55648 (670884), страница 2

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 2)

Але насправді не все було так просто. Хмельницький розумів, що поляки зовсім не настроєні назавжди розпрощатися з ласим шматком – українськими землями. І, насправді, вже навесні 1649 р. поляки пішли в наступ. Сам Ян Казимир на чолі 25-ти тисячного війська рухався з Волині. А через Галичину просувався Я. Вишневецький. Хмельницький, проявив себе як блискучий стратег, і вже коли от-от він мав одержати перемогу під Зборовом і під Збаражем, Іслам Гірей, підкуплений ляхами, поставив перед Хмельницьким вимогу про укладення договору з королем. Отже 18 серпня 1649 р. був підписаний Зборівський мир, за яким польське військо мало бути виведене з Київщини, Чернігівщини та Брацлавщини, урядові посади на цих землях дозволялось займати лише козацькій старшині та православній шляхті. Православному митрополитові обіцялось місце в сенаті. Але польській шляхті дозволялось повернутись до своїх володінь, а більшість повсталих селян повернулось у кріпацтво. Так, по всій україні цей невигідний договір викликав широке невдоволення, до того ж не всі пункти цієї угоди були виконані з боку непорядного польського можновладства. До того ж , слід зазначити, що подібне відношення до закріпаченого селянства (як за Зборівським договором), не було нав”язане польською стороною, бо ж і для самого Хмельницького остаточне знищення кріпацтва не було вигідним, адже означало підрив давно усталеної системи. Саме тенденція подібного відношення до селянського стану намітила той розкол між козацькою верхівкою й черню, що й призвів значною мірою до поразки революції в майбутньому.

Тим часом, вже у 1651 р. починаєтся новий етап козацько-польської війни. 150-ти тисячне військо, на чолі з Яном Казимиром зустрічаєтся з менш могутнім військом Хмельницького під Берестечком 18 червня 1651. Битва тривала два тижні і закінчилась поразкою козаків. Велику негативну роль зіграли все ті ж невірні союзники – татари, що самі покинули поле бою у вирішальний момент та ще й викрали головнокомандуючого – Хмельницького. Але польське командування все ж пішло на переговори, і 28 вересня 1651 р. був підписаний Білоцерківській мир. Тут вже поляки диктували свої умови. За цим договором козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана поширювалась лише на Київське воєводство, гетьману заборонялось самостійно вступати у зовнішні зносини з іноземцями, особливо з татарами. Після цього, польська шляхта мало-помалу починає повертатись до своїх володінь. Намагаючись уникнути неминучого закріпачення тисячі селян й козаків тікали на землі, порубіжні з Росією, де й створили так звану Слобідську Україну (територія Сучасної Харківщини). Хмельницький, у той час, не зважаючи на умови останнього договору, збирає таємну раду в Чигирині, на який вирішено збирати нове військо і відновити воєнні дії. Вже через кілька тижнів Хиельницький нападає на 30-ти тисячну армію Речі Посполитої, що перебувала під Батогом і в травні 1652 р. розгромлює її. Звістка про перемогу швидко рознеслась по Україні, і підняла нову хвилю повстань, так що козацькі війська знову змогли зайняти частину території, що була під їх контролем до поразки під Берестечком. Ці події потягли за слбою зміни в соціально-економічній структурі країни: ліквідуєтся фільварково-панщинна система господарства, значна частина землі переходить до рук селян, провідна роль у суспільстві переходить до козацького стану, зростає землеволодіння православних монастирів тощо. Б. Хмельницький звертається до уряду Речі Посполитої з пропозицією про створення незалежної України. Ця пропозиція, звичайно ж , була відкинута, адже поляки в той час проводили підготовку до нового наступу. У 1653 р. 8-тисячне польське військо переходить у наступ. Уряд Речі Посполитої категорично відмовляється від переговорів. 21 жовтня 1653 розпочинаются воєнні дії біля м. Жванець. Вже вкотре, будучи зрадженими татарами козаки зазнають поразки.

