56875 (671558), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Незважаючи на великий моральний стимул, який дала більшовикам перемога у другій світовій війні, Сталін був переконаний, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Аби піднести бойовий дух народу під час війни, радянські власті підтримували російський і неросійський патріотизм, послабили обмеження релігійної діяльності. Проте найбільше занепокоєння режиму викликало те, що близько 70 млн. радянських людей —.тих, котрі жили у зоні німецької окупації, працювали на примусових роботах і потрапили у полон,— зазнали впливів західного способу життя. Крім того, шляхом анексії до складу СРСР було включено мільйони людей, які ставилися до його ідеології, політичної системи й економічного порядку вороже чи, принаймні, скептично. Тому, на думку Сталіна, режим повинен був знову посилити контроль над суспільством, особливо в царині ідеології.
Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові Андрію Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. Він стверджував, що така позиція крила в собі невдоволеність радянською культурою. А це, на його думку, було недопустимим. «Наше завдання,— проголошував він,— полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду». Але якщо метою Жданова та його прибічників було відкинути західну культуру, то вони повинні були запропонувати народові привабливішу альтернативу. Відтак ідеологічна кампанія Жданова дала новий поштовх оспівуванню російської культури та наукових досягнень. Для кожного західного винаходу радянські пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного автора був кращий за нього російський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу знаходився російський із ще більш похвальними досягненнями. Поява цієї нової форми російського націоналізму не була чимось несподіваним: ще у травні 1945 р. Сталін провістив його в своєму знаменитому тості за російський народ, вітаючи його як найвидатнішу з усіх націй, що входять до Радянського Союзу.
Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ініціативами Сталіна в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, саме їх переважно вивозили для примусової праці до Німеччини, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними. На західних українцях найдужче «позначилися» західні впливи. Зауваження Сталіна, що він депортував би до Сибіру всіх українців, якби їх не було так багато, звичайно, не віщувало нічого доброго. Про наближення погрому на Україні свідчило висунуте в липні 1946 р. Центральним Комітетом партії у Москві зловісне звинувачення українських комуністів у тому, що вони «не надають належної уваги підбору кадрів та їхній політично-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва... де існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія» і «мають місце українські націоналістичні концепції». Це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури.
Через місяць, коли Остап Вишня — надзвичайно популярний поет-гуморист, репресований у 30-х роках,— наважився висловити думку, що художник має право помилятися у пошуках творчого почерку й самобутності, з Москви полетів град звинувачень в «ідеологічній розхлябаності». Сприйнявши цей випадок як підказку, лідер Комуністичної партії України Микита Хрущов та його заступник з ідеології К.3. Литвин тут же дали кілька залпів по українській інтелігенції в цілому, звинувачуючи її в «українському націоналізмі». Тим часом Литвин зосередився на конкретних справах, зокрема на нещодавно опублікованій «Історії української літератури». Він стверджував, що праця мала суттєві «недоліки», бо зображала розвиток української літератури ізольовано від класової боротьби, перебільшувала західні впливи й недостатньо підкреслювала позитивний вплив російської літератури. Через рік подібній критиці було піддано перший том «Історії України», який вийшов у 1943 р. За редакцією М. Н. Петровського.
Нещадні нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували за те, що росіянам у ній відведене недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувалися в зосередженості на «вузьких» українських темах. Особливої жорстокості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів у 1947 р. під час короткого перебування на Україні Кагановича, який, можливо, отримував садистичну насолоду, тероризуючи представників української інтелігенції.
Апогей цього ідеологічного «закручування гайок» настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» впало звинувачення у «націоналізмі», а його автора змусили опублікувати принизливе каяття. Пошуки ідеологічних відхилень набули ще більш гротескового — й смертельного — забарвлення, коли об'єктом переслідувань обрали євреїв. Багато єврейських письменників, учених, художників було репресовано за звинуваченням у «космополітизмі». Таємна поліція навіть сфабрикувала «змову» групи єврейської інтелігенції, що планувала за допомогою «міжнародного єврейства» заволодіти Кримом і відокремитися від Радянського Союзу. Саме в цей час з'явилося сміхотворне твердження, прикметне для радянської пропаганди, нібито українські націоналісти співпрацюють з єврейськими сіоністами на шкоду СРСР.
В міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку Сталіним наступної кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення. З усією очевидністю українська інтелігенція засвоїла урок 30-х років: тобто краще відступити сьогодні, якщо хочеш жити й писати завтра. Але якраз коли всі збиралися з силами, щоб пережити наступну сталінську чистку, 5 березня 1953 р. «великий вождь» помер. Здається, було чути, як Україна полегшено зітхнула.
В українців, котрі до 1939 р. жили під радянським правлінням, післявоєнні роки викликали відчуття «вже баченого». Знову вони поринули у здійснення величезних виснажливих будівельних проектів, знову переживали гнітючий перехід від періоду відносної гнучкості в ідеології та культурі до ортодоксії, й знову перед ними поставала реальна перспектива голоду і репресій.
Проте для західних українців повоєнні роки відкрили нову добу, ввівши їх у цілковито інший світ, з яким вони мали лише коротке й нещасливе знайомство у 1939— 1941 рр. Включення до складу СРСР тепер означало їхнє відмежування від політичних і культурних цінностей Європи. Його результатом також стала втрата найважливішого набутку західноукраїнського суспільства — його широкої організаційної мережі, найстарішим і найважливішим складником якої була греко-католицька церква, а найновішим — ОУН/УПА, мережі, що протягом поколінь служила основним захистом проти чужої влади й найактивнішим виразником української національної самобутності. Але не всі наслідки радянської анексії були негативними: в результаті сталінського диктату нарешті було розв'язано українсько-польський конфлікт, що довго вичерпував сили обох суспільств. Крім того, радянська влада започаткувала давно запізнілу суспільну та індустріальну модернізацію регіону. І як би там не було, але саме вона нарешті об'єднала всіх українців у єдиній державі.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
