55412 (670672), страница 3

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Киї­вська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Ха­рактерними пам'ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітек­тура Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітек­тури княжої Русі був древній Галич.

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сіро­го вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівсь­кий двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи ро­манської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зод­чим і різьбярем Авдієм була зведена церква св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий роз­пис, позолота, вставлені вітражі.

Крім Холма, традиції галицької білокам'яної архітекту­ри розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. і на початку XIV ст. було збудовано церкви св. Онуфрія, св. П'ятниць і св. Миколая.

Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітек­тура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.

У Києві та на Київщині були зведені храми — Трьохсвя­тительський (1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апо­столів (1197 р.) у Білгороді. Деякі з них, на думку дослід­ників, побудував київський архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П'ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові.

У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, знач­ного розквіту набуває монументально-декоративний живо­пис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живо­пис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монумен­тальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку шко­лу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фре­сок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового ми­стецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мо­заїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нарахо­вує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київ­ському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвиваєть­ся іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, при­свячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загро­зою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатю­ри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псал­тир" (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстер­ністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Роз­п'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ре­месла Русі, шо у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших міс­тах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

8. Розвиток медичних знань.

Наприкінці XI ст. у бібліотеці Ярослава Мудрого нагромадилося уже багато творів, серед яких були книги медично-біологічного змісту, що описували цілий ряд ліку­вальних рослин, метали, опій, перебіг захворювань, будо­ву людського тіла, тодішні уявлення про фізіологію людини.

Досить добре на ті часи в Русі була зорганізована опіка над хворими і каліками. "Церковний Устав" князя Воло­димира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володи­мир встановив великий податок.

У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень.

У різних державних актах того часу зустрічаємо реко­мендації гігієни і накази добре ставитися до хворих. На­приклад, у "Повчанні..." Володимир Мономах пише: "Куди підете чи де зупинитеся — напоїте і нагодуйте жебрака і подорожнього і хворого відвідайте, покійника проводіте, бо ми всі смертні". У "Руській правді" вказано право потер­пілого вимагати від винуватця гроші на лікування.

У той час лікуванням хворих переважно займалися мо­нахи. Наприклад, "Печорський патерик" згадує про лікарів св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, св. Агапія, Дем'яна Пресвітера та ін.

Але були на Русі і лікарі-чужинці: греки, вірмени та ін. Князь Володимир Великий посилав свого лікаря (Івана Смеру) в Грецію для поповнення знань.

У XII ст. відомим був лікар Петро Сиріянин. Лікуван­ням займались і народні медики: знахарі, відуни, лечці, знавці зел та ін.

Велику роль у лікувальних справах посіли жінки з ви­щих верств тогочасного суспільства. За історичними дани­ми, дочка чернігівського князя Єфросинія була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволо­дівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, — сприяла викладанню медицини в цій школі.

Але на той час у всій Європі медицина знаходилася на стадії первісного розвитку.

Наприклад, перші лікарні у Візантії були організовані у IV ст.; у Франції й Англії — у VII—VIII ст., а в Москві перша лікарня-притулок — у XVII ст. За історичними джерела­ми, перший шпиталь для лікування хворих та перебуван­ня інвалідів побудував на Русі в 1070 р. св. Феодосій Печерський.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія — Зоя. Онучка Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала добру освіту, ціка­вилася народною медициною. В юному віці з успіхом по­чала лікувати хворих, за що в народі одержала назву "Доб­родії". В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоана Комнена, прийнявши під час коронації ім'я Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії—Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. З давніх часів у Візантії працювало немало видатних лікарів.

Саме у Візантії були закладені перші лікарні при мона­стирях і запроваджена систематична наука медицини в школах, причому також викладалися анатомія, фізіологія, фармація, токсикологія, загальна патологія, терапія, аку­шерство, гінекологія на рівні тогочасних пізнань.

Поєднавши набуті знання з власним досвідом лікуван­ня хворих, Євпраксія написала грецькою мовою трактат "Алімма" (Мазі). Трактат служив своєрідною енцик­лопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х ро­ках XII ст. Вона знаходиться в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлю­ються питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні присвячені лікуванню різних хвороб.

Феномен незвичайного злету культури України-Руси по­яснюється тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Хоча їхній вплив був вагомим, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у мистецтві, архітектурі, літе­ратурі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий грунт, яким був ду­ховний та матеріальний світ східних слов'ян.

У той же час високий рівень культури України-Руси впливав на розвиток культур сусідніх народів. Так, описан­ня давньоруських літописів і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Паризького, польських та литовських хроністів. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Культура Русі в усіх її проявах показала свою яскраву самобутність, заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього середньовіччя.

9. Художня культура Київської Русі.

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

У мистецтві Київської Русі знач­ного розквіту набуває монументально-декоративний живо­пис.

З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.

Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеолоіія візантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах І його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.

Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живо­пис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монумен­тальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку шко­лу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фре­сок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового ми­стецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м² мо­заїк і близько 3000 м² фресок). Мозаїчна палітра нарахо­вує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

Мозаїки Софіївського собору відзначаються високою технікою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки світського малярства у давньоруському мистецтві.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київ­ському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали і свої особливості. Характерними пам'ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.).

Серед усіх видів образотворчого мистецтва чи не найбільше вражають мозаїки Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Настінні мозаїки використовувались у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII століття: ними прикрашали інтер'єри князівських палаців і майже усіх храмів за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Це мистецтво вимагало великої майстерності. На основу наносили шар тиньку, швидко покривали зображення фарбами і втискували кубики різноколірної смальти. З найменших кубиків (4x7 мм) викладали обличчя, руки, з більших - одяг, фон, предмети.

Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася використанням величезної кількості відтінків смальт (усього 177 відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва: образи "Пантократора", "Оранти", "Деісуса", "Благовіщення" Київської Софії та інших соборів.

Характеристики

Список файлов реферата