Ці події наводять Хмельницького на думку про необхідність пошуку могутньої військово-політичної допомоги ззовні. На думку Хмельницького вигідною кандидатурою був турецький султан, що був достатньо могутнім щоб допомигти покінчити з польським засиллям, і достатньо віддалений, щою не втручатись у внутрішні справи. У 1651 році була формально підписана угода, за якою Оттоманська Порта приймала своїми васалами Військо Запорозьке на чолі з гетьманом, але через внутрішні зміни в самій Оттоманський Порті угода залишилась нездійсненою. Значно доречнішим кандидатом на роль покровителя-союзника був московський цар. Раніше, ще напочатку повсткння, Хмельницький звертався дои нього по допомогу, в ім”я православної віри. І у 1653 р. українці, погрожуючи союзом з турецьким султаном, прискорили рішення Москви. Був скликаний Земський Собор, на якому було вирішено, що “заради православної віри і святої церкви Божої государеві слід прийняти їх під свою високу руку”. 18 січня 1654 р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій ухвалили перехід України під звархність Москви. Того ж дня було скликано на міський майдан людей, що сприйняли виступ Хмельницького, що наголошував на необхідності цих дій, схвальними вигуками. Проте, коли посол Бутурлін, Хмельницький і козацька рада зайшли до церкви, щоб скріпити договір взаємною присягою, Бутурлін відмовився присягати від імені монарха, заявивши, що цар Олексій Михайлович є самодержцем і підданим не присягає. Ображений Хмельницький гордо вийшов з церкви, загрожуючи скасувати угоду. Але обдумавши ситуацію він погоджуєтся дати клятву на вірність цареві. Здавалося б, незначна формальність, але цей випадок красномовно говорить про ставлення російського правительства до українських земель. Незабаром після того по всіх містах України було розіслано російських урядників, для присяги українського народу на вірність Олексію Михайловичу та його наступникам. Тож підписання Переяславської угоди стало поворотним кроком в історії України, Росії та й всієї Східної Європи. А доля України з того часу, стала невід”ємно пов”зана з долею Росії. 21 березня 1654 р. Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили так звані “Березневі статті” (“статті Богдана Хмельницького”), що визначали становище України в складі Російської держави. Основні положення домовленості були такими: 1) підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького

на маєтності;

2) збереження місцевої адміністрації, податкової і судової системи;

3) право козацтва обирати гетьмана;

4) 60 –ти тисячний козацький реєстр;

5) право зносин гетьмана з іноземними державами (крім Туреччини і Польщі);

6) невтручання царських воєвод у внутрішні справи України;

7) збереження прав київського митрополита;

8) зобов”язання обороняти Україну від татар;

9) похід російського війська на Смоленськ.

Отже, можна з певністю стверджувати, що “Березневі статті” забезпечували економічну, політичну, воєнну самостійність, визнання за нею якнайширших прав, хоча й досі історики сперечаются про характер встановлених відносин. Стверджують, що Б. Хмельницький та старшина під актом Переяславської ради розуміли рівноправний військово-політичний союз, що дасть змогу закінчити нарешті боротьбу за незалежність від Польщі. Москва ж розуміла під договором можливість реалізації якомога ширшого впливу на українське життя та подальшого прибрання до рук етноукраїнських земель. Оцінка цієї угоди завжди була предметом частих суперечок учених-дослілників, що ускладнювались тим, що оригінальні документи були втрачені, збереглись лише копії і переклади. Навіть російський архіваріус Петро Шафранов стверджував, що копії були сфальсифіковані царським переписувачем. Взагалі, щодо тлумачення, висувалось кілька версій. Зокрема на думку російського фахівця з права Миколи Дьяконова, українці, погоджуючись на підкорення цареві, погоджувались і на поглинення їхніх земель Московським царством, тобто угода була “реальною унією”. Росіянин В. Мякотін та Михайло Грушевський, вважали що угода була формою васальної залежності ( “сеньйор” захищає від інозмних вторгнень, не втручаючись у внутрішні справи; “васал” сплачує податки, надає військову допомогу та ін.). Український історик В. Липинський пропонує думку, що договір був лише підтвердженням тимчасового військового союзу між Московією та Україною. Довги роки (за Радянського Союзу) панівним було тлумачення Переяславської угоди, як кульмінаційного моменту у віковому прагненні братніх народів до єднання, і що саме це воз”єднання було метою повстання 1648 р. У 1954 році відбулось святкування 300-річчя українсько-російського союзу. Та як би там не було, ніяк не можна применшити важливість цієї історичної події. Так само, незалежно від наукових оцінок, український народ завжди проявляв любов до “батька Богдана”, талановитого й мудрого правителя, героя-визволителя, що силою свого інтелекту й індивідуальності підняв народ із багатовікового сну й вивів його на шлях боротьби за соціально-економічне та національне звільнення.

Отже, подіями 1654 р. завершуєтся етап великих народно-визвольних повстань і починаєтся період суперечок, протиріч, поступового обмеження і остаточної ліквідації української державності. Особливо різко ускладнюєтся становище одразу після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.). Бажання гетьмана передати булаву синові – Юрію Хмельницькому було виконане. Але проголошення гетьманом 16-тирічного хлопця викликало бурхливе невдоволення серед козацької старшини. Тож, на старшинський раді “при зачинених воротах”, виконання гетьманських обов”язків було доручено Івану Виговському. Виговський завжди стояв за незалежність України. Активне втручання Росії в справи гетьманщини, численні порушення Переяславської угоди викликали невдоволення старшини й гетьмана. Можливо, саме це зумовило різку пропольську орієнтацію Виговського, що викликала бунт козацьких мас. Мартин Пушкар та Яків Барабаш очолили збройний виступ проти гетьмана, що був таємно підтримуваний Москвою. Виговський при допомозі татар придушує повстання і починає переговори з польським королем про входження України до Речі Посполитої. 16 вересня 1658 був підписаний Гадяцький договір, за яким Річ Посполита перетворювалась на федерацію Польщі, України й Литви, Україна одержувала назву Великого князівства Руського, православна віра урівнювалась в правах з католицькою, на чолі князівства – воєвода київський – Виговський, князівство мало власні: суд, казну, монету, військо тощо. Хоч цей договір і не був реалізований, Москва розцінила його як початок війни. На україну рушила 150-ти тисячна російська армія, яка була розбита польсько-українськими військами при допомозі татар. Однак, незадоволені політикою Виговського, козацькі полковники заколотили повстання проти гетьмана ( Іван Сірко Іван Безпалий, Іван Богун). Виговський відмовляєтся від влади, тікає до Польщі.

