін.) й поетичні твори (збірка поезій “Вечірні зорі”). Сучасні дослідники (Н. Василенко, М. Олійник-Шубравська, І. Руснак, Л. Скупейко) підкреслюють, що Д. Яворницький освоїв літературно-художні форми зображення дійсності.
Один із перших і глибоких дослідників художньої творчості Д. Яворницького літературознавець П. Єфремов уважав Дмитра Івановича письменником-кольористом, наслідувачем традицій етнографічного реалізму в українській літературі, для якого характерним був культ деталі, подробиці . Панас Мирний називав Д. Яворницького талановитим письменником, знавцем народної душі, а мову його творів – виразною і плавною .
На відміну від наукових, усі художні твори Д. Яворницького написані рідною українською мовою. Сучасники, в тому числі й письменники, відзначали гарну українську мову Дмитра Івановича , його велику любов до народного слова , що знайшло яскраве втілення в “Словнику української мови”, над яким вчений працював усе життя і який, разом з музеєм, вважав найкоштовнішим своїм скарбом .
Особливої популярності художні твори Д. Яворницького набули у селах, містечках, тобто в українській провінції. За висловом П. Єфремова, Дмитро Іванович був “масовим” українським письменником, який засвоїв “той тонкий характеристичний гумор оборотів української мови, котрі роблять її такою високо чарівною, єдиною по духу між останніми слов’янськими мовами”. Саме в мові бачив П. Стебницький велику силу таланту Д. Яворницького і уважав, що колись уривки з його творів будуть заведені в українські хрестоматії, як взірцеві .
Особливість творчості Д. Яворницького полягає також в тому, що його наукові праці відзначаються “поетичністю”, тоді як художні твори, навпаки, документальністю і етнографізмом.
Вчений сам усвідомлював, що він має поетичне “чуття” , а його “Історія запорозьких козаків” у декого асоціювалася із співом кобзаря. Д. Яворницький був істориком-художником, який яскраво і жваво зображував кращі риси запорожців і пробуджував любов до України . Його твори, за висловом М. Вороного, наповнені такою “чарівливою поезією”, що переносять читачів у часи козацтва. В наукових монографіях Д. Яворницького читачі знаходили такі місця, де історик стає вже поетом і “виливається бурхливим джерелом власних почувань” .
Неперевершений хист шукача й збирача пам’яток Д. Яворницький найбільш повно реалізував у царині музейної справи. Вчений став одним з провідних музейних діячів України, фундатором Дніпропетровського (до 1926 р. - Катеринославського) історичного музею, який він очолював понад 30 років (1902-1933).
І в музейній практиці Д. Яворницький орієнтувався на комплексний підхід – поєднання збирацької, експозиційної, просвітньої й науково-дослідної роботи. Новизною в музейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексні екскурсії (поєднання екскурсії в залах музею з екскурсією на Дніпрові пороги). На жаль, вченому не вдалося реалізувати програму демонстрування “відкритих фондів”, втілення якої він почав у 1912 р. Неймовірний розмах музейної евристики Д. Яворницького є взірцем збирацької діяльності й для сучасних музейних співробітників. За висловом Д. Яворницького, “він носився, мов на крилах, по містах та селах”, видобуваючи різними засобами пам’ятки і наповнюючи ними музей. Він пишався тим, що залишить після себе великі скарби майбутньому поколінню.
Ім’я Д. Яворницького, як історика і директора Дніпропетровського історичного музею, було добре відоме в світовому науковому і музейному співтоваристві. Поряд з музейною роботою вчений здійснював активну діяльність у царині охорони пам’яток історії та мистецтва, виступав ініціатором і автором програм і заходів щодо проблеми збереження скарбів національної культури.
Д. Яворницькому належить образне визначення самої дефініції “музей”. В листі до відомого музейного діяча, фундатора і директора Херсонського краєзнавчого музею В. Гошкевича Дмитро Іванович писав, що “музей – це минуле, його історія, це душа, це – серце наших предків, а для нас – просторий храм, куди ми повинні входити з благоговінням, а виходити з глибокою повагою і палкою любов’ю до всього того, чим жили наші батьки, діди і прадіди й чому повинні наслідувати і навчатися усі ми і майбутні за нами покоління, поки стоїть земля і світить сонце” .
Талант Д. Яворницького, як чудового оповідача – імпровізатора, яскраво виявився в лекційній і екскурсійній діяльності вченого, внаслідок якої відбувалося безпосереднє спілкування Дмитра Івановича із широким громадським загалом його сучасників. З 1884 р., коли у Харкові, в біржовій залі, молодий науковець прочитав першу публічну лекцію про запорозьких козаків, розпочалася активна діяльність вченого у царині популяризації історичних знань. Лекції, що їх вчений читав майже протягом 60-ти років, здобули велику популярність і привернули численну аудиторію слухачів, які мали змогу уявити “у всіх дрібницях” життя запорозького козацтва. Цьому сприяли глибокі (до тонкощів) знання предмету дослідження, феноменальна пам’ять, музична і акторська обдарованість, вміння відтворити яскраві образи минулого, соковита мова. “Це були блискучі імпровізації”, - згадував екскурсії Д. Яворницького Остап Вишня. – Експонати буквально оживали в його вустах”. Свої лекції та екскурсії Д. Яворницький провадив в етнографічній манері, любив “пересипати” анекдотами, згадками про те, як до нього “привикла” та чи інша річ . На всяк випадок він мав “свою” примовку, “своє” слівце . В пам’яті багатьох відвідувачів музею закарбувався образ Д. Яворницького як чудового оповідача, виразна мова якого “ласкаво лунала” у залах музею, зачаровувала відвідувачів й, за висловом селянина А. Артеменка, “відкриваючи нам очі на нашу любу старовину, твердим ґрунтом залягала у нашу пам’ять і роїла багато думок”.
Безпосереднє сприйняття Д.Яворницького сучасниками відбувалося також внаслідок його дидактичної (викладацької) діяльності в гімназіях, училищах Харкова, Петербурга, Москви та Катеринослава, в Московському та Катеринославському університетах. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету (29.07.1918 р.), розробив курс з історії місцевого краю, керував науково-дослідною кафедрою українознавства у Дніпропетровську (1921 – 1932 рр.). Саме в безпосередній комунікації (передачі знань) [5, 422] здобула яскравий прояв харизма Д. Яворницького, який був істориком “лекторського” типу.
Українська свідома громадськість покладала на Д. Яворницького своєрідне “соціальне завдання” – створити україномовні наукові та белетристичні твори з історії України . Ці твори повинні були б “захопити читачів і навернути їх до бажання грунтовніше познайомитись з минулим України, її історією” .
Д. Яворницький був своєрідною “сполучною ланкою” між українськими колоніями на теренах Російської імперії, співпрацював з багатьма діячами українського національного руху, представниками старої Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Одеської громад, членами Загальної безпартійної української організації, різних українських політичних партій, брав активну участь в благодійницьких товариствах та українських починах (шевченківських вечорах, святкуванні ювілеїв, відкритті пам’ятників тощо), боровся проти цензурного тиску на українське друковане слово, підтримував українські періодичні видання (“Киевскую старину”, “Раду”, “Рідний край” та ін.)
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
