56699 (671450), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Навесні 1656 року стан здоров’я Богдана Хмельницького помітно погіршився. Серйозно похитнула його і загибель старшого сина Тимоша. У квітні 1656 року козацька рада прийняла рішення про передачу гетьманської влади у разі смерті Б. Хмельницького його сину Юрію. Після важкої, виснажливої хвороби, 6 серпня 1657 року о 5 годині ранку перестало битися серце великого гетьмана України. Похорон відбувся, очевидно, в Іллінській церкві в неділя 2 вересня. Історична наука не може з точністю відповісти, де спочивають останки Хмельницького. За свідченням окремих літописних джерел, у 1664 році польський полководець Стефан Чернецький, спаливши Суботів, наказав дістати тіла гетьмана та його сина Тимофія з трун і викинути на попелище. Крип’якевич дійшов висновку про недостовірність такої версії. Можливо, нові дослідження археологів допоможуть наблизитися до істини у цьому питанні.
МІСЦЕ ГЕТЬМАНА В ІСТОРИЧНІЙ ДОЛІ УКРАЇНИ
З яким політичним багажем прийшов Богдан Хмельницький до початку Національної революції? Джерела не дають змоги достатньою мірою реконструювати процес еволюції його думок. Зрозуміло, що насамперед він замислювався над становищем козацтва й подальшим розвитком козацької України в складі Речі Посполитої. Розмірковуючи над причинами невдач повстань, у яких брав участь, не міг не дійти висновку, що однією з найголовніших з-поміж них була відсутність єдності серед козацтва. Не можна обійти мовчанкою і його прихильності до міцної монархічної влади. Складається враження, що в її запровадженні у Польщі вбачав шлях до розв’язання політичними засобами козацької проблеми та захисту православної віри. Є підстави стверджувати, що на 1648 рік Б. Хмельницький зумів акумулювати весь попередній досвід визвольної боротьби. Причому, у нього для досягнення поставленої мети рівноцінними виступають як військові, так і політичні засоби. Виникає також ідея використання у разі збройного конфлікту з Польщею кримсько-татарської військової сили.
Заслугою Хмельницького було те, що він вчасно відчув нові тенденції у розвитку українського суспільства, а саме: стрімке поглиблення суперечностей національного і соціального характеру, що тісно перепліталися.
Постає питання, якою мірою Хмельницький осмислював у 1648 році характер і цілі боротьби? Адже до цього часу жоден з представників тих політичних сил, котрі домінували в політичному суспільстві, не спромігся сформулювати і теоретично обґрунтувати ідею створення незалежної Української держави. Непростим цей процес виявився і для гетьмана. Як засвідчують джерела, на перших порах він не вийшов (і не міг вийти) за межі, за словами Липинського, політики "козацького автономізму". Проте польська державна еліта виявила дивовижну одностайність у несприйнятті навіть у цій зародковій формі ідеї української автономії й намагалися витлумачити повстання виключно як соціальну боротьбу козацтва. Перемога української армії під Пилявцями і її похід у західний регіон України стали важливою віхою в формуванні основних принципів політичної доктрини гетьмана. В цей час він, як і більшість його соратників. Прагнув домогтися того, щоб король Речі Посполитої став також "королем руським" і визнав козацьку Україну суб’єктом федеративної одиниці на зразок Великого князівства Литовського.
Час повернення з-під Замостя (кінець листопада – грудень) до Києва не обійшовся без глибоких і болісних роздумів над політичними наслідками десятимісячної боротьби, без аналізу причин прорахунків. А київські зустрічі й розмови Б. Хмельницького з представниками української інтелігенції, вищого православного духовенства та єрусалимським патріархом Паїсієм лише підтвердили правоту нових поглядів на майбутнє України. В чому вони полягали? Документи свідчать, що під час переговорів з польським посольством Адама Киселя (лютий 1649) гетьман заявив про свій намір "відірвати від усіх ляхів усю Русь і Україну", звільнити "з неволі … народ всієї Русі".
Минуло два місяці. За нових обставин гетьман під час розмов з московським послом Григорієм Унковським повідомив, що "їм, ляхам і литві, до нас, Запорозького Війська, і до Білої Русі справи немає. І вступили б мені і Війську Запорозькому всю Білу Русь у тих кордонах, як володіли благочестиві великі князі, а ми в підданстві і в неволі бути у них не хочемо". Отже, він не тільки повторив попередню думку про створення Української держави, але й наголосив на тому, що йому, як володарю України, належить право на політичний спадок Київської Русі, а отже, й формування території держави в етнічних межах України.