Тим часом старшина обирає на гетьманство Юрія Хмельницького. Москва, з допомогою війська, примусила гетьмана скликати козацьку раду, на якій було переглянуто статті Переяславської угоди, що означало утвердження на Україні російської влади із більш жорсткими умовами і обмеженням суверенітету держави. Недовго перебуваючи під таким тиском, Юрій, вже в 1660 р., виступає на боці Польші, відновлюючи Гадяцький договір. При цьому лівобережні полки під командуванням Я. Сомка залишаются вірними російському цареві, виступають проти Хмельницького. Так Україна розділяєтся на дві частини – Правобережну й Лівобережну. Відчуваючи себе безсилим в подібній ситуації Юрій у 1663 р. складає булаву і постригається в ченці.

Тож теріторіальний розкол призводить до виникнення двох гетьманств, початку довгої, спустошливої війни – періоду Руїни.

Гетьманом Лівобережної України на так званій “Чорній раді” обирають Івана Брюховецького, що надалі проводив виключно промосковську політику – віддав Україну у повне розпорядження царя, за що зажив собі багатьох привілеїв від російського правительства. В той же час Москва, таємно, без відома України, підписує з Польщею Андрусівський договір про перемир”я на 13 років, за яким сторони відверто поділили між собою українські землі ( Лівобережна Україна – Росії, Правобережжя – Польщі). Ця домовленість викликала глибоке обурення українського суспільства, вибухнуло повстання, у червні 1658 Брюховецький був убитий натовпом розгніваних козаків.

На Правобережній Україні (1663 – 1665рр.) правив Павло Тетеря, що зажив недоброї слави польського поплічника і в кінці-кінців втік до Польщі, прихопивши з собою гетьманські клейноди й казну. Гетьманом Правобережжя став у 1666 р. один із соратників Богдана Хмельницького - Петро Дорошенко. Цей відразу заходився рятувати Україну від того хаосу і розбрату, в якому вона перебувала на той час, намагаючись продовжити справу Хмельницького в творенні української державності. Дорошенко одразу ж проводить військову реформу: набирає полки найманців-сердюків (молдавани, серби), спираючись на яких, приборкує непокірну старшину і придушує заколоти. Зміцнивши внутрішнє становище, розпочинає боротьбу з Польщею, що просувалась з поперемінним успіхом. Після того, як лівобережні козаки вбивають гетьмана Брюховецького і переходять на сторону Дорошенка, він проголошується гетьманом обох боків Дніпра. Однак цієї єдності надовго зберегти йому не вдалося. На Лівобережжі проти нього виступають російські війська, на Правобережжі насуваються поляки. Тож під час відсутності “гетьмана всієї України”, на Правобережжі запорожці проголошують своїм гетьманом П Суховія, а невдовзі по тому, поляки – Михайла Ханенка. Вирушаючи проти них у похід, Дорошенко залишив по собі на Правобережжі Михайла Ханенка. Але, коли російськи війська зайняли Лівобережжя, той і собі присягнув на вірність цареві – так Україна знову була роділена на дві частин. Дорошенко в розпачі звертаєтся до турецького султана. В результаті походу на Польщу султана Мехмеда IV у 1672 р., до якого приєднався Дорошенко, турки захопили Поділля, обложили Львів і примусили поляків підписати Бучацький мир, за яким “Україна в давніх кордонах” віддавалась Дорошенку. Але турецькі й татарські війська принесли в Україну ще більше спустошення: населення забирали в полон, церкви перетворювали на мечеті. Поляки ж не виконали умов договору й не вивели свої війська з меж України. Все це й відвернуло народ від Дорошенка.

Цього ж року лівобережна старшина скинула Многогрішного і обрала Івана Самойловича. У 1674 р. на Переяславській раді М. Ханенко передає булаву Самойловичу. П. Дорошенко,втративши підтримку козацьких мас, змушений був підкоритись Самойловичу і складає булаву у 1676 році. До Самойловича прибувають депутати десяти правобережних полків і визнають підданство Москви. Українська національна революція зазнала поразки.

Характеристики

Список файлов реферата