Розбудова молодої держави відбувалася у надзвичайно складній соціально-політичній обстановці. І саме у цій обстановці сповна розкривався державотворчий геній гетьмана. Йому потрібно було виявити велику мудрість, щоб опанувати ситуацію після укладання Зборівського миру (1649) і Білоцерківського (1651) договорів з Річчю Посполитою. Здавалося, що держава загине, але Хмельницький істотно пом’якшив внутрішньополітичне напруження, визнавши основні соціально-економічні завоювання селянства, і по-друге, після перемоги над Батогом (1652) зумів повернути втрачені козацькою Україною землі. Саме у цей час в основному завершується процес становлення Української держави на терені Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Її відновлення як наступниці Київської Русі стало найбільшим політичним досягненням українського народу протягом XIV-XVII ст.
Особливо велику увагу гетьман приділяв проблемі влади, створенню ефективно функціонуючого державного механізму. Враховуючи слабку дієвість чорної ради як загально представницького органу, Хмельницький з початку 1649 року передав її функції старшинській раді. Водночас він докладав максимум зусиль до організації дійового функціонування всіх ланок виконавчої влади. Важливу роль у цьому відіграли розробка й прийняття в червні 1648 року "Статей про устрій Війська Запорозького". Спираючись на цей конституційний акт, гетьман домагався від полкових та сотенних органів виконавчої влади беззастережного і вчасного виконання своїх наказів.
Особливо пильно Хмельницький дбав про зміцнення прерогатив гетьманської влади. Так, він скликав ради, брав активну участь в обговоренні й ухваленні ними рішень, очолював державну адміністрацію, не уникав роботи у сфері судочинства, організовував фінанси, очолював військо, визначав зовнішньополітичний курс уряду, вів рішучу боротьбу з найменшими виявами сепаратизму. За таких обставин відбувається формування харизматичності постаті гетьмана, що відігравало позитивну роль у консолідації національно-патріотичних сил. Не випадково у свідомості широких мас з 1650 року він починає виступати як "Богом даний" гетьман над Військом Запорозьким для їхнього звільнення з-під "ляської неволі".
Звертає увагу на себе і той факт, що Б. Хмельницький, зосередивши всю повноту влади в своїх руках, з початку 1649 року став виявляти самодержавні, монархічні устремління. Прямо чи опосередковано він висловлює думки про свою владу не як виборного гетьмана, а як самодержавну владу володаря України, дану йому від Бога. Так зароджується ідея українського монархізму. Встановлений ним режим влади нагадує протекторат Олівера Кромвеля в Англії (1653-1659). Згодом гетьман плани запровадження династії Хмельницьких, а у квітні 1657 р. старшинська рада обрала його молодшого сина Юрія (старший Тимоша загинув у вересні 1653 року) спадкоємцем гетьманської влади. Так було зроблено вирішальний крок на шляху утвердження козацької монархії у формі спадкового гетьманства.
Постає питання: курс Б. Хмельницького на запровадження монархічної форми правління був породжений його честолюбством чи відображав прогресивну тенденцію політичного розвитку? По-перше, історія козацької України другої половини XVII ст. засвідчила повну неспроможність олігархічної форми правління успішно розв’язувати проблеми розвитку держави. По-друге, всі більш-менш визначні гетьмани (І. Виговський, П. Дорошенко, Д. Многогрішний, І. Самойлович, І. Мазепа) рано чи пізно приходили до думки про надання гетьманській владі рис само державності, запровадження її спадковості. Тому політика Хмельницького сприяла консолідації еліти й суспільства в цілому навколо державної ідеї, розвитку національної самосвідомості, відкривала шлях для запобігання гострій міжусобній боротьбі за гетьманську булаву.
Не можна недооцінювати ролі великого гетьмана у формуванні державної еліти. Є підстави висловити міркування, що після перших перемог він мав надію залучити на свій бік окремих представників аристократії. Але українські князі й верхівка шляхти, перейшли на бік Речі Посполитої і взяли активну участь у боротьбі проти власного народу, що сходив кров’ю, виборюючи незалежність.
Геніальність гетьмана як державного діяча полягала в тому, що він спромігся поєднати реалізацію національної ідеї з соціально-економічною політикою, яка, попри певну непослідовність і суперечливість, у цілому відповідала інтересам більшості населення, насамперед козацтва й селянства. В жодному разі не можна забувати, що період Хмельниччини – це не лише час становлення незалежної держави, а й доба глибоких соціальних потрясінь. На терені козацької України було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння (за винятком монастирського), панщинно-фільваркову систему господарства, ліквідовано кріпацтво, селянство вибороло особисту свободу, утверджувалася дрібна, фермерського типу власність на землю.
Жорстку лінію проводив Хмельницький щодо маєткових апетитів козацької старшини (до 1654 року не виявлено жодного його універсалу про надання її представникам земельних володінь). Тому частина старшини, невдоволена цим аспектом його політики, почала таємно добиватися від московського царя грамот на маєтки (родина Виговських, Самійло Богданович-Зарудний, Павло Тетеря й ін.). Інакше гетьман ставився до володінь православної церкви. Розуміючи важливе значення релігійного чинника у розгортанні визвольної боротьби, він одразу ж пішов на захист церковного землеволодіння й не тільки суворо карав тих, хто зазіхав на монастирське майно і землі, а й надавав монастирям у володіння маєтки.
Ще один дуже важливий аспект соціальної політики Б. Хмельницького - намагання не допустити в українській державі вибуху громадянської війни. Загроза розвалу національно-патріотичного табору, що виникла після укладання Зборівського і Білоцерківського договорів, спонукала його, з одного боку, час від часу видавати грізні універсали, які страхали "бунтівників" смертною карою, а з другого – навіть під тиском польського уряду ніколи не вдаватися до масових репресій проти повстанців.
Прогресивний характер мали заходи гетьмана і в інших сферах економічного життя країни. Відомо, що він з великою увагою ставився до міст – звільняв їх від постоїв, захищав від свавільників, збільшував міські привілеї, піклувався про міську земельну власність. Постійно дбав про розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі. В діяльності уряду окреслилася тенденція до скасування внутрішнього торгового мита. Універсалом від 8 травня 1654 року гетьман встановив мито на іноземні товари, щоб "найменший ущербом скарбови нашему войсковому не бил". Проводилася політика захисту інтересів українських купців у міжнародній торгівлі. Свідченням цього служить розроблений, очевидно, у 1650 році, проект договору з Туреччиною про торгівлю, що передбачав їх звільнення "від всяких мит, оплат і податків… на сто років…". Водночас створювалися сприятливі умови для торгівлі іноземців на терені української держави. Так, згідно з універсалом від 12 травня 1657 року було створено окремий суд для грецьких купців, який розглядав торгові справи.
Серйозне піклування виявив гетьман щодо організації фінансової справи. В джерелах є відомості про запровадження карбування національної монети, і , можливо, подальші пошуки науковців дадуть можливість підтвердити їх вірогідність. Поповнення фінансів відбувалося переважно з трьох джерел: земельного фонду, доходів від промислів та торгівлі й податків. Набула поширення здача в оренду різних промислів. Повністю державному скарбові належали кордонні мита: "індукта" і "евекта" за ввезення і вивезення товарів. Універсалами гетьмана визначалися загальні податки, якими обкладалося все населення. Одиницею оподаткування служив двір, тобто господарство. В цілому податки не були великими і, як відзначив І. Крип’якевич, не лягали важким тягарем на населення.
Не залишався гетьман осторонь процесу становлення нової судової системи. На місці станово-шляхетської системи земських, гродських і підкоморських судів виникає нова система – козацьких судів: сотенних, полкових і генеральних судових установ. Місце скасованого домініального судівництва займали здебільшого сільські суди. Найвищий суд перебував при гетьмані. Широке коло повноважень мали міські суди в містах магдебурзького права. Судова система діяла справно, що, зокрема, визнав син антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський, котрий побував в Україні влітку 1654 року. За правління Хмельницького, писав він, панують правосуддя і справедливість.
Майже не збереглося джерел, як б висвітлювали політику Хмельницького у сфері культури, освіти, побуту. І все ж деякі фрагментарні дані дають змогу висловити міркування, що вона не залишалася поза увагою гетьмана. Так, він піклувався про організованих у спеціальний цех музикантів Задніпров’я; за свідченням Алеппського, дбав про спорудження церков зимових і літніх з численними "скляними вікнами". Той же автор, відзначаючи високий рівень освіченості українського населення, особливо серед дітей, підкреслював, що "чисельність грамотних особливо зросла з часу появи Хмеля…". Не приховував він свого здивування тим, що "в усій крайні козаків у кожному місті і в кожному селі збудовано для їхніх бідняків і сиріт будинки…, які служать їм притулком". Напевне, зробити це без державної підтримки було б неможливо.